Перш ніж залучити до оунівського підпілля, в Олександрії вивчали Франка та Шевченка

13

Вивчаючи справи колишніх радянських каральних органів зразка 1944 року, натрапив на прецікаві матеріали, в яких доволі детально (аж до діалогів) розповідається, як саме бандерівці з так званих «похідних груп» залучали до антигітлерівського підпілля молодь у центрально-українському регіоні, наприклад — у місті Олександрії Кіровоградської області. Виявляється, процесу вербування до ОУН сприяли… поезії Тараса Шевченка та Івана Франка! Вони ставали тим лакмусовим папірцем, що давав змогу майже безпомилково розібратися в людині.

…У Людмили Ворони в 1942-43 роках квартирував західняк Ярослав Михайлович Ференц, який працював секретарем Олександрійської райуправи. Оскільки Люся була ще молодою дівчиною, до неї заходили її ровесниці й, попри війну та окупацію, мали можливість заводити патефон, співати, танцювати. Не на багато старший Ярослав інколи виходив зі своєї кімнати до дівчат, приєднувався до розмов. Оскільки на той час не були дивиною й колективні читання, порадив усім разом познайомитися з поемою Івана Франка «Мойсей». (Цікаво, що стенографіст із НКГБ, який записував протокол допиту, очевидячки, аж надто далекий від української літератури і, як не дивно, близький до попсового сьогодення, назву твору увіковічнив на свій лад: «Моисеев»!). Читали два вечори, а потім жваво обговорювали життя і смерть «пророка, не признаного своїм народом». Ференц пояснював («в националистическом духе»), що твір є закликом українців до боротьби за свободу та незалежність.

О ні! Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу Духа
І в день воскреслий твойого повстання.

Згодом декламували й обговорювали багато творів Тараса Шевченка. І знову не обійшлося без дохідливих коментарів людини, котра прибула «спеціально для поширення націоналістичного руху». Твори української класики та ще народні пісні стали тим місточком, через який степовики відчули довіру до незнайомця, хоч він – за твердженням документу НКГБ – і « разговаривал с галицийским акцентом ».

Тож у грудні 1942 року (після попередньо проведених літературних читань) Ярослав Ференц перейшов до нового етапу спілкування – сміливіше розповідав про те, як молодь Західної України йде до партизанських загонів; пояснював, що й тутешні хлопці та дівчата можуть чимало зробити заради здобуття незалежності України.
В один із таких вечорів Ференц покликав до себе в кімнату дев’ятнадцятирічну Надію Турбаєвську.

– Ви, – сказав він, – чесна, тверда й стійка дівчина. Чи можна вам довіритись?
Отримавши ствердну відповідь, продовжив:
– Кого ви бачите перед собою?
– Людину, котра бореться за самостійність України, – відповіла Надія.
– Вірно. І таких як я – багато. Їх переслідують окупанти, оскільки вони борються з німцями. Бачите, я перед Вами відкрився, цим я віддав власне життя до Ваших рук. Подумайте над цим!

Пройшовши відповідну перевірку (в домашньому сараї переховувала націоналістичну літературу) Надія Турбаєвська, так само, як і її однодумці Людмила Ворона, Наталка Ковальова та Катерина Константинова, приблизно в такий же спосіб заприсяглися боротися в лавах ОУН проти Гітлера і Сталіна за самостійну Україну.

Попереду була небезпечна підпільна діяльність у разі зв’язкових ОУН; переховування функціонерів ОУН, на яких полювали німецькі спецслужби; отримання таємної інформації та необхідних документів з місцевого гебітскомісаріату (окупаційний адміністративний орган охоплював сучасні Олександрійський, Знам’янський, Онуфріївський та Світловодський райони Кіровоградщини); протидія вивезенню української молоді на примусові роботи до Німеччини… А ще – гітлерівська та сталінська кара за любов до Батьківщини – жахлива Кіровоградська тюрма СД («немецкий контрразведывательный орган СД») 1943 року, радянські концтабори і, нарешті, реабілітація у добу незалежності… Але, то вже інша тема.
Насамкінець додамо, що з метою поширення патріотичних ідей та навертання до своїх лав нових членів оунівці активно послуговувалися поезією не лише Тараса Шевченка та Івана Франка, а також історичними творами Адріана Кащенка й Богдана Лепкого. Наприклад, з аналогічної до цитованих справ УНКГБ по Кіровоградській області відомо, що один з провідників ОУН Дмитро Винниченко (Дмитро Дорош?) під час першого знайомства з кіровоградцем Дубосаром (планувалося, що саме він організує в обласному центрі їдальню для бандерівського підпілля) дав для читання оповідання «Над Козацьким порогом», а згодом – книгу про Мазепу.

Втім, не дивно, що олітературені українські підпільники, емоційно змальовані відомим радянським письменником, здається, зачитувались «буревісником революції»… Товариш Сталін мав нагоду правити не лише художні твори.