Коло виклику і щирості

Людину творить виклик.

Несамовитий танок протилежностей – сила, що ламає, або народжує, пригнічує, або штовхає на подвиги, дає можливість вибору або позбавляє його. Хто ти, якщо падаєш і не піднімаєшся? Хто ти, якщо не вмієш любити й ненавидіти?

Життя Людини-легенди, яка опинилася на межі і зберегла віру й любов – це коло за колом пройдений шлях, повний викликів і незбагненностей, шлях творення себе… це – «СТУСОВЕ КОЛО». Такі слова було видруковано на запрошенні на літературно-музичний проект «СТУСОВЕ КОЛО» (відбувався в середу 19 листопада, о 19.00 у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка).

Скажу чесно, йти не дуже хотілося. Василь Стус для мене один із тих поетів, яких треба читати наодинці. Будь-який хибний крок, звук на сцені, коли слухаєш, дивишся (це ж можна?) таку поезію, не просто обурює. Ранить. Але щось (може, надія на Сергія Проскурню – режисера дійства, сестер Тельнюк, творчість яких люблю, Дмитра Стуса, який, на мою думку, просто не може нічого зіпсувати) штовхнуло ризикнути.

Дмитро Стус та Роман Семисал
у ролі Василя Стуса.
Фото з сайту www.intv-inter.net

Були моменти, коли жалкувла з приводу свого рішення. До речі, моменти почалися майже одразу. Деренкотливі «стільнички» деяких глядачів, їхнє бажання побалакати між собою (таке враження, що люди шукали причини й місця зустрітися та почесати язики, і знайшли його в театрі), перманентні входи-виходи тих, хто зустрічав тих, хто заблукав. Тобто – «суєта суєт». Таки шкода, що в театрах нема «фейс-контролю». У мене є. Тому залишаю їх і повертаюся до дійства.

Ідеї проекту «Стусове коло» уже 10 років. І лише в цьому році вдалося його «вивести в люди». Можливо, тому, що цей рік Президентом оголошено роком Василя Стуса, з нагоди 70-річчя з дня народження. Але оголошення оголошенням (їх у нас багато, а роботи мало), та якби не реальна допомога, підтримка влади та ентузіазм і віра учасників «Стусового кола», нічого б не було. Що ж таке «Стусове коло»? Учасники кажуть, що це рок-вистава. Справді, розрахований проект на молодь, хоча в залі сиділи старші люди, які мовчки плакали, сприймаючи дійство на сцені. Це не одне коло, а цілих п’ять. Як сказав Дмитро Стус на початку: «Ця робота про те, що у своїх листах і розмовах батько говорив, що навіть коли ми падаємо, треба завжди знаходити в собі сили і мужність підвестися. І тільки людина, яка звелася, – справді людина. Ця робота, врешті решт, про п’ять кіл випаленої землі, які мусиш здолати, аби витворений тобою світ вабив і після смерті».

Сестри Тельнюк.
Фото з сайту www.intv-inter.net

Кола дитинства, самотності, любові, смерті й творчості (якщо правильно їх запам’ятала). Вистава, яку вже побачили у У вересні за підтримки Міністерства культури й туризму в п’яти містах Східної України — Луганську, Донецьку, Слов’янську, Маріуполі та Горлівці. Всі п’ять вистав були безкоштовними. Всі – частково імпровізованими, залежно від глядачів. Із певних причин не відбувся запланований показ у Дніпропетровську та Харкові. У Донецьку вистава зібрала найбільше глядачів. Їх навіть не пропускали з огляду на пожежну безпеку. У Києві все було скромніше. Хоча вже за кілька днів було відомо, що вільних місць в залі немає, але на початку вистави вони були… Мабуть, люди не змогли прийти. Що ж, столиця – заклопотане місто, хоча невже більш заклопотане, аніж Донецьк (і менш сприятливе до мистецтва?)?

Починалося «Стусове коло» й завершувалося піснею у виконанні сестер Тельнюк «Розпросторся, душе моя…». Не знаю, як для кого, але для мене це було сильнішим, аніж гімн. Це – ніби відкриття й замикання основного кола – життя (причому – життя не лише Стуса, а взагалі життя). Ніби молитва. Без пафосу. «Як то сниться мені земля, / на якій лиш ночую, / як мені небеса болять, /коли їх я не чую».

Роман Семисал у ролі Василя Стуса.
Фото з сайту www.intv-inter.net

Що ж, можете сказати ви, дует сестер Тельнюк і їхня творчість відома всім. Тобто – безпрограшний варіант успіху. Але якби були лише пісні, то був би вже тільки концерт дуету та джазових музикантів Олега Путятіна, Івана Небесного, Миколи Томасишина та Романа Суржі. І навіть з читанням віршів, то би був лише вечір а-ля культурний захід у шкільній бібліотеці, хай навіть із доброю музикою. Тому для рок-вистави треба більше. Навіть не щирості Дмитра Стуса у спогадах про батька, не екрану із старими світлинами позаду дійства. Не знаю, що воно таке це «більше», але Сергію Проскурні й решті учасників вдалося це щось знайти й утримати. Утримати на такій невловимій і хисткій межі, що крок вліво – крок вправо і було б не те. Було б фальшиво, а не вражаюче. Було б не те, після чого люди аплодують стоячи і не прагнуть втекти одразу після першої хвилі овацій (окремі індивідууми до уваги не беруться).

Мене після всього багато хто запитував: «Як тобі вистава?» Не могла відповісти на це запитання тоді. Не думаю, що відповіла тепер – тут. Такі речі не оцінюються. От якби запитали, як мені актор Театру російської драми Роман Семисал, точніше – його гра, мабуть, сказала би, що не зовсім сподобалося. Ні, все добре, але це – не Василь Стус. Попри добре знання теми, чогось не вистачало. Не витягував. Та то моє суб’єктивне враження.

Ну, і на останок: вдячна чиновникам, що не рвалися говорити «переднє слово». Знаю, що більшості воно болить та шкрябає у горлі, якщо не вимовлене перед авдиторією. Тому й дякую, що зрозуміли, чий і для кого був той вечір.

Марія Криштопа (Мицканюк) народилася 7 травня 1979 року в селі Смодна Косівського району Івано-Франківської области. Закінчила Косівську гімназію та факультет української філології Прикарпатського університету імени Василя Стефаника. Пише прозу, поезію, есеїстику. Тексти друкувалися в періодиці та в альманахах «Прообраз», «Київська русь» Поки що живе й поки що в Києві. Працює журналістом.