Іван Франко в Одесі

Пам’ятник Іванові Франку в Одесі. Фото з сайту www.umoloda.kiev.ua
Пам’ятник Іванові Франку в Одесі. Фото з сайту www.umoloda.kiev.ua

Пізньої осені 1909 року Іван Франко виїхав до Одеси. Можна було б теплішої пори це зробити, але поки вияснював, чому російський консул у Львові не хоче видавати йому візу, поки діставався Чернівців, де йому отримати цей документ допомагав професор Степан Смаль-Стоцький, час минув. Газета «Буковина» за 23 (10 за ст. ст.) жовтня 1909 року повідомила, що 21 (8) жовтня Франко вечірнім поїздом вирушив до Одеси.

Мета поїздки загальновідома: лікування. Але для цього могли б підійти й ближчі до Львова міста й лікувальні заклади. Із досліджень даного факту з біографії письменника (зокрема, й одеських авторів Григорія Зленка, Тараса Максим’юка) можна зробити висновок, що, не маючи достатніх засобів для існування, нервовохворий Франко бачив тоді лише одне місце порятунку на землі, Одесу. Там жили давні й віддані його друзі та однодумці. І це місто в його свідомості було завжди в якомусь світлому (звичайно, доволі умовному) ореолі.

Про  Одесу Франко чував ще перед своїм першим ув’язненням усередині 1870-х років від кореспондента «Одесского вестника» в Австрії Євгена Борисова, який згодом постарався, щоби політичний процес у Львові було висвітлено в його газеті. Незабаром і самого газетяра, члена одеської «Громади», заарештували й відправили до Сибіру. Повернувшись, він не забував про товариша-галичанина, перекладав його оповідання. «Російськомовне відтворення одного з них – «Грицева шкільна наука» –  побачило світ у згаданому «Одесском вестнике» й започаткувало регулярне ознайомлення читачів південноукраїнського терену з творчістю письменника», – пише Г. Зленко.

Збирався одвідати Київ та Одесу Франко 1886 року, про що писав Елізі Ожешко 31 березня та Михайлові Драгоманову 4 квітня. У Киві побував, одружився з Ольгою Хоружинською, до Одеси, де мешкав дід молодої Ілля Семенович Федоровський, не поїхав. Восени 1890 року львівський радикал мало не подався тим самим маршрутом для зустрічі з «гуртом молодежі в Києві й Одесі», який поділяв програмні засади його організації, та в останній момент Франка замінили на Романа Яросевича, котрий був менш відомий російським жандармам. До Одеси вслід за Яросевичем поїхала тоді дружина вияснити, чи не можуть сестри Хоружинські купити дідів будинок, аби мати стале місце в Одесі. Перемовини Ольги Франко з родичами були невдалі.

Постать Франка-письменника активно популяризували в Одесі книгознавець Михайло Комаров, згодом голова одеської «Просвіти», Яків Біловодський, редактор журналу «Жизнь юга», у якому запрошував працювати й Франка. Певні культурноосвітні кола пропонували Франкові викладання в Новоросійському університеті. Своєю чергою письменник розвивав зв’язки з одеситами Сергієм Шелухиним, Іваном Липою, Миколою Вороним, стежив за зростанням творчих потуг молодих Андрія Бобенка, Дніпрової Чайки, Галини Комарової.

Михайло Комаров склав коротку інформацію для «Одесского листка»: «До Одеси прибув зі Львова (Австрія) і зупинився в готелі «Версаль» відомий український письменник і вчений, член-кореспондент С-Петербурзької академії наук І. Франко. Поважний учений приїхав сюди з науковою метою і для лікування – у нього паралізовані кисті рук». Замітка нівелювала можливі чутки та пересуди про фізичний і психічний стан письменника.

Франко пробув в Одесі місяць, його оглянули лікарі й літератори Іван Луценко та Іван Липа й дійшли висновку, що гість одужав. Той ще надиктував листа Володимирові Гнатюку, сповіщаючи про свою надію «вернути до Львова зі свобідними руками», і виїхав з Одеси… Так виглядала ця поїздка в загальному плані. Більше можна дізнатися зі спогаду С. Шелухина «Українство 80-х років ХІХ в. і мої зносини з Ів. Франком», друкованого в «Літературно-науковому віснику» за 1926 рік … «С. Шелухин народився 6 жовтня 1864 р. у с. Деньги Золотоніського повіту Полтавської губернії, –  пише Т. Максимюк. – Походив із родини небагатого офіцера-поміщика. Навчався в народній школі, де викладав І. Ф. Бойко, син рідної сестри Тараса Шевченка Ярини. Тітка-українка підготувала його до вступу до Лубенської гімназії, директором якої був відомий український діяч Матвій Симонов (Номис)»…  Що є наша доля, як не хода від однієї людини до другої? Люди, які стрічалися Шелухину, зробили його тим, ким він став. Дуже можливо, що недужий Франко тому й рушив до Одеси, що сподівався на його допомогу.

Вони  бачилися колись, за 23 роки до другої зустрічі. Сергій, студент юридичного факультету університету св. Володимира і активний учасник українського визвольного руху, був присутній на київських заручинах Франка з Хоружинською. Перед тим друкував свої вірші разом із поетом-товаришем з політичної боротьби Володимиром Самійленком у львівській газеті «Зоря». Київським студентам дуже кортіло побачити знаменитого гостя зі Львова, але й Франко уже знав імена декого з них… Згодом він друкував вірші Шелухина під псевдонімом Сергія Павленка в «Літературно-науковому віснику».  «Франко запропонував мені в 1903 році зібрати вірші й вислати йому для друку збірника, – пише С. Шелухин. – Я загаявся, а коли робота наближалася до кінця – Франко занедужав. Мій збірник пропав разом із архівом у Києві в 1919 році»… Долі не хотілося, щоби Шелухин був відомий ще й як автор поетичної книжки. Майже вся його біографія політична: один із засновників одеської «Просвіти», голова одеського Українського революційного комітету, голова позапартійної фракції самостійників у Центральній Раді, виступи якого проти підміни самостійності автономією України вплинули на участь УНР у Брест-Литовських переговорах, керівник Генерального суду УНР, міністр права у кабінетах В. Голубовича та В. Чехівського, один із лідерів Всеукраїнського національного союзу на еміграції, професор карного права в Українському Вільному університеті в Празі.

І ось І. Франко таки дістався столиці Чорномор’я. С. Шелухин пригадує: «Восени раненько в Одесі прибіг до мене номерний із німецького поганенького отелю коло Грецького базару та й каже, що до них примостили якогось каліку Франка і що він сказав сповістити мене. Я не думав, що се Іван Франко, але по опису виходило, що, може, й він. Я поспішив до отелю, бо треба було йти на службу в суд. Яке ж було моє здивування, коли я побачив перед собою Івана Франка!

В отелі він уже переночував. Багажу з ним не було ніякого. Він приїхав зі Львова як стояв, навіть без грошей, у старім капелюсі й засмальцьованій та заляпаній старій куртці з одвислими кишенями. Він був блідий, руки дрижали, рухати ними не міг, а пальці були скандзюблені. Се була людина тяжко хвора, і можна було дивуватися, як він міг сам добратися аж до Одеси. Його треба було і одягати й роздягати, і годувати, подаючи їжу просто в рот. Ходив міцно, бадьоро. Говорив швидко, розумно, але у піднятому тоні й знервовано, та прислухався, чи немає образи або якогось намислу проти нього, а при розпитуванні якось ураз ховався в себе. На моє щастя, я з допомогою проф. Кацовського два роки студіював для судових цілей над нервово і психічно хворими, для чого їздив у колонію сих хворих у Костюженах, під Кишиневом. Тому я зараз же знайшов спосіб порозумітися. Я дізнався, що Драгоманов нагнав чортів, щоб скарючили руки, аби хворий не міг писати. Ради сих чортів він утік в Одесу, щоб струсити їх у море… Очевидно, що я піддержав сі думки і в той же день одвів Франка на Ланжерон і примостив його на камені біля морських филь, щоб чорти безпосередньо падали в море… З нервово хворими не сперечаються.

Виявилося, що Франко доїхав з допомогою кондукторів, які бачили перед собою каліку і з сердечности везли його лікуватися на лиманну грязюку од ревматизму, що скорчив йому руки… На двірці кондуктор здав Франка жандармові, щоб сей поміг йому. Франко одначе не казав, хто він і до кого приїхав, чи є в нього в Одесі родичі. Побачивши в нім українця і галичанина, жандарм одвів його до нотаря Михайла Комарова, знаючи його за українця і сподіваючись од його помочі. Комаров упізнав Франка і взявся сам улаштувати його справу, чому жандарм дуже зрадів.

У Комарова було велике помешкання, але ж примостити Франка в себе він не міг, бо не мав мужчини, який помагав би Франкові в його туалетних справах. Сам же він був на службі. Тому одвів його в отель, найняв кімнату і прикликав номерного ходити за хворим та годувати. Франко одначе сим дуже образився, переночував і послав по мене. Так ми й стрінулися з ним. Мабуть, так було б і зо мною, коли б я не знав, як треба поводитися з такими хворими.

У мене теж не було мужчини, який помагав би Франкові, сам же я до 3-4 години був на службі. Тому я зоставив його ночувати в отелі, а о12-й годині, після Ланжерону, Франко щодня приходив до мене і зоставався до пізнього вечора. О 3-4 годині я вертався зі служби, і ми обідали з чаркою горілки. Годувала Франка моя дружина, бо йому треба було все класти в рот. Проживши оттак зо три тижні, Франко значно поправився. У прилюдних балачках ніхто не сказав би, що він має ідею фікс.  Наші розмови були про літературу, про вчених, про письменників, про наукові питання. Франко багато читав у мене і розповідав про план великої «Історії української літератури», яку він задумав і пише. Про таку саму працю С. Єфремова Франко висловився негативно, назвав автора «приятельським літератором і критиком».

Свій спогад 62-річний С. Шелухин писав на еміграції у рік десятих роковин Франка. Мабуть, йому здалося, що надто непомітно провів свої дні в Одесі такий відомий діяч, як І. Франко. І він увів до спогаду епізод з виступом Франка на засіданні історико-філологічного товариства в університеті. Цю інформацію повторило чимало одеських та інших авторів, літературознавців і краєзнавців. Проте насправді виступу не було, як не було й другого приїзду І. Франка до Одеси у 1912 році, що також виводив дехто із цього спогаду. С. Шелухин закінчує так: «З Одеси Франко поїхав бадьорим, значно поправившись. В Одесі він ні в кого не бував і цілі дні проводив як не на прогулянці, то в мене… Узагалі уникав людей. Я й дружина моя удержували його ще погостювати, але він заявив, що вже набрид, раптом зібрався і раптом поїхав. Казав, що скучив за дітьми, має багато роботи…».

…7 грудня 2006 року в Одесі було відкрито пам’ятник Іванові Франку. Виступав і Дмитро Павличко. Були в його виступі слова, якими я й завершу свою розповідь: «Цей монумент – перший пам’ятник у повний зріст українському Каменяреві й Мойсею у Східній Україні.. Франко приїжджав до Одеси по ліки на свою хворість. Але мав ще одну мету – побачити Чорне море. Одесу одвідувало чимало національних геніїв: Пушкін, Міцкевич, Ботев, Вазов, Ісаакян. Можемо порівняти їх з морями. А Франко, з огляду на те, що він зробив, – це океан…».

Микола Суховецький народився 15 січня 1947 року в селі Писарівці Волочиського району Хмельницької області. Навчався на філологічному факультеті Одеського університету, вчителював, працював редактором художньої літератури в Одеському міжобласному видавництві «Маяк», в одеських газетах. Член Національної спілки письменників України. Є автором книжок оповідань і повістей «Три кілометри від станції» (1977), «Хоро» (з життя болгар півдня Одещини, 1981), «З коханих рук» (1985), «Кімната для ігор» (1989), «Мистецтво копати картоплю» (2009), роману «Розигри» (2004); збірки віршів «Зустрічі нашої світло» (2001); дитячої книжки «Вірші для Христинки» (2005).