В’ячеслав Левицький : Гідроплан «Хрещатик-Нивки-Гонолулу»

Фото з сайту macrolife.ru
Фото з сайту macrolife.ru

Коли каштани, дедалі частіше схожі на вмовкле жабуриння, розступаються, гамірливу київську вулицю можна сміливо… перепливати. (Зовсім не обов’язково гондолою). Звісно, якщо ви бодай трохи рішучіші за «рідкісну птаху». А ще – ладні відчути пропеченість віконної гальки, заторових рифів, навіть сумовито похизуватися слідами від міськбудівських клешень. Урешті, офіційне тло герба з архангелом Михаїлом погожої днини справді скидається на дніпровську гладінь. Таку запаморочливо-чисту, якою наше місто впродовж кількох десятиліть уже тільки марить. А може, й навпаки?.. Коли не боїтеся ненароком забризкати хвилями знадливий заклик А. Вознесенського до «викроковування віршів», спробуймо разом «вільний стиль» сучасного літературного Києва.

Подальші міркування про споконвічну столицю в новітній літературі й новітню літературу у споконвічній столиці навряд чи виявляться вичерпними. Деколи їм, до того ж, пасуватиме городянська меланхолія з патефонної платівки. Чи, навпаки, за милим докором Д. Лазуткіна, бадьористе «щастя нав’язливе ніби // радіо шансон // у ранковій маршрутці». В усякому разі, кортить щонайширше окреслити межі київського міського тексту, промовистого в мистецькій палітрі, проте не остаточно усвідомленого як феномен.

Зазвичай такі специфічні «мандрівки» передбачають вибагливе табу – трафаретні осанни. Це в жодному разі не свідчить про зверхню відмову од упізнаваних реалій урбаністичного простору, а радше спонукає до вимогливішого творчого проникнення в них. Ну хіба враз позбудешся «золотоверхості», що колись підкорювала навіть М. Семенка (до речі, мешканця Липок)? Хоча, врешті, саме оспівувань Києву на зламі ХХ–ХХІ вв. точно бракує. Ось тільки наслідки цього не лише гнітючі.

Можливо, парадоксально, та для покоління 1980-их, часто націленого на художню викличність і глум, поетичні обриси столиці ніби й не надто віддаляються від уловлених листівками. Все криється в непідробній партитурі сповідальності.

Я йшов по Хрещатику,
Сірий, сутулий,
І раптом почув
Несподівану фразу:
«Повітряна куля
До Гонолулу
Відліта в 9.30
З Євбазу» –

з палкою інтригою звіряється ліричний герой Ю. Позаяка. Іншого разу, певно, він же завважує, як «світало. Триста НЛО // Понад Хрещатиком літало». Втаємниченість першому-ліпшому блукальцеві центральними кварталами знадобиться тільки для переконливих теревенів зі старокиївським злодієм, адже «на Евбазеба шадядя // Продашалва колбашусу,// А я шалыйма ташойко // И каршузту на ношусу».

На думку Ю. Андруховича, терени поблизу цирку можуть належати до кола нечисленних у столиці, але від того промовистіших «цілком екзотичних анклавів, внутрішньої прихованої містечковості зі своїми реальними ритмами, кодексами, самоврядуванням і мовою». Одначе для нашумілої «Малої інтимної урбаністики» згадка про це – лише черговий виток у побудові рефлексії. Поетичне ж освоєння міста незрідка вбачає саме у площі Перемоги найплідніше підґрунтя для міражу. Справді, за В. Топоровим, одним із теоретиків петербурзького тексту, «наднасичена реальність» вуличних хитросплетінь найприродніше вживлюється в літературу як плинне видиво. Для корінного киянина Ю. Позаяка таке «євбазівське марево» радше біографічне й напівкітчеве. Для апологета «космацького узору» В. Герасим’юка в «Нічних кіосках – 93» – історичне, злегка дошкульне (бо навіть Євбаз на тлі його колишнього наймення «Галицька площа» пишеться з малої літери):

Юрій Позаяк. Фото з сайту pozayak.narod.ru
Юрій Позаяк. Фото з сайту pozayak.narod.ru

Минаєш будинок, де жив Параджанов. Євбаз
навколо. Осінній євбаз у кривавому злоті.
Трамваям досвітнім кидаєшся вслід, мов кінноті,
що мчить від Софії – крізь морок, і мозок, і час.

Залізна Острого,
до ранку ще пару годин,
і вершник розтане – останній залізний, досвітній.
Боги кам’яні, золоті, дерев’яні і мідні
прийдуть до кіосків нічних, аби ти не один…

Згорають, аби відпустив цей коханий пейзаж,
а вас, мої любі, не збила верхом або низом
кіннота з кіосків нічних – Аполлон з Діонісом
на Галицькій площі, що зветься євбаз, бо – євбаз.

Щемка міражність інших київських рефлексій В.Герасим’юка теж переважно спирається на виразні центральні маршрути: від «нічних дзвонів Володимирського» при «найтонших… свічах», «лубкового сюжету», де «не скрипка Волоська – ранений звір на Волоській», «Дніпра із надлишком Стікса вмісту» і станції «Тараса Шевченка» на перехресті смерті, ненависті й весняного говіння («Київська повість») до миті, коли «останніх років київське кіно // в малому залі дня зими пройшло…// Ти обминув собор і снігопад,// і срібні вікна друга, і вокзал // з його родинним, кругоплинним тлумом». Виняток уособлює хіба Оболонь, де одноокий лев із-під вівтаря Трапезного храму Михайлівського Золотоверхого «біжить під моїм будинком до гирла Десни,// він біжить берегом Десни, як лев Довженка!» («Найсумніший у Києві лев»). Урешті, система настільки звичних знаків столиці поволі й сама вживається в рельєф меланхолійного втікача. Й тоді ціль поета – сумлінно прочитати його сліди, віднаходячи цілком забуті чи приглушені епізоди.

При цьому В.Герасим’юку неабияк важить у художньому ракурсі «примирити» подоби Києва природного й мегаполісного. Так випростовується видиво міста з іще не втраченим неокласичним ліризмом. Затамованим у щоденникових нотатках М.Драй-Хмари про мандри трамваєм із респектабельної Садової вулиці до Либеді. Просто ще й дотепер

… це осінь, Ольго, осінь. Це вогонь –
мій ангел – глянув з-за Дніпра і часу,
бо чути браму шкірою долонь,
яким нарешті піддається засув
(«Тільки Дніпро (Київський триптих безсоння)»).

Таке повівання тонкого панестетизму набирає загостреніших мазків у строгому культуроцентризмі І.Римарука. Для нього

… раптовий
обвал зими… спливав у білу тьму
свічею, хрипко дихав чорним ротом
печери, повз, немов жадливий мох,
уступами стіни, двигтів у мідній
десниці літописця, падав на
пергамент горілиць, немовби слово
потяте
(«Фраґменти київського снігопаду»).

Василь Герасим’юк. Фото з блогу  pelerin1963.livejornal.com
Василь Герасим’юк. Фото з блогу pelerin1963.livejornal.com

Міський текст цього письменника ґрунтується на заздалегідь «відчитаних» радше не слідах, а майже археологічних «шарах» старовини. Авжеж, включно з руськими Дівою Обидою, «внуками Даждьбожими», котрі «сидять, оковитим теплом оповиті,// бо так їм незатишно в білому світі,// неначе Пілату в Святому Письмі» («Вони й восени ні на кого не схожі…»), видноколом, де «золота середина солодка і звабна, як диня» («Політ Гоголя»). Урбанізм, усе ще близький до «наддніпрянської візитівки», тут утверджується як переконливо рукотворний. У присвяті М.Воробйову «Чорторий» І.Римарук фактично полемізує з точкою зору на «природне місто», дещо давніше встановленою «київською школою». Зауважу, що сам Воробйов часто вбачає у столиці грайливий орнамент із перекодованими фольклорними вживленнями. Приміром, в одній із його поезій сутінки біля кінотеатру «Дружба» – то «кінь червоний,// розпатлано // букети півоній обвалюються,// грузько коневі.// Вікон зелених колодязь,// солодко зацвів мак // напроти кіоску…» («Вечір у місті (Кав’ярня «Чай-Кофе»)». Римарук же, проймаючись мальовничістю місцини, де періодично збиралась «київська школа», насторожено відсторонюється від природних міфів:

… Знов, Миколо, серпень і вогонь,
а мовчиш… Не клюнуло на голос?
Таж на денці плетених долонь
роздуває жабра мегаполіс!

До того ж – чи не як одна з причин, – «не за молодим календарем // серпень – за апокрифом та Босхом». Вишукана книжність неквапно вподібнює Київ до «штучного» (ексцентричного, за Ю.Лотманом) Петербурга. Хіба в дисонанс модерній кризі людиноцентризму? Недарма в новому «Бермудському трикутнику» невичерпний Римаруків мотив снігопаду відтінює дедалі розпачливо-гротесковіше й інфернальніше місто («Ця жахітна ікебана – це останнє чудо світу – // Із хурделиць, суїцидів і суцвіть!..»).

Іронічний Т.Федюк, воднораз, досі заселяє відверто рукотворні терени вістунами природності:

це мабуть вечір
йдеш в метро
між груш і яблук
що продають баби старі і вже холодні
жебрак простягне
синю руку – сяде зяблик
копійку кинеш – він злетить в свої безодні…

намацать двері потім світло потім канта
чи може скотта
фітцджеральда або вальтер
з дніпра із баржі чути крики й пісню санта
лючія
отже
усі співати її давайте

й відтак не варт мене шукать – ніхто й не буде
я гру придумав в ній не тісно слів казати
а упаде вночі печаль на білі груди –
є смерть і потяг
міст і станція козятин.

Тарас Федюк. Фото з сайту www.gpu.ua
Тарас Федюк. Фото з сайту www.gpu.ua

Мелодраматичний пуант легко зчиняє невеличкий паводок у піднесеному сприйнятті пагорбів понад Дніпром. «Придумана гра», по суті, висуває альтернативу формулі «побачити Париж (Київ?) і вмерти». Йдеться про смерть-викриття піднесеного булгаківського «Міста» через «печальну» втечу на омонімічний міст. А навіщо? Просто станція «Козятин» – оаза перебільшеної невдаваності, на яку варто було б узорувати Києву. Там же природніші і яблука, і зяблики, і… не тільки баржі.

До речі, схоже за гротесковістю викриття російської столиці виведено в «Петербурзі» А.Бєлого. Пригадуєте, чоловік зрадливої «світської левиці» Соф’ї Ліхутіної (жіночого уособлення міста) намагається ревно покінчити з собою? Проте зашморг передчасно обривається, підступно даруючи життя й руйнуючи стелю…

У поетів 1980-их київський текст сигналізує про загострену колізію цивілізаційного та первісного. Вона й справді часто відбивається на тлі впізнаваних Хрещатика, Євбазу, Дніпра, печер. Одначе вже згаданий есей Ю.Андруховича увиразнює ще один нюанс: «На відміну від усіх інших європейських столиць, у Києві немає свята, яке завжди з тобою, – попри насиченість міського існування всілякими народними гуляннями… Ні…, аж ніяк не завважиш тієї нестерпної легкості буття, якої так багато в Парижі, Празі, Белграді чи навіть Нью-Йорку».

Авжеж, якщо два десятиріччя тому празниковий образний вибух «Бу-Ба-Бу» виявився колосально злютованим зі Львовом, тодішній Київ у літературі керувався стриманішою інтонацією. Він або лірично естетизувався, або вже злегка підточувався «чорним» сміхом. Ідеться, зокрема, про ту ж таки позаяківську «Пропалу грамоту» та столичну «іронічну школу» Б.Жолдака, В.Діброви, Л.Подерв’янського. В їхніх доробках спільний знаменник – це кпини з кітчевої задухи, пародійні апокрифи соціалізму. Водночас, карнавалізований Львів безпосередніше сповнювався відчуттям, «коли жага струмує навіть з мурів» (Ю.Андрухович-поет).

Може, то звучатиме суб’єктивно, одначе видається, що таким же запалом зарядив і Київ саме «бу-ба-біст» В.Неборак. Його «Крайслер Імперіал» (1990-1993) виявився чи не найповнішою, багатосторонньою та провокативною, художньою візією тодішнього вирування столиці. Що ж, для В.Неборака наддніпрянське місто – «динозавр, оброслий нашаруванням виділень цивілізації», «йому череп прорубує станція // «Ленінська» [тепер «Театральна» – ВЛ]», його «Сковорода… камінний // ходу імітує, співає у себе…, уламок руїни». Але з іншого боку,

Хідник простелено угору.
Просякла волокнистим травнем
Андріївська, униз прозоро
дивитись лицарям примарним.
Узвіз хитається у ритмі
ходи, Узвіз міняє шкіру
і реставрується, і в гримі,
як в латах атакує сіру
фалангу буднів.

Хай не засудить «Бі-Бі-Сі» моїх дитячих споминів; такий образок значно достовірніший, ніж «Андріївський узвіз» В.Діброви…

Як же еволюціонує «міражний» київський вимір на початку ХХІ ст.? Задля критичної вичерпності пропоную звернутися не лише до промовистих творів, а й безпосередньо до кількох найприкметніших у цьому плані авторів. Сподіваюся, схожий полілог із ними, їхніми колегами та самим містом розгортатиметься й надалі, поглиблюючи «двотисячництво» як феномен.

Галя Ткачук. Фото з сайту www.kut.org.ua
Галя Ткачук. Фото з сайту www.kut.org.ua

За зізнанням Г.Ткачук, сприйняття столиці вона розподіляє за кількома чіткими рівнями. Такий порядок – майже як у куполів любої їй Софії:

«Найперше, Київ – мистецьке місто. Бурхливе, повне найкращих людей.

Мої перші свідомі поїздки сюди пов’язані з Андріївським узвозом у святкові дні. Коли почала тут навчатися, була вражена тим, скільки подій літературних, музичних, художніх у всіх значеннях слова відбувається щодня. Це справді мистецький простір, дуже тісно перемежований зі щоденною можливістю цікавих знайомств. Це «друга сторона медалі» перенаселеного міста, великих натовпів у метро та переходах. Справді, безліч креативних людей тепер переїхали до Києва, де й діють.

Щодо цього згадалось іще одне. Київ – це «солярис». Досить часто, переймаючись якоюсь проблемою, наприклад, я пропускала свою станцію метро, виходила в зовсім іншому місці й одразу ж зустрічала людину, яка знала просте і безболісне вирішення моєї проблеми. Таким «солярисом» також була Петрівка – книжковий та музичний ринок. Варто лише дати подумки запит – і от уже рідкісні записи за студентськими цінами у тебе в кишені. Так само із книжками. Бо ж до чорта могилянських стипендій було віднесено, зокрема, й на тамтешній букіністичний ринок. Насправді там ніколи нічого не можна знайти. Тому спершу треба подумки давати запит – і все у твоїх руках… Але, сумно сказати, останнім часом усі ці функції «соляриса» перебирає на себе Інтернет, адже там тепер усі книги, вся музика і всі люди. Віднині знебарвлюється не лише вигляд речі, але й спогад про місце, де її було знайдено.

Київ (і Київська область), – зауважує Галина, – типово історична територія. Вона сполучає з минулим не лише через історичну пам’ять чи традицію, а безпосередньо, сказати б, через простір. Адже «усе те відбувалося тут».

Свого часу (три роки) я вчилася на спеціальності «історія», що передбачало не лише багаточитання, але й «багатоходіння». Розлогі багатогодинні екскурсії найвизначнішими пам’ятками, розуміння, як перед тобою відкривають завісу такого, про що безліч людей навіть не здогадується. Найвиразніше я відчула це, коли нашу групу навіть завели за вівтар Софійського собору.

Давні капища, княже місто, Поділ із його старими назвами вулиць (перше студмістечко Могилянки – на вулиці Сковороди, друге – на Волоській, певно, від імені бога Волос). Історія писана, звісно, завжди великою мірою – конструйована. Адже не дано жодним чином дізнатися, як було насправді. Найближчий можливий контакт – через простір, через речі, які ще на собі несуть відбитки тих, далеких, людей.

Дмитро Лазуткін.
Фото з сайту www.inlit.com.ua

А при цьому Київ – Місто на Воді. Це і краса, і пляжі влітку, і крига, яка йде навесні, і можливість покататися на «кораблику» (шкода, річковий вокзал уже фактично не працює). Для мене Дніпро дуже важливий. Це як остання інстанція. Місце, куди йти, коли більше йти нікуди. Прийти і втішитися.

Якщо ж говорити про мою «Славку» (як і про вірші) – то там, схоже, наголошується найбільше на «річковості» Києва. На наявності річки у місті як певному психологічному явищі».

Така захопливість Києвом відлунює, проникливо та переконливо, в багатьох творах Г.Ткачук. Її поезії зчаста тримаються русла 1980-х із уловленням обрисів центру споконвічної столиці та вигадливим естетизмом. Але книжне, «творене» для письменниці далеко не завжди переростає в загрозу – в цьому й полягає вправне оскарження пізньомодерного трагізму. Київ аж чарівливо піниться від усіх сенсів «внутрішньої форми» («Зі мною // Заспіваєм,// Заграєм,// Залишим // За гаєм…// За камінням!// Немає гаю // В місті // У Андрія»). І враз він

Вогні ввіткнувши в небесе,
Застиг. Тополі мандрівні
Тебе замкнули у кільце
Незриме. В нім – земля-князівна.

І так блакитно вдень тобі,
І благо ходить давнім містом.
Як в казці – чарівні торби,
Для нас – твій вид святий і лисий
(«Місто Михайлове – Київ»).

Інакше йому – коли все «Жовтневе, як район». Або бароково-«флейтяне», настільки, що «завтра знов влетить в кватирку Гендель,// Присяде по-пташиному усюди». Й лиш «Маріонетки на узвозі Андріївському» «ритуально» втручаються в балачки перехожих: «Хоча б купити звіра!// Навіщо?// Пограємо в бісер.// Ми як самі звірі: // Ти – кіт,// А я – слон,// А риба – вона,// Бо мовчить».

Певне вивершення «річковості» Г.Ткачук і справді прокльовується в романі «Славка», надто його заключних розділах. Саме в них зливаються (навіть у прямому сенсі) міфологізоване осмислення Дніпра й рідного для авторки Південного Бугу:

«Весь Дніпро плюскався і розливався… Він почув мій крик крізь коштовну воду і нашу коштовну кров, і викликав змія із вод Бугу.

Буговий змій повз швидко і тримав голову високо, а на голові возсідав хлопець мій Йов.

Він тримався рукою за змійову брову, і від того змій не міг закрити ока і ревів:
– Іоов!

– Ііссии! – шипів йому Дніпровий змій.

І вони почали колом обходити одне одного, і Дніпрове річище було для них затісне…, і посунулись гори…».

Міські тексти звично розподіляють на чоловічі й жіночі (за певними культурними означниками). Власне, як і поезію. Чи ж виправдані ці погляди?

«Київ для мене, – оповідає Д.Лазуткін, – є місцем, у якому багато води. Власне, важливою є і наявність великої ріки – з островами, затоками, пляжами, мостами та іншими витоками, що впорядковують певну інфраструктуру. Тому знаковими київськими місцями для мене стали Русанівка та Оболонь. Якщо перша – дуже затишна й комфортна, то друга – причаровує своєю «курортністю» і, водночас, «відкритим повітрям», Собачим гирлом з усіма його вітрилами й катерами, безпосередністю й «легкістю буття».

Маріїнський парк пов’язаний для мене з соковитими спогадами дорослішання. У 9-му класі я втікав з уроків і приїжджав сюди, щоб потім спуститися нижче до Дніпра, і на одній з алей знаходив собі затишне місце, де пив пиво, курив сигарети, куплені у бабусь уроздріб, та читав книги, придбані чи вкрадені з магазину «Поезія». Тоді, на початку дев’яностих, стрімка інфляція не давала можливості продавцям їх переоцінювати і вони йшли за безцінь. Особливо ліричні збірки. До того ж, важко було знайти еквівалент між радянськими рублями і купоно-карбованцями. Тож видані ще за Союзу вірші ставали моїм хлібом насущним .

Уже за кілька років у ті місця котрі були для мене пов’язані з поезією я почав приводити дівчат.

Загалом, парки над Дніпром (або радше емоції, що там закипали), помітні в моїй першій книзі «Дахи» – це точно. Вона якась ніби найбільш «київська». Втім, місто змінилося – змінилися й тексти.
4231
Сидячи на березі затоки, поблизу Оболонської набережної, я написав кілька віршів, які увійшли до книги «Бензин». Взагалі, місце частково створює настрій – мені в Києві добре пишеться».

Схоже, Г.Ткачук і Д.Лазуткін щонайрозкутіше почуваються на одній хвилі, річковій і стильовій. Не беруся долати стереотипи про «чоловічо / жіночі» протиставлення – очевидним є одне. Час рішуче залучати до літературознавчого вжитку поняття вже не просто київського міського, а цілісного дніпровського тексту.

Що прикметно, обидва автокоментарі (надто другий) вказують на певне притлумлення цитованих зауваг Ю.Андруховича. «Легкість буття» і «свято, яке завжди з тобою» помалу проступають на київських ландшафтах, ба, навіть переростають у розмаїття миготливих знаків.
Туман з вікон усю прозорість випив.
Хтось вгруз у землю, хтось у небо вгруз.
Тут зранку – я ще може Сокіл Київ,
А ввечері – я вже Чікаго Буллз, –

таке мінливе урбаністичне видиво стрімко прижилось у поетиці Д.Лазуткіна. Спершу воно здебільшого перемежовується з відчуттям весни («темні вікна будинків // і єретична пульсація бруньок…// юні дощі проростають мов кріп…»). Згодом, у новій книзі «Бензин», узагалі вподібнює столицю до «цілорічного Амстердама», інколи механічного, інколи стьобного. Цебто, наприклад, коли «музика на річковому вокзалі ставала голоснішою… // вона // недовго вагаючись пішла…// до якогось директора м’ясокомбінату // чи президента птахофабрики… // щось тваринне // у цьому безперечно було». А десь поруч привільно та природно
… ця тиша нарешті впаде але влучить
у таке небуття за яким карнавал
і порожні слова мов наклеєні марки
зі світлинами східномонгольських навал
що шукають дівчат десь у парках татарки…

Тло того дійства розкривається і в оформленні «Бензина», вибудуваному із похмурих, у т.ч. урбаністичних, фотокадрів. Вони змушують повірити у своєрідний «готичний» Київ, чиї таємниці просякнуті млою та недоступні навіть нафтовим олігархам. Чи стане їх природність осяйною знову? Напевне, оскільки у своєму місті Лазуткін досі не шкодує палива саме на «вантажівки світла».

Якщо Г. Ткачук та Д.Лазуткін так чи інакше свідомі своєї належності до столиці, то позиція П.Щириці здається дещо відмінною. Недавній «гранословець», вокаліст гурту (спільного з Г.Ткачук) «Нетутешні» послідовно закріплює за собою перифраз «холодноярець, роджений в Києві». Як же узгоджується таке самосприйняття – з творчістю?

«Київ як пам’ять про коріння виникає тоді, коли має виникати, а точніше – не зникає ніколи, – інтригує Павло. – Хіба що – посилюється, коли, наприклад, харківський поет Жадан у київському часописі асоціює себе із грибом «у сенсі штуки, яка росте без коріння, сама від себе». Тоді відчуваєш себе холодноярським явором чи сосною, вкоріненою у святу чигиринську землю, в пам’ять роду, в маєстат мого діда, отамана Мамая (і всієї Холодноярської республіки у складі УНР 1918-1922 рр.), який боровся за свою незалежність, що стала в часовому вимірі аж моєю (себто, мого покоління). І тоді Київ приносить радість, бо тішуся, подумки промовляючи: «Дякую Тобі, Боже, що я не гриб!» Саме тоді Київ стає скибкою даності: «не дивуюсь по дивнім вияві // скибку даності ріжу до краю // холодноярець роджений в києві // я… звикаю».

А звик я, зокрема, й до усвідомлення Києва як любові. То сонцезалитий день року десь так 1991 на Андріївському узвозі; ВДНГ хтозна-якого року, де я вперше почув наживо О.Скрипку й А.Середу на спільному концерті «Рок-екзистенції»; а ще – розпивання пива і стихійний концерт на балконі будинку по вул. Комуни Патріотів, 53, де на той час мешкали Галя та Олег Романенки (а також – сімейство Захарченків). Решта любові не вкладається в жодні слова чи морфеми і взагалі – до логіки надається слабо.

Ще Київ – це, як мовлено в моєму вірші, «місто вертепних видінь», іще не записаний, але й – поки не втрачений сон. Химерний, незбагненний, контраверсійний, але географічно найсприятливіший (і цим принадний) часопростір, якщо не для виконання мрій («мрії стають новинами») і оприсутнення видив та різноманітних марень поета і музиканта в шалених ритмах мегаполісу, то, принаймні, для його творчої реалізації, а, отже, з «незворотнім наближенням свята». Він інопланетний, відверто фантомний. То – Місце для нетутешнього поета з безпритульною душею, небом неспокою і шляхетною потребою бунту. А ще – для Території Братства (назва першої книги П.Щириці – В.Л.). Це той, за Є.Бараном, «лицарський орден», який я планомірно вимріюю. Він, бодай і майже зникомий, ледь упізнаваний, спорадично рідний і напівуявний, але все-таки ІСНУЄ на теренах від помаранчевого Майдану до «Країни мрій» і «Сліва-фесту»».

Прикметно, що невгасиме свято «Території…», на відміну від ряду інших явищ київського тексту, не вцементоване винятково в «серце столиці». Воно «сповіща твій вертеп» «за містом михайлових знань».

Хоча
у спальних районах мого славного міста
така нудьга що важко й дихати
і карта братства практично чиста
в ній тільки вхід і не видко виходу.

Як пояснив П.Щириця, найпридатнішим місцем для його «емоційного вибуху та розпруги» може бути не лише Поділ, Андріївський узвіз, Володимирська гірка, але й «Осокорки, але ті що ближче до Дніпра, Троєщина, та, що ближче до друзів, Виноградар, той що ближче до «вина» у своїй назві, врешті-решт – улюблений парк «Нивки», який був колись парком «ХХІІ с’єзда», але має безпрецедентну (подейкують, безперервну) протяжність від Сирця до тих-таки Нивок і чимось нагадує мій Холодний Яр».

А засобом «міражного» зв’язку з Холодним Яром, «прочитаним» майже в дусі 1980-их, либонь, виявляється й химерний міжчасовий і-мейл: «коли // територія справжності звузиться // до р@влик@ з електронних адрес – // я відшукаю нишком ту вулицю // де б мій р@влик раптом воскрес».

Поки що саме після цього вірша гідроплан і повертатиметься назад, беручи курс від Гонолулу на річковий вокзал. Пропахлий іще вбереженими придніпровськими луками, бензином і букіністичними ринками. Гм, настільки міражний, що не запримічений жодною протиракетною установкою. Звідки б тільки й мені, киянину, принести зайвого «р@влик@»? Нещодавно біля мого будинку знесли споруду жіночої гімназії поч. ХХ ст. А вкарбується таке в сучасний київський текст через те, що на фанері, якою затулялось одне з вибитих вікон, котрийсь саркастичний графітчик вивів: «Як тебе не любити…» Ви ще пригадуєте заувагу щодо осанн на початку статті?.. Ні, це любов! Любов!..

Від редакції
Тема «київського тексту», пунктирно намічена автором статті, потребує виходу на ширший літературний матеріал останніх років. Отож – ПОЕТИЧНЕ «ОПАНУВАННЯ» СТОЛИЦІ: запрошуємо до розмови.

Народився 1988 р. Киянин. Нині — студент Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Староста загальноуніверситетської літературної студії ім. Максима Рильського. Член Товариства української мови. Пише поезію і прозу.