Шляхом українського «мілітаризму»

Коли про нові видання пише читач або критик, його ставлення зазвичай видається більш «об’єктивним», ніж в автора чи видавця. Проте й в останніх є своя «правда», особливо, коли йдеться про цільовий і унікальний серійний проект. Ця «правда» не зобов’язана бути рекламою чи самовихвалянням, особливо, коли вона є результатом півторарічної підготовки з битвами на всіх «фронтах» — від літредакції до відбору художників і відсіювання надто самовпевнених авторів. Тому розповідь про нову серію воєнно-історичних видань «Militaria ucrainica» я можу починати зі спокійною душею: це є проектом нашого Центру ім. В. Липинського, проектом, який певний час залишатиметься вітчизняним екслюзивом. А як установа некомерційна ми можемо тішитися нашим безкорисливим внеском у відкриття для публіки дещо незвичного їй українського минулого.

Олексій Сокирко. Тріумф в часи Руїни
Олексій Сокирко: Тріумф в час Руїни: Конотопська битва 1659 p.

Отже — про що йдеться. 22 січня у книгарні «Є» було презентовано нову книжкову серію — «Militaria ucrainica», яка має унаочнити для пересічного українця вигляд, повсякденне буття та бойовий шлях українських вояків усіх епох – від початків письмової історії (це – наші предки та їхні сусіди по українським теренам) до Другої світової війни включно. Зачин серії — це чотири книги, якнайкраще видані видавництвом «Темпора» (його директор Юлія Олійник долала з нами всі перешкоди творчого процесу):

Іван Монолатій: Українські легіонери: Формування та бойовий шлях Українських Січових Стрільців, 1914—1918 рр.,

Геннадій Казакевич:Відгомін карниксів: Військові традиції давніх кельтів на землях України, IV—I ст. до н. e.

Олексій Сокирко: Тріумф в час Руїни: Конотопська битва 1659 p.

Андрій Харук, В’ячеслав Кондратьєв, Марат Хайрулін: «Анатра»: Літаки одеського авіабудівного підприємства, 1910—1924 рр.

Що ж тут, власне, «ексклюзивного»?  Було чимало видань (і альбомів) про Січових стрільців, про Конотоп також писано-переписано, історія якихось воєнних підприємств навряд чи видасться бестселером, а давні кельти у цьому товаристві взагалі дещо несподівані. Але немає нічого випадкового. Є певні особливості книжкового жанру, якого в Україні досі фактично ще не існувало: воєнно-історичної реконструкції та воєнно-історичної науково-популярної літератури. Є специфічна категорія людей, яку ми бачимо на різних «народних гуляннях» (у Кам’янці-Подільському, або під Корсунем, або біля Крут), де вони, одягнуті в історичні костюми, нібито граються у війну. Вони видаються нам на недосвідчений погляд або найнятими акторами, або «ряженими» толкіністами. Існують, звісно, і перші, й другі, але насправді є й третя категорія – «реконструктори», чимало з яких можуть бути експертами в таких царинах історії, у яких звичайний фаховий історик може виявитися цілковитим невігласом. Їхні «причандали» не взяті з театрального реквізиту, а є результатом копіткої дослідницької роботи, коли кожна річ має бути на своєму місці і цілком відповідати історичному періоду, а покрій і матеріал військової форми відповідає стандарту і статуту конкретної армії конкретного року. Більшість із цих речей робиться власними руками. Для цього користуються специфічною літературою, якої досі в Україні майже не було, оскільки реконструктори більш звичні до роботи руками, аніж до пера, а фахові історики схильні опікуватися в минулому іншими цікавинками – документами й текстами, а не речима. Єдиний виняток становлять археологи, — але їхній інтерес тим швидше вщухає, що пізніша доба.

В інтересі до минулого реконструктори становлять один полюс, а на іншому перебувають звичайні люди – публіка. Перші других мимоволі розважають, але не люблять, оскільки вважають, що це їхні власні  заходи, на які просто потрапляють сторонні люди. Публіка ж цікавиться «процесом», отримуючи «видовище», але не зовсім розуміє «місію» його учасників. Саме цю дистанцію між двома різновидами роду людського й вирішив скоротити силою друкованого слова та художнього втілення Центр імені В. Липинського.

Андрій Харук, В’ячеслав Кондратьєв, Марат Хайрулін: «Анатра»: Літаки одеського авіабудівного підприємства, 1910—1924 рр.
Андрій Харук, В’ячеслав Кондратьєв, Марат Хайрулін: «Анатра»: Літаки одеського авіабудівного підприємства, 1910—1924 рр.

Ми вирішили, що реконструктор мають прислужитися суспільству. Метою Центру є популяризація української історії під украй адекватним гаслом: «Поєднаємо патріотизм зі здоровим глуздом!» Патріотизм у нас в країні є, але глузд часом доводиться вишукувати. Після видання перших книжок серії «LIKBEZ-Абетка» (цілком миролюбних за змістом) ми вирішили розширити свої інтереси в бік українського «мілітаризму». Причина – банальна. Всі українці знають, як виглядав червоноармієць чи комісар, енкаведіст чи радянський солдат, ковбой із кольтом та індіанець із луком, Астерікс та римські легіонери, але навряд чи уявляє, на кого був схожий вояк Армії УНР або ж бойовий літак цієї ж, цілком нашої і заслуженої у боях Армії. Не лише ж козаками наповнена наша воєнна історія! А інших ми не бачили й не знаємо. І це – несправедливо. Нам нічого протиставити й потоку псевдоісторичних ідеологічних продуктів російських сусідів: «1612», «Александру Невському» з його дутою «битвою» на Неві або «Адміралу». Якісного фільму від вітчизняних «кіномитців» не дочекаєшся, а телевізор нам також нічого такого не подарує. Звісно, можна зробити величезний альбом, зібравши з музеїв муляжі і світлини з архівів, але то буде надто дороге задоволення, і не кожен таке собі захоче. Банальний історичний інтерес зазвичай не охоплює всі історичні періоди.

Цю нішу в інших країнах заповнює воєнно-історичний «наук-поп», який складається з цілої купи видань – від інтернаціональних гігантів на кшталт серії «Man-at-Arms»  видавництва «Ospray» до специфічних часописів на кшталт російського «Солдатъ» та ін., які попри відому російську ненависть до фашизму заповнюють чомусь переважно всілякі вермахтівці та есесівці. Українська відповідь виявилася такою: загнати за один стіл фахових істориків, археологів, реконструкторів та художників і змусити їх народити синтетичний продукт, який би показав читачеві, як почувалися воїни в «шкурі» січовика-«спецназівця» часів Першої світової чи гетьманського мушкетера (і такі бували) часів Конотопу; як це – бути українським вояком. Треба було змінити ракурс звичних історичних досліджень, показавши і політику, і війну, і стратегію, і тактику, і деталі одягу, спорядження та озброєння. І виходило, що кожна така книжка ставала результатом колективної праці, багатьох консультацій і суперечок, а задіяні у цьому процесі були люди з Києва, Одеси, Москви, Івано-Франківська, інших країн і міст — аж до Лондона та Аргентини. Завдяки інтернету і воєнно-історичному форуму forum.milua.org створення серії перетворилося на своєрідне віртуальне реаліті-шоу з масовими дискусіями з приводу озброєння січового стрільця або ж реального перебігу Полтавської битви.

Іван Монолатій: Українські легіонери: Формування та бойовий шлях Українських Січових Стрільців, 1914—1918 рр.,
Іван Монолатій: Українські легіонери: Формування та бойовий шлях Українських Січових Стрільців, 1914—1918 рр.,

Напрями й різновиди нашої серії частково й представлені в «строкатості» перших чотирьох книжок: це історія військових підрозділів («Українські легіонери»), битви («Тріумф під час Руїни»), військова справа давніх народів («Відгомін карниксів»), історія військової техніки («Анатра»). Мають бути (і будуть) у наступних випусках ще кампанії (війни), фортифікація, уніформи та чимало іншого. Кожний напрям і кожний період специфічні, але щодо всіх застосовано єдиний категоричний підхід: український вояк має достовірно і гідно виглядати. Це обумовило суворі вимоги до кольорових та чорно-білих ілюстрацій, виконаних художниками у тісній співпраці з авторами текстів та консультантами-реконструкторами. Для нас кольоровий малюнок вояка може видаватися звичайним втіленням творчого натхнення ілюстратора, але тут справа інша: кожен персонаж створюється з різних деталей — як «конструктор», коли уява художника не може розгулятися. Кельтський вояк має на собі автентичні речі з певних археологічних знахідок; застібка на його плащі має бути поверненою в певний спосіб, меч висіти не ліворуч, а праворуч; його кінь зовсім невипадково буде не тих розмірів, до яких ми звикли, а його збруя і сідло також будуть специфічні. Тому не дивно, що на форзацах книжок ми розмістили світлини не лише авторів текстів, а їх справжніх співавторів – художників та реконструкторів. Ілюстратор «Тріумфу під час Руїни» Сергій Шаменков поєднав ці функції, оскільки міг вдало доповнити докладну історичну інформацію автора тексту (Олексія Сокирка) багатьма візуальними цікавинками.

Подібна ситуація склалася з «Анатрою», коли архівні пошуки українського історика Андрія Харука були наочно проілюстровані кресленнями та унікальними світлинами літаків з колекцій Марата Хайруліна та В’ячеслава Кондратьєва (Росія). Гідно спорядити давніх кельтів вдалося історику Геннадію Казакевичу та відомому книжному графіку Марії Лашкевич. Бойовий шлях січових стрільців відтворений у тексті Івана Монолатія, реконструкції знавця австро-угорського війська Дмитра Адаменка та блискучій комп’ютерній графіці Вадима Зайця. Згадати Дмитра Адаменка варто ще й з тієї причини, що без його багаторічного досвіду реконструкції та високої репутації серед колег не вдалося б налагодити регулярну співпрацю з цією доволі розпорошеною спільнотою. А ще його справа – оригінал-макет і верстка серії. І ще багатьох людей, які допомогли нам, варто згадати, — проте це вже зроблено в самих книжках.

Геннадій Казакевич:Відгомін карниксів: Військові традиції давніх кельтів на землях України, IV—I ст. до н. e.
Геннадій Казакевич:Відгомін карниксів: Військові традиції давніх кельтів на землях України, IV—I ст. до н. e.

Хто буде це купувати й читати? Ми проанонсували серію в часописі «Український тиждень», і обговорення на сайті журналу показало, що окрім загального патріотичного чи історичного інтересу в читача присутній і певний шок (у хорошому сенсі): та невже наші хлопці так «круто» виглядали? Справді, дивлячись на штурмовика-січовика (не плутати з гітлерівськими штурмовиками – це була така бойова спеціалізація), можна побачити такого собі українського «Рембо». Тільки є суттєва відмінність від кіногероя блокбастерів: штурмовик справді був саме таким «крутим», а от до війни був звичайним собі українським хлопцем. Ніяка не надлюдина, а один із нас, «пересічних»…

Звісно, наші книжки не позбавлені недоліків: й у семи  няньок дещо може з дитиною трапитися… Але все ж краще мати предмет для критики, аніж констатувати повну відсутність жанру на вітчизняній книжковій полиці. Тим паче, що далеко не кожен читач «спіймає за руку» наші авторські колективи — надто вже невипадкові люди до них належать. Що приємно, надалі на нас очікують й нові видання, які зараз у роботі: військова справа давніх слов’ян, УПА, наше військо литовської доби (14–16 ст.), бойові шляхи Визвольних змагань 1917–1921 рр.

P.S. Єдина людина, з приводу чиєї читацької реакції я зовсім не певен, — це сліпий хлопець із закарпатського села, який після ефіру національного радіо з приводу виходу нашої серії попросив надіслати йому наші книги, аби мама йому читала вголос. Він не побачить ці наші ілюстративні і реконструкторські знахідки, але я сподіваюся, що він принаймні відчує «дух» цієї серії. А авторів надалі доведеться ще більше гнобити, аби писали популярніше й легше, бо насправді саме витриманий стиль викладу залишається нашим найскладнішим завданням. Занепалий науково-популярний жанр лише потроху оклигує і знаходить собі речників, які мусять «на ходу» вчитися писати не лише розумно, але й цікаво… Автори, вас можуть читати вголос!..