Євген Баран: «Іду дорогою, що веде нас до Білого Братства»

Євген Баран
Євген Баран

– Оскільки Ти професійний літературознавець і критик, мусимо зачепити офіційний бік справи. Яке завдання літератури? І чи правомірно обтяжувати літературу якимись вимогами? Чи берешся Ти окреслити межі літератури?

– Ти так широко мене, Василю, «загорнув», що й не знаю, з чого розпочати. Знаєш, я зараз читаю книгу професора Єлського університету Гаролда Блума «Західний Канон: книги на тлі епох», у якій той пробує обгрунтувати потребу і вимоги літературного канону, кладучи в його основу принцип естетичного. У мене не виникало майже жодного спротиву, я був захоплений ерудицією і вмінням інтерпретувати. І з якою легкістю це зроблено! Знову ж таки, це від вміння і мудрости. Бо паралельно переглядаю книгу нашого літературознавця Володимира Даниленка «Лісоруб у пустелі: Письменник і літературний процес». Теж легкий виклад, але наскільки амбіційний і суб’єктивістський, що відбиває будь-яке бажання сприймати навіть той позитив, який є у цій книзі. Так ось, література для мене є одним зі шляхів розширення внутрішнього особистого горизонту. Я не задумуюся, яку ролю література відіграє у моїм житті. Я живу і читаю. Скільки пам’ятаю себе, стільки читаю. Так склалося, що іншого я вже й не вмію і навіть не хочу. Колись щось робив руками, якусь деталь точив, то вийшов до мене покійний тесть, подав рукавиці й пожартував: «На, Женя, это тебе не ручкой писать». А Ти хочеш, аби я так швидко відповів на ті запитання, на які я сам ще не можу дати однозначної відповіді.

Не потрібно придумувати якісь міфічні «завдання літератури». Все ж бо відомо від її початків: літератор, пишучи, шукав індивідуальних шляхів до безсмертя, долав страх смерти. Тобто, він «замахувався» на Творця. Зрештою, літературний канон – це теж варіант ілюзії безсмертя, і тут я погоджуюся із Гаролдом Блумом.
Я довго у своїх міркуваннях про літературу виходив зі специфіки українських реалій. Вся українська література ХІХ–ХХ століття, за незначним винятком, перебирала на себе ролю провідника народу. Це її Сізіфів труд. А все тому, що наприкінці ХVІІІ століття була перервана велика літературна традиція, коріння якої сягало доби Київської Руси. Шевченкові ж довелося, виходячи із реалій, в яких опинилася українська культура, література зокрема, започатковувати нову традицію, і в цьому його найвеличніша заслуга.

Я не обтяжував літературу якимись особливими вимогами чи особистими примхами, а виходив із необхідности, часової реакції на ситуацію. Хоча близькими є мені міркування Володимира Державина: «(…) національна література наша, щоб бути великою літературою (а без того вона й не стане правдиво національною, не подолає рецидивів регіоналізму), повинна у творчому змаганні з іншими европейськими літературами набувати артистичної майстерності тим самим шляхом творчого наслідування всеевропейських літературних архітворів, яким фактично простує та підноситься кожна національна література новітньої Европи». А ось проблемне питання, як примирити мораль та естетику, – це питання індивідуального вростання, внутрішньої готовності. Я вже не кажу про естетику й ідеологію. Тут ми завжди програвали, не зумівши втриматися на межі.

Про межі літератури сперечаються давно. Тут просто потрібно виробити власну позицію, але в основі якої лежить естетична вимога. Хоча я стараюся говорити про мораль та естетику, – не завжди, на жаль, вдало. Бо й сам не втримуюся у полемічному запалі, хоча мав би вже й навчитися, – життєвий і читацький досвіди ніби вже й вимагають стриманости. Тому я інколи й говорю про окремі квазілітературні з’яви, що це нелітература чи паралітература, оскільки у таких творах взагалі не ідеться про пошуки рівноваги, а проноситься словами, нерозумним тінейджерським епатажем і смакуванням вульгарностей.

– Мені здається, Даниленко не руйнівник, він відстоює ту літературу, яка не байдужа і нам з Тобою, тому ми мали б його підтримати, навіть, якщо ми претендуємо на місце, вище від того, що вділив нам автор «Лісоруба у пустелі» в уявному ієрархічному ряду. А наступне моє запитання випливає з попереднього. Які завдання критики, її роль?

– Справа не в місці, яке Даниленко комусь там відводить чи когось у силу різних причин не згадує. Справа у проблемі, яка існує, і яку ми ніяк не хочемо обговорювати у спокійній і розважливій обстановці. Я поділяю думку Олександра Стусенка, який у рецензії на згадану книжку Даниленка (Олександр Стусенко:«Дзеньки-бреньки в новому форматі»)зауважив, що вона, звичайно, певною мірою корисна для тих, хто вже знає літературну ситуацію. Для неофітів ця книга не тільки нічого не прояснює, але заганяє їх у такі нетрища, з яких їм самим не вибратися. Себто, у даному конкретному випадкові Даниленко виступає у ролі Івана Сусаніна, який завів польське військо у лісові хащі, звідки воно вже й не вибралося. Ось про що я.

Що стосується письменницьких амбіцій, то вони не завжди є конструктивною основою для творчости. Колись один молодий літератор, виступаючи на творчих вечорах початку 90-х, не соромився говорити, що головним стимулом його творчости виступила заздрість: «Подивився я, один мій колєга щось пише, інший – теж щось шкрябає, подумав, а я що – гірший?!» Пізніше цей літератор, який подавав непогані надії, зовсім відійшов від літератури. Бо заздрість може бути першопоштовхом творчости, але ніколи не є основою її. Основою ж завжди була і залишається Любов. Пам’ятаєш класичне тютюнниківське: «Немає загадки таланту, є вічна загадка любови»? А ще потрібно не забувати про такі вияви письменницької амбіції, як нарцисизм і соліпсизм. Я знаю багатьох сучасних літераторів, яким не ставало снаги втриматися на межі між крайнім індивідуалізмом і його хворобливим вивершенням нарцисизмом.

Наприклад, одна літераторка, яка викладає у вузі, своїм студентам на повному серйозі говорить таке: «Он бачите на площі стоїть пам’ятник Пушкіну. Незабаром там стоятиме мій пам’ятник. А ви маєте змогу і честь бачити мене і слухати мої лекції».

І таких горе-літераторів, які є авторами однієї, двох чи декількох книг різного ґатунку, але сповнені своєї значущості й вагомості в історії літератури (?!), – є немало. Скільком молодим людям вони задурманили голови, зіпсувавши або викрививши читацькі смаки й уподобання?!

Про це також повинен говорити критик. Головної функції критики ніхто не змінював і не заперечував, – читати. Критик – Читач. Пропагандист Слова. Таким він був раніше, таким залишається сьогодні. Інша справа, що видозмінюється сприйняття літератури. Його потрібно враховувати, але не зловживати цими змінами, не перетворювати себе у Флюгера. А наші літератори, особливо старшого покоління, таким флюгерами й залишаються, як це не сумно констатувати. Окремі з них і сьогодні потребують «керівної і спрямовуючої ролі”. «Ти мені покажи, куди я маю йти, а не пиши свої “99” рядочків ?!», – інколи закликає мене один літератор. На що я відповідаю: «Вам уже 7-ий десяток, і Ви ще питаєте мене, куди Вам іти? У такому разі Вам у ролі порадника потрібен не я, а Тесленко з його класичним “поганяй до ями!”»

Розмова про літературу. Спокійна, врівноважена і аргументована розмова про літературу. Про справжні і викривлені цінності у ній. Ось яким, на мою думку, є завдання критики. А щодо функції – первинною чи вторинною є критика, – даймо собі з цим спокій. Завданням мистецтва є захищати вічні цінності. Література як складова мистецтва має те саме покликання. Критика – як необхідна складова літератури – робить те саме. І тому не має значення, чим вона є (мистецтвом чи слугою мистецтва), має значення, чи вона виконує свою безпосередню фунцію, – захищає вічні цінності; чи вона пам’ятає про них і не зраджує їм. Адже не секрет, що сьогодні окремих критиків цікавіше читати, ніж письменників. Особисто я завжди люблю перечитувати критичні матеріали Ніколая Гумельова, Германа Гессе, Миколи Євшана, Івана Світличного, Юрія Шереха та ін. Себто зростає і вага стилістичного оформлення виголошених міркувань. Зрештою, вона ніколи не зникала. Якщо про це забували критики, сьогодні їх теж не пам’ятають.

– А як щодо Твоєї статті про Шевченківську премію і її лауреатів (Євген Баран «Ґвалт над Шевченком» (із коментарями Дмитра Стуса та Михайла Слабошпицького)? Здається мені, вона не дуже вписується у тезу «спокійної, врівноваженої і аргументованої розмова про літературу». Не можу погодитися із закидами на адресу Дмитра Стуса.

– Почну здалеку. Я завжди залишаю за собою право висловлюватися незалежно. Якщо Ти зауважив, мої матеріали завжди несли в собі елемент літературного «божевілля». Якби цього не було, ніхто би не звертав уваги на якісь там рецензії. Не кажу, що у мене це було свідомим кроком, але завжди прагнув, аби на мої окремі міркування зверталася увага не лише професійних літераторів, але й читачів, тих, кого я називаю «звичайними читачами», і до яких зараховую себе.

Щодо матеріалу про Шевченківську премію, то мій матеріал був досить поблажливим. У «Високому Замку» Галина Пагутяк написала тоді ж таки набагато гостріший матеріал під назвою «Вони б не дали премії і Шевченкові».

Про Дмитра Стуса я не сказав нічого такого, про що би не говорилося в літературних і навкололітературних колах. Себто я оприлюднив ті думки, які часто висловлювалися позаочі. Єдине, з чим я погоджуюся, і в чому перебрав міру, – це останнє речення, до якого мав претензії і сам Стус. Якби це помогло, то за це речення я публічно вибачаюся, тут у запалі писання я перейшов межу. Як правило, я стараюся уникати образ, аби не чіпалися до особистого, а говорили про саму проблему.

Хоча це один із моїх недоліків: я швидко реагую, але не завжди стилістично правильно оформлюю. Колись один із літераторів мені про це казав: Ти ще не встиг усе добре обдумати, а вже написав. Сьогодні я майже не дозволяю собі такого «кавалєрійського» наскоку, але у названому Тобою конкретному випадку, це, на жаль, повторилося.

Загалом, Ти погодишся, що в моїх матеріалах, а їх назбиралося десь понад 600 (це статті, рецензії, відгуки, огляди, інтерв’ю тощо), я завжди уникав зверхності і грубого повчання. Також уникав образ. Кожну книжку, кожного автора я старався насамперед зрозуміти, і зрозуміти напрям його думок, і напрям його ходи. Від цього я відштовхувався, а не від особистого розуміння, куди треба йти. Я просто доповнював якісь міркування, з чимось полемізував, чогось не сприймав, але ніколи не абсолютизував власних міркувань. Колись я вже про це писав: я не даю готових відповідей, я ставлю запитання, а вони не завжди приємні. Але чомусь забувають, що запитання я ставлю не тільки авторові, а й собі.

– Кажуть, що критиками стають ті, кому не вдалося вибитися в письменники. Віднедавна Ти розширив поле своєї діяльності, взявшись писати есеї. Це відступ від критики у бік прози, чи Твої есеї можна вважати соціальною критикою?

Знаєш, мене це вже навіть не дратує, як раніше, оті закиди, що критик – особа, яка не відбулася. Звідки ми можемо знати, Хто відбувся і Як? Так, я пробував себе у прозі. Це не мій простір. Поки що. Мені не цікаво вигадувати. Мені аби розказати те, що вигадати неможливо, і чому свідком був сам або почув від когось майже фантастичну в своїй реальности історію. Я вийшов на есеїстику тому тільки, що вже втомився доказувати, що я… не рудий. Ти добре підмітив, що мої есеї здебільшого є соціальною критикою. Але я їх визначаю як прозу. Навіть більше, я себе спробував у перекладах – з російської та польської. Це вже не для того, аби комусь щось доказати. Це така форма загравання із самим собою. Зрештою, це конкретне спілкування з людьми. Чому нам мало того, що робить людина? Оцього не можу ніяк зрозуміти. Людина повинна завжди бути собою. Повинна вчитися бути собою. Література мене дратує своєю штучністю. Такий собі «карнавал» від літератури, – вся оця белетристика і віршописання. Принаймні, більшість.

– Здається, Драгоманов сформулював тезу «у Європу через Росію». На Твою думку, Росія все ще залишається для українців шляхом до Європи? А може, для нас більш актуальне гасло Хвильового «геть від Москви»?

– Давайте, нарешті обійдемось без гасел. Гасла – для стада. Для людини – Дорога і Вибір. Я би хотів, аби ствердилися в собі, а що допоможе у цьому ствердженні, яке гасло чи заклики, – мене найменше обходить. Я навчився вибирати позитив і в російському культурному досвіді, і в польському. Це найближчі сусіди, які не позбулися претензій до нас. Інша справа, що Поляки на державному рівні декларують дружбу, а росіяни і досі «грають м’язами». Я хочу мати добрих сусідів (державних), я хочу спілкувати зі світом, а не тільки зі своїм кумом на власній кухні. Я хочу знати, чим живуть люди і як живуть. Це нормальна потреба істоти соціальної. Але я хочу також, щоби почули мене, а щоб почули, я вчуся слухати інших і вчуся думати.

– Микола Євшан писав, що головний обов’язок критика – вміння читати. Ти, Євгене, називаєш себе «звичайним читачем». Ти справді переконаний, що людину, яка, прочитавши книжку, береться у письмовій форму дискутувати з автором, можна з чистою совістю назвати звичайним читачем?

– Ти хочеш мене підловити, не знаю, на чому. Я не бачу суперечності. Заграю – не заграю. Я привернув увагу літераторів. Трошки розворушив думку. Не спровокував, – один івано-франківський літератор старшого покоління нещодавно сказав мені: «Я знаю, хто ти. Ти – провокатор!» Якщо говорити правду – провокація, тоді так, я провокатор. Але якщо змінюватися самому під впливом виголошеної тобою правди, – вибачте, це позиція. Читання завжди було, є і залишиться вибором найстійкіших. Я за те, аби людина думала, сперечалася, а не сліпо погоджувалася. Не творила собі кумира. Тому мій «звичайний читач» – завжди співавтор, принаймні – співтворець. Коли літератор це усвідомить, він перестане «полювати за славою», він займеться тим, чим і покликаний займатися, – розширювати простір світла, не спопеляючого і животворящого. Це не пафос, просто ситуація пафосна.

Я не знаю, хто такий «незвичайний читач». Може, ти мені підкажеш. Я був і залишаюся відданим звичайним читачем літератури.

Твої зауваги щодо «звичайного читача» справедливі у формі. Ніколи не було і не буде звичайного читача. Звичайний читач не ходить на літературні вечори чи зустрічі, і нічого не читає, крім якоїсь бульварної газети (а такими у нас фактично є усі). Нещодавно мав я поїздку на села Рожнятівщини – там була заявлена зустріч із письменником Степаном Пушиком, – Пушик справді на Прикарпатті має відомість народну, напевне що останній із покоління літераторів цього краю, – але ніхто з людей не прийшов на зустріч, крім голови сільської ради і директора школи. Бо люди втомлені і озлоблені після липневої повені й не хочуть нікого слухати, в тому числі й Пушика, не кажучи вже про якогось там критика Барана чи когось іншого. Щоправда, у цю зустріч вкралася неточність інформаційна, бо люди подумали, що письменник агітуватиме за владу, а про те, що письменники можуть приїхати на зустріч і говорити про літературу, вони просто не знають або забули. Але сама «ідея» звичайного читача – це не тільки ілюзія моя, це також і варіант програми державної, якщо хочеш…

– Судячи з Твоїх нотаток, Ти підтримуєш Петра Сороку в тому, що в літературі «гряде ера щоденників». Чи не міг би Ти детальніше розтлумачити, на підставі чого сформувався цей висновок?

– Мій висновок базувався на читацькому збайдужінні до белетристики як такої. Єдине, що сьогодні може бодай частково повернути читача, – це справжні живі історії. Їх теж не потрібно переоцінювати, але нехтувати цим жанром, як ми це робили впродовж століть, не можна. Якщо мої міркування правильні, то найближчі роки перед в літературі вестиме документальний жанр, принаймні доти, поки людям набриднуть справжні історії й вони повернуться до вимислу…

– Чий письменницький щоденник є для Тебе взірцем? Що, на Твою думку, спонукає письменників друкувати щоденники – неможливість виповісти себе іншими жанрами?

– Класичним взірцем для мене став щоденник Жуля Ренара. Я прочитав щоденники багатьох авторів, з українських найвідвертішим є щоденник Аркадія Любченка. Особисто мені імпонує фактографічний щоденник, – таким є, до речі, щоденник Олекси Ізарського, який вийшов минулого року в Україні. Щоденники Петра Сороки – це добрий рівень літератури, літературної прози. Хоча видавати їх щороку все-таки не вартує. Є таке поняття, як – «проїдається»… Все в міру і споживними дозами.

Мені йшлося про акцентування на жанрі. Адже перші фрагменти я опублікував ще 2000-го. А видання «щоденникових нотаток» до певної міри було спонтанним і випадковим. Тому продовження його не планую. Принаймні років десять точно. А там поживемо-побачимо…

Чим жанр щоденника гірший за інші жанри? Це якийсь снобізм говорить у Тобі і внутрішня зневага. Всі жанри добрі, крім нудного, – так колись говорив Пушкін? Про це й потрібно пам’ятати. А не чіплятися до жанрових рамок.

І ще один момент потрібно не забувати. Відкритість щоденника оманлива. Тому ті, які думають, що я виповів найсокровенніше, «розколовся» чи «оголився» до непристойности, – помиляються. Я позбуваюся певних «табу», вичавлюю із себе раба, змінююся сам і звертаю увагу на індивідуальні зміни у кожній людині. Зрештою, я мислю. А мислю – значить існую, – так твердив древній мудрець. Ось для чого мені потрібен щоденник, а не для того, аби викликати жаль, зневагу чи хтиве задоволення дріб’язкової ненависти-мсти.

– У щоденнику Ти пишеш про свою схильність «говорити правду, яка нікому не потрібна», навіть самому Тобі. Одна з Твоїх книг (книжка есеїв) має назву «Порнографічна сутність правди». Чому власне сутність правди – порнографічна?

– Питаєш добре, але помітно змінюєш акценти. Своєму світоглядному принципові я не зраджую. Він сформований давно і не мною. Сенека: «Якщо можемо, то говорімо сміливіше, якщо ні – то відвертіше».

Я не претендую на проголошення абсолютної правди. Здається, такий ще не народився. Навіть правда Христа і Магомета не стала істиною для всіх.

Я завжди акцентую на тих речах, де можу змінитися сам. І змінююся. Поволи, тяжко, але змінююся. Ось у чому для мене полягає принцип правди, – виголошуючи його, умій сам змінюватися. Умій відрізняти добро від зла і роби свій вибір.

Письменник, який вигадує історії, в найголовнішому залишається відданим ідеї правди, яка полягає, на моє переконання, у вмінні людини змінюватися, і змінюватися на краще. Тому для письменника, який все це розуміє і здатен відтворити художньо, немає суперечності і внутрішнього дискомфорту. Він іде своїм шляхом до Істини. Він іде і не боїться про це сказати уголос.

– Ти пишеш про індустріалізацію літератури, про те, що не готовий іти на компроміс, а відтак почуваєшся «останнім із могікан». Чи був насправді романтичний ідеалізм в українській літературі і в чому він виражався?

– Індустріалізація – це зведення творчости до механічних процесів. Зведення літератури мислительної до розважальної метеликової витребеньки. Це викинення літератури, як одного із важливих чинників духовного зростання, на суспільні й індивідуальні маргінеси. Це зубожіння суспільне й індивідуальне, нездатність чинити опір Хаосові і Молохові.

Романтичний ідеалізм? Не вникаю у неточність термінологічну, але він завжди існував й існуватиме на якомусь етапі творчости. Головне, аби письменник, митець взагалі, не розгубив і не втратив цього відчуття. Це вміння дивитися відкритими очима на світ і щораз переконуватися, що він – невичерпний і прекрасний…

– Нарешті ми дісталися до оптимістичної ноти! У зв’язку з цим: якими Тобі, Євгене, видаються перспективи української літератури і Твої власні?

– Оскільки це оптимістична нота, то я у поглядах на перспективи української літератури теж дивлюся оптимістично, виходячи із зауваження Лесі Українки в якомусь із її листів: чи Іван підмітає вулиці, чи Іван п’є горілку, чи Іван помер, – література йде собі власним шляхом, незважаючи на перешкоди і розчарування в дорозі.

Своїх потуг (знахідок і втрат) я не прагну розглядати в контексті Великого Шляху. Я не бравую, коли повторюю, що я був, є і залишаюсь відданим читачем української літератури. І в цьому своєму переконанні/твердженні є в однаковій мірі вільним і залежним, бо разом зі всіма йду тією дорогою, яка веде нас у пошуках Білого Братства (за Гессе)…

Розмовляв Василь Слапчук