І знову про те, хто і коли сотворив «Слово о полку Ігоревім»

До двохсотлітньої дискусії про автора та час написання «Слова о полку Ігоревім» приєднався Омелян Пріцак, якого «спровокували» публікації гарвардського професора Е. Кінана, котрий, фактично підтримуючи скептичне ставлення до автентичності «Слова» французького славіста А. Мазона та російського дослідника О. Зіміна, висловлює думку про літературну містифікацію кінця XVIII ст. й автором цієї містифікації вважає чеського вченого Й. Добровського (1753–1829 рр.). Щоправда, А. Мазон не був оригінальним у своїх розмислах про неавтентичність «Слова», бо ще у ХІХ ст. про свої сумніви та власні гіпотези заявили М. Каченовський, О. Сенковський, М. Катков, Є. Болховітінов, М. Надєждін. Нині у Е. Кінана є свої прихильники – наприклад, професор і редактор «Критики» Г. Грабович (див. 1 – 3 числа «Критики» за 2001 рік). Проте якби зараз і тут назвати прихильників автентичності давньої пам’ятки, то їх список зайняв би значно більше місця, а в тому списку – такі поважні учені, як М. Максимович, М. Костомаров, І. Франко, М. Грушевський, В. Перетц, В. Адріанова-Перетц, Б. Рибаков, Д. Лихачов, Л. Махновець, М. Брайчевський, О. Мишанич, Б. Яценко та ін. Щодо автентичності «Слова», то дискусія зводиться лише до визнання/невизнання давності і справжності пам’ятки, її оригінальності/фальсифікації, а от щодо авторства, то тут значно все складніше і неоднозначніше, адже щоразу називаються нові імена можливого автора «Слова» і – головне – щоразу в авторів нових гіпотез знаходяться аргументи, близькі до правдоподібності. Маємо вже сотні робіт на тему «Коли і ким було написане «Слово о полку Ігоревім», а остаточної крапки тут не поставлено. Щоразу виникає трикрапка. І нові запитання. Мабуть, у цьому таїться магічний секрет «Слова»…

Омелян Пріцак пристрасно захищає давність «Слова» і – як знаний учений (філолог, лінгвіст, історик, орієнталіст світового масштабу, автор кількатомної фундаментальної праці «Походження Русі») – наводить переконливі аргументи щодо оригінальності цього визначного твору. У рецензованій роботі таких доказів – 16. З-поміж них заслуговують на увагу такі: розрізнення двох родів «поганих», згадуваних у «Слові», – степових (половців) та лісових (Литва з ятвягами), чого не міг знати можливий фальсифікатор пам’ятки; слово «султан» було відоме в епоху виникнення «Слова», тому аргумент Е. Кінана, що це вежа (з чеського «с алтани», що міг застосувати чех Й. Добровський), з якої стріляли, не правомірний; топоніми «Троя» і «Тмутаракань» відображають менталітет автора «Слова», що відповідав менталітету двох останніх десятиліть ХІІ ст.; титул «каган», вжитий у «Слові», у ХVIII ст. не міг точно уявлятися (лише у кінці ХІХ ст. відкрили й дешифрували тюркські написи); титул «великий» князь у ХVIII ст. мав інше значення, ніж в епоху «Слова», коли вживався як епітет; не відповідають науковій експертизі спроби виводити етимологію слова «шерешири» з давньоєврейської мови; те саме стосується етимології топоніма «Кисань», оскільки це руський іменник; автор літературної містифікації (хоч би той же Й. Добровський) не міг знати справжнього мотиву для вживання у тексті «Слова» топоніма «Дунай», яке було в історичних умовах кінця ХІІ ст. не чужим для Галича, менталітет якого і відображений у пам’ятці; вживання титулу «король» також було специфічним для межі ХІІ-ХІІІ ст.; назва «морава» у Х VIII ст. була призабута, але для автора «Слова» вона мала значення батьківщини слов’янського православ’я (звідти – Кирило та Мефодій); топонім «Рим» не відповідає уявленням про Рим як столицю католицизму, а насправді відображає дещо видозмінену назву міста Римів у Переяславській землі; слово «харалуг» не придумане Й. Добровським: воно існувала за півтисячі років до його народження та ін.

Усі ті докази узгоджуються в Омеляна Пріцака із задекларованою методологією, викладеною на початку книги. Важливими тут є два положення: 1) розгляд історії з погляду ментальності («бачення світу»), що «основну увагу концентрує на вивченні людини не в ізоляції, але в суспільстві, з баченням світу і всіма проблемами даної епохи», а не за принципом висмикування поодиноких слів із тексту (твору, епохи) та їх тлумаченням, як це робить Е. Кінан; 2) добре знання епохи і виявлення усіх можливих свідків давніх подій («важливо тут вибрати достовірного і добре поінформованого свідка, а щоб це зробити, треба уважно простежити його взаємини з іншими діячами цього історичного періоду»), що, власне, і робить Омелян Пріцак, з’ясовуючи авторство «Слова».

Якщо виходити із пафосу усієї книги ученого, то її мета – спростувати те, на чому наполягає Е. Кінан: «Слово» – це не літературна містифікація, а оригінальна пам’ятка, котра має два варіанти – літописне оповідання під 1185 р. (Київський літопис за Іпатіївським списком) і власне «Слово о полку Ігоревім», створене трохи згодом (О. Пріцак припускає: десь після 1202 року, коли князь Ігор помер); автором «Слова» в жодному разі не може бути Й. Добровський (він учений, але не літератор, та ще й такого потужного таланту), а ним є «голова боярів галицьких» Володислав Кормильчич, який написав твір на замовлення сина Ігоря (внука галицького князя Ярослава Осмомисла) Володимира, але оскільки мав конфлікт із волинським князем Романом Мстиславичем, то зазнав переслідувань, як і його видатний твір, який зник із поля зору громадськості аж на шість століть.

Вчитуючись в аргументи Омеляна Пріцака та обмірковуючи його гіпотезу щодо авторства «Слова», я думаю: а чи з того кінця розглядається ця давня пам’ ятка ? Прихильники і неприхильники автентичності «Слова», численні автори гіпотез про численних авторів цього твору «копають» переважно з одного боку: історичний контекст, історико-лігвістичний вимір тексту, з чого постають часом дуже заплутані комбінації стосунків історичних персонажів, складні студії давніх словес з їх етимологічними коренями. Автор же (окрім Й. Добровського, а також «містифікаторів» О. Мусіна-Пушкіна, М. Бантиш-Каменського, О. Малиновського, Й. Биковського та ін.) уявлявся дослідникам освіченою людиною «своєї епохи», себто людиною книжною, православною, політичною, військовою.

Проте чому Омелян Пріцак (і не тільки він) ніде не акцентує на тому, що « Слово» – твір не християнський? Вся світоглядна й художня структура пам’ятки пронизана язичницькими уявленнями і поетикою давнього фольклору. Можливо, звідси треба виводити і припущення щодо автентичності «Слова» і щодо його авторства? Містифікувати праукраїнський поетичний світогляд та самобутню міфологію у кінці ХVIII ст. для чеха Й. Добровського чи когось із російських освічених книжників – річ неможлива. А якщо так, то виникає запитання про те, чому постає текст, по суті, язичницький («поганський») тоді, коли вже два століття минуло з часу офіційного хрещення Русі? Чи не виражає ця пам’ятка опозиційне протистояння (зокрема і в писемній творчості) офіційній літературі, твореній за візантійськими зразками? І чи міг автор та його твір у тій історичній ситуації боротьби візантійства і язичництва (конфлікт ідеологій, культур) вижити? Навіть якщо припустити, що деякі персонажі твору були християнами, то чому язичниками їх робить автор відповідно до свого світорозуміння (зокрема, це стосується передусім Ярославни)?

«Слово» – не історична ілюстрація, не літописний фрагмент, а твір художній. Тому навіть декотрі історичні реалії набувають у ньому символічно-алегоричного звучання і значення. Дослідники спробували порівняти літописне оповідання та «Слово» й виявили чимало схожого. Але й відмінного — також. Звичайно, в основі обох творів – той самий історичний факт, розгорнутий у формі драматичного сюжету. Відповідно, в обох пам’ятках зустрічаються одні й ті ж історичні дійові особи, в цілому так само відображено історичне тло подій.

Проте головна відмінність між літописним оповіданням та «Словом» полягає в тому, що перший твір – фрагмент із літопису, який здебільшого лаконічно, сухо, педантично фіксує події, уникаючи їх інтерпретації, авторських оцінок і суджень. Час літопису – лінійний, детермінований (події розгортаються у причиново-наслідковому зв’язку), хронологічно послідовний.

«Слово про Ігорів похід» – твір художній, створений за логікою і правилами ліро-епічної творчості, тому й має ускладнену композицію, зачин, ліричні відступи, дискретний сюжет (він час від часу переривається то історичними екскурсами, то своєрідними вставками – сон Святослава, «золоте слово» Святослава, «замовляння» Ярославни тощо). Інакше кажучи, у «Слові» маємо художньо-літературну версію історичної події, тому й не збігаються деякі деталі, якщо порівнювати обидва твори. І це нормально для художньої інтерпретації подій, коли автор може вдаватися, ідучи за літературною логікою, до перестановок, поетизації, домислу, підпорядкування окремих фактів ідейному задуму.

Автор літописного оповідання – сумлінний книжник, котрий викладає «дійсну» історію, як вона збулася реально. При цьому він пам’ятає, що є християнином, отож цитування Святого Письма, монолог Ігоря, в якому розкривається «гнів божий» за сподіяні справи, – то цілком пасує до образу благовірного літописця. Автор же «Слова про Ігорів похід» – язичник, у тексті пам’ятки – жодних посилань на Біблію, а замість єдиного Господа згадуються язичницькі боги, і навіть Ярославна, жона Ігорева, постає язичницею, звертаючись у своєму замовлянні-благанні до Сонця, Вітру, Славутича-Дніпра. Художні прийоми, до яких вдається автор «Слова», почерпнуті з усної творчості, пронизані дохристиянським світовідчуттям. Тож автор літописного оповідання – хронограф, сумлінний писар котрогось із князів, а автор «Слова» – поет, мислитель, митець, рівних якому не знаємо у нашому найдавнішому письменстві.

Є відмінності і в трактуванні постаті князя Ігоря. У літописному оповіданні він – один із багатьох руських князів, причому не найбільш знатний і прославлений, а рядовий князь, котрий нічим особливим себе не проявив у тогочасних подіях, хіба що запам’ятався ганебною поразкою від половців, дощенту погубивши своє військо. Як і більшість інших князів, він брав участь у військових походах, дбав про охорону удільного князівства, але на роль героя, видатної особи в історії (як, наприклад, князі Святослав, Володимир, Ярослав) він не «тягнув».

Інша річ – у «Слові про Ігорів похід». Автор із помітною симпатією ставиться до князя, вболіває за нього, наділяє рисами лицарської звитяги і честі. За що така повага? Адже князь затіяв авантюрний похід, зазнав невдачі, принизив гідність руського війська в очах половців. Не забуваймо, що «Слово» – твір художній, тож автор намагається не стільки «реабілітувати» Ігоря, скільки створити своєрідний образ-символ, навколо якого мають об’єднатися інші князі у протистоянні з половцями. Недаремно ж рефреном звучить у «Слові»: «За землю Руську, за рани Ігореві, смілого Святославича!» Автор навмисне веде Ігоря з полону до Києва (у літописі – князь повертається до Новгорода-Сіверського), бо то – «мати городів руських», то центр, який би мав об’єднувати всю руську силу у боротьбі з ворогами.

Літописне оповідання 1185 року цікаве сучаснику передусім як джерело історичне, як неспростовний доказ бурхливих подій, змальованих у високохудожній пам’ятці давнини – «Слові про Ігорів похід». Незважаючи на те, що в старі часи історія і література часто не розмежовувались, становили собою цілісний зміст і вироблену для цього літературну форму, все ж порівняння літопису і «Слова» дає підстави для того, щоб розрізняти в давнині відмінні типи літературної творчості. Літописний тип мислився як форма збереження історичної інформації, але водночас виникали суто художні твори, яким були властиві образна вишуканість, стилістична й композиційна гармонія, а головне – емоційна наснаженість, естетична високість, що і зараз не залишають байдужою душу кожного читача.

Опісля цього знову хочеться поставити запитання, зокрема й до книги Омеляна Пріцака: що є пріоритетним у пошуках правди про «Слово о полку Ігоревім»: історичний чи літературний аспект? Звичайно, розважливий читач скаже, що обидва аспекти важливі, та все ж…

Вірити чи не вірити автору книги (авторам інших версій та припущень) – так ставити питання було б некоректно, адже свою думку та враження висловили вчені люди, чия ученість не піддається сумніву. Так само книгу Омеляна Пріцака можна «взяти до уваги» у подальшому дослідженні «Слова». Можна заявити свою повагу до його прискіпливості у з’ясуванні найменших деталей у тексті цієї пам’ятки, що, зрештою, дарує нам маленькі відкриття і доповнює уявлення передусім про зміст і значення деяких образів, висловів, слів у давньому тексті. Власне, ця, – по суті, полемічна – книга пропонує поміркувати над деякими пізнавальними аспектами «Слова», а оскільки це книга історика та лінгвіста, то про художні форми, їх глибинну і новаторську парадигму не йдеться. У питанні авторства «Слова» маємо ще одну, по-науковому обгрунтовану версію, яку можна додати до двох десятків уже оприявнених версій. Про аргументи Омеляна Пріцака щодо авторства Володислава Кормильчича можна сказати: вони багато чого доводять, проте вони не доводять нічого. Коли з ними знайомишся, дивуєшся проникливості, науковій ерудиції ученого, та все ж після цього залишається сум’ятливе відчуття незавершеності, недомовленості, хоч, здається, система доказів вибудувана переконливо і неспростовно. Видно, вже так судилося читачам і дослідникам «Слова»: доводити те, що не може бути доведеним, адже образ автора «Слова» ми можемо собі уявити, охарактеризувати, виходячи зі змісту і формальних чинників пам’ятки, проте назвати справжнє ім’я автора, мабуть, ніхто ніколи не зможе. Ось у тому й магія «Слова», ось та невтолима спонука знову і знову заглиблюватися у текст, в епоху «Слова», попутно щось відкривати та осягати – і все заради того, щоб відкрити та оголосити оте невловиме ім’я автора, означити або термінами, або емоційними словесами це не збагнене до кінця літературне диво.