Карнавал триває: від «патосу» в «авдиторії» до «трьох оборотів ключа»

Олена Рижко. Карнавал триває: Роман. – К.: Факт, 2008
Олена Рижко. Карнавал триває: Роман. – К.: Факт, 2008
Дедалі частіше жіноча проза ховається за масками героїнь, щоб надати авторкам жаданий літературний реванш. Адже, як відомо, пишучи книгу, автор переживає щоразу інше життя. Таке, як самому б хотілося? Не знаю, стверджувати може хіба той, хто вміє читати у душах. Але чіпка читацька свідомість, добряче зіпсута філологічною освітою, фіксує мимохідь деякі речі. Наприклад, що серед героїнь молодих авторок (відношу до цієї категорії всіх, кому до 40), а надто гуманітаріїв за освітою, а надто серед тих, хто шукав себе у праці «за фахом», квітнуть буйним квітом: «комплекс Попелюшки» (у двох іпостасях: розумна талановита красуня, що гибіє в очікуванні визнання, та супер-леді, яка вже всього досягла сама; першій бракує «красивого життя», другій – духовної близькості та щирості), сублімація у класично фройдівському сенсі, намагання поєднати інтелектуальні викрутаси з мелодраматичними поворотами сюжету.

З іншого боку, хто дасть однозначне визначення тому, що таке «жіночий роман»? Написаний жінкою? Написаний про жінку? Чи любовний packet-book? Може, по-жіночому написаний, тобто з дотриманням «жіночої манери письма» у кращих традиціях феміністичних студій? Формула жіночого роману залишається нерозгаданою, коли вести мову про теоретичні узагальнення всіх видів і напрямів. І – вкрай простою, якщо говорити про конкретні книги. Наприклад, про роман «Карнавал триває» Олени Рижко, виданий «Фактом» у серії «Еxceptis excipiendis».

Сюжет книги на початку обіцяє детективну інтригу: головна героїня – зеленоока рудокоса розумниця Дана – гибіє на посаді держслужбовця (але має власний кабінет і секретарку) та страждає від неможливого кохання, маючи роман із одруженим чоловіком. Аж тут – наче грім серед ясного неба – отримує одразу дві пропозиції з тих, від яких «неможливо відмовитися». Перша – створювати на власний смак і розсуд «цілком оригінальний часопис», друга – негайно їхати з міста у закриту школу для елітної молоді і викладати протягом року поетику за шалені гроші. Першу пропозицію висловлює загадкова дама в чорному на ім’я Ївга, яка водить Дану на танці, цілує в губи та частує шашликом на власній дачі.

Але панночка-держслужбовець пристає на другу пропозицію – адже наразі за неї все вирішив той самий одружений диво-чоловік Богдан. Так Дана опиняється у Карпатах. Ївга виявляється кимсь на зразок проректора у закритому навчальному закладі для «найелітніших» студентів, а далі…сюжет починає до болю нагадувати суміш Даніели Стіл та серіалу «Кенді, Кенді…». Нова викладачка зустрічає відлюдькуватого студента зі знайомим обличчям, пригадує, як проїздила в таксі мимо аварії на дорозі, учасником якої був оцей Денис, дізнається, що той у глибокій депресії через загибель дівчини (вони саме посварилися)… Правильно, закони жанру аж волають, щоб чутлива панна кинулася рятувати студента, нехтуючи внутрішніми законами школи, які, звісно ж, забороняють близькі стосунки між студентами та викладачами. Автор закони жанру шанує. Але трохи занадто. Отже, Дана полізла-таки витягувати студента з ментальної прірви, – звісно, попервах нахромившись на його чітке небажання зі зручної прірви вилазити, – отримала відкоша, і: «Богдана на мить затулила обличчя руками, а тоді кинулася вниз. Навпростець. Не шукаючи стежки. Зачепившись, упала й боляче вдарилася рукою. Сльози бризнули їй з очей, та плакала не стільки від того, що боліла рука, як від болю душевного. За мить відчула, як сильні руки підхопили її із землі й поставили на ноги» (с.144). І так було ще раз чи два. Просто як у анімешної дівчинки Кенді з її непутящим принцом Террі.

Але ж головне – мета, яка виправдовує засоби! Дениса з депресії витягли, закохали, керівництво школи про все дізналося, Денисова родина теж, батько й син навперейми впадали за рудокосою філологинею, по черзі вмовляючи її то кидати, то спокушати одне одного, і хтозна чим завершилася б уся ця віхола, якби не…Помаранчева революція. Отут варто віддати авторці належне: відчуття промерзлої наскрізь самоти, що накочує на людину, яка повертається додому з Майдану, аби відігріти тіло і набратися сил знову нести до гурту просякнуту тривогою душу, відтворене до болю чітко і щиро, без зайвого пафосу й гасел, без політичних спекуляцій. У книзі – це побіжний епізод, частина сюжету. Може, тому й картина емоцій того часу відтворена так, як воно переживалося тоді – без озирань на нинішню кон’юнктуру. На мій погляд, це найвдаліше місце твору, його емоційна, сюжетна і стилістична кульмінація. Далі йде стрімкий і відвертий спад —наче авторка сама втомилася від карколомних перипетій і вирішила позбутися набридлих героїв старим добрим способом – удавшись до відкритого фіналу. Після «помаранчевих» вражень Дана піддається наполяганням Дениса і повертається до школи, керівництво раде все забути, бо ж батько мажорного хлопчика спонсорує заклад. Мотив із одруженим коханцем завершується у кращих традиціях пошанування моралі: зустрівши двічі його з дружиною та поговоривши віч-ні-віч востаннє, панна приймає для себе рішення, радше – погоджується з новими обставинами. Пан Вольський-старший дарує своє благословення та путівку до Парижа юним закоханим, а далі… Незнайомка з Невідомим обговорюють рукопис книги, сторінки якої ви гортаєте.

Порівнюють із Деном Брауном і телевізійними реаліті-шоу, розглядають шляхи вдосконалення тексту – наприклад, для тих читачів, які не вірять у «випадкові/невипадкові збіги», ввести вставки – коментарі інших читачів, котрі буцім читали текст порціями в Інтернеті. І приходять до висновку, що «добре тримає. Гарне відчуття ритму, як рука, яка періодично щось стискає і відпускає в тобі» (с.246) Це, мабуть, той про випадок, коли читач раптом розгубиться, не знаючи, що сказати про книжку.

А про що ж вона насправді? Провідний мотив уже згадувався на початку: жінка, самотня і сильна, чи принаймні звикла вважати себе такою. Вона шукає чоловіка, але «просто жодного чоловіка, якого я можу любити, поруч зі мною нема! Розумієш! Нема! Якщо чоловік боїться моєї сили, який він, в біса, чоловік для мене?!» (с.209) Не знаю, як стосовно сили, але істерики відштовхують і чоловіків, і жінок — однаковісінько. Проте на думку героїні, її любов для них, мужчин, – «надто велика, надто безоглядна, надто пристрасна. Це їх втомлює! … От і виходить, що я – залізна леді, яку точить іржа!» При цьому жінці бракує сексу. З десяти років знаючи, що таке мастурбація, вона забавляється тим, що уявляє людей без одягу. Близько десятка сексуальних сцен у книжці засвідчують багатий досвід чи, принаймні, непогану фантазію. Приємно, що йдеться вже про звичайне тілесне задоволення, без болісного автостьобу, як у Сняданко, гіркої забужківської іроно-ненависті, чи підлітково-нерозбірливого епатажу Карпи. Але – до напівмістичної простоти Матіос чи хоч брутальності прожитого, як у Галини Логінової, «Карнавалу» О.Рижко далеко (зумисне обираю ті твори, де еротичні сцени є рядовою частиною сюжету, а не його визначальною рисою, про неоднозначність порівняння з текстами авторів-чоловіків, думаю, розводитися зайве). Та й для чого претендувати на духовно наснажений еротичний текст («Ти подарувала мені рай…Через мій прутень ти втягла мене в рай… Я думав, що таке в принципі неможливе…», — с.142), якщо вдається непогана «розважайлівка» в дусі Роже Тиграна?

Ще одна з претензій – на інтелектуальну прозу – передбачливо зауважена у фінальному діалозі. Коли на сторінках книги героїня залежно від її духовного стану бере до рук то напівпорожню, то напівповну склянку, та мудрує на «компику» про інцест і поезію Простопчука (доречно цитовану, між іншим, у тексті). На це ще вистачає почуття гумору. Трохи дратує, коли у таких мудруваннях починаються «обдурківки»: «- Так, кажуть, – Невідомий усміхнувся, – що чоловіки в таких ситуаціях більше схильні з’ясовувати стосунки з конкурентом. Жінка – з іншою жінкою. Може, ти хотіла зробити його зумисне більш жіночним? Чи просто спроектувала на нього свою жіночу модель поведінки?» (с.246) То що ж хотів сказати Невідомий, стверджуючи, що Денис Вольський виглядає «фемінно», бо він кинувся наздоганяти «половинку», замість «розібратися» з конкурентом, як це роблять і чоловіки, й жінки, судячи з цитати? Але коли сторінками блукають дами у «строях», які спершу «патосно» (сс.39, 81) просторікують в «авдиторіях» (с.102), а потім думають, що «толку з того» (с.179) і замикають двері «на три обороти ключа» (с.199), починаєш задумуватися, на якого читача розраховувала авторка, пишучи такий текст?

Утім у романі присутні всі складові формули розважального жіночого чтива: динамічний вигадливий сюжет, любовна колізія, еротичні сцени, не гнітючий фінал. Окремий плюс – належна форма подачі, гіпсова маска в мереживному «доміно» між чорною атласно-мереживною пелериною та символічно вогнистим вінком із кленового листя на обкладинці, переважно необтяжлива мова (за винятком згаданих «мудрувань»), але й не занадто примітивна. Специфічне почуття гумору, що проявляється головним чином у монологічних міркуваннях Богдани та часом невмотивовані сентиментальні вихиляси сюжету – цілком поправна річ. Однак читачка (маю щирі сумніви, що цю книгу візьмуть до рук сторонні авторці чоловіки, та й тематика все ж переважно жіночої аудиторії) зможе сміливо гортати «Карнавал…» хоч у транспорті, хоч на лекції, хоч у кав’ярні. Невеличка, належним чином оформлена книжечка не зіпсує макіяж слізьми, не додасть зморщок сміхом, але підкине «розумну» тему для обговорення з подружками.

Ніша розважальної жіночої белетристики в сучасному літературному процесі практично порожня, тож кожна книга такого жанру привертає увагу вже самим фактом своєї появи. Правда, хочеться, щоб там було більше жіночої мудрості та жіночого гумору, ніж «претензій на інтелектуальність».

Юлія Джугастрянська

Народилася 1983 року на Вінниччині. Із 2001 року мешкає у Києві. Колишня студентка, а нині – аспірантка кафедри теорії літератури та компаративістики КНУ імені Тараса Шевченка. Учасниця близько 20 наукових конференцій. Пише вірші, прозу і дисертацію. Авторка поетичної збірки «Сарматське коріння» (Вінниця:Тезис, 2001). Перекладачка з англійської