Стрибок жабеняти у вічність

Мацуо Басьо. Фото з сайту www.day.kiev.ua
Мацуо Басьо. Фото з сайту www.day.kiev.ua

Споруджуючи палац для дружини, Сусаноо склав перше танка, започаткувавши японську поезію. Класичне танка являє собою п’ятивірш зі сталою кількістю складів у кожному рядку (відповідно 5-7-5-7-7). Протягом багатьох століть п’ятивірші-танка були улюбленим жанром японської поезії.

Другий же улюблений жанр – хайку – є відносно молодим. В середньовічній Японії популярними були вірші-ренга – своєрідна гра, коли двоє поетів писали танка: перший поет писав тривірш 5-7-5 (хокку), другий – двовірш 7-7 (агеку). Поступово тривірш-хокку відокремився і перетворився на самобутній жанр. Однак на відміну від високої поезії, яку найперше втілювали танка, хокку було жанром комічним і пародійним (його друга назва «хайку» дослівно означає «комічний вірш»). Це були жартівливі вірші на теми повсякденного життя, популярні серед міського населення. Стрімкий розвиток міст в епоху Едо (1606 – 1858 рр.) призводить до змін в суспільному житті (частина самураїв полишає військову службу і починає промишляти торгівлею або займає чиновницькі посади) до виникнення нових видів мистецтва (гравюри на дереві — укійо-е та театру Кабукі).

Першим великим поетом хокку (назву «хайку» за даним жанром закріпив поет ХІХ ст. Масаока Сікі) став виходець із середовища самураїв, які перетворилися на бюргерів – Мацуо Басьо. Для багатьох європейців це ім’я є символом Японії. І не дивно! За кількістю обелісків із викарбуваними віршами, які в Японії можна зустріти в будь-якій місцевості, із Басьо може конкурувати хіба що Ісікава Такубоку, поет танка поч. ХХ ст. Але Басьо відомий не лише завдяки своїй новаторській поезії, а й своєму стилю життя. Невтомний мандрівник, чиї дороги пролягли по всій Японії, мислитель, який поєднував поезію із канонами дзен, альтруїст з відкритим серцем, що любив спілкуватися з селянами і гратися з дітьми, — таким був Басьо.

Мацуо Мунефуса, який пізніше візьме псевдонім «Басьо» («бананове дерево») народився 1644 р. в містечку Уено неподалік від столиці Едо. В бурхливу епоху Сенгоку, період міжусобиць, місто-фортеця Уено відігравало роль військового укріплення, але після об’єднання Японії і припинення чвар колишнє оборонне значення було втрачене, мешканці Уено все більше займалися торгівлею, попід мурами старої фортеці простяглися цілі купецькі квартали. Батько поета Мацуо Ейдзаемон, самурай за походженням, у мирний час змушений був відкласти меча, взятися за пензля та викладати каліграфію. Будучи сином самурая, Мунефуса отримав добру освіту, зокрема наполегливо вивчав китайську та японську класичну літературу – адже самурай мусив добре володіти не лише мечем, а й словом. Найбільше захоплення в Мунефуси викликали китайський поет Ду Фу та японський – Сайгьо. Цих двох поетів, розділених часом та відстанню, ріднило те, що своє життя вони провели в мандрах та нестатках, примхлива доля то підносила їх аж до палацових висот, то жбурляла в безодню жебрацтва. Чи не їхній приклад спонукав Мунефусу стати на шлях мандрівника-віршотворця?

Фото з сайту www.city.adachi.tokyo.jp
Фото з сайту www.city.adachi.tokyo.jp

Втім, ще до початку своєї одіссеї Басьо встиг чимало: був укладачем колективної антології «Гра в мушлі», вивчав поезію в Кіото, перебував на державній службі в Едо, був учителем поезії (досить поважна і шанована посада в традиційній Японії), суддею на поетичних турнірах, навіть деякий час навіть входив до поетичної школи «Данрін», що розвинула й популяризувала жанр хокку (втім, основою цього жанру залишалася комічність та «мова вулиці»). В 70-х рр. XVII ст. Басьо вже був відомим поетом, який мав власну поетичну школу та численних учнів і послідовників. Деякі з них – Кікаку, Рансецу, Кьорай – також стали відомими поетами. Але то був лише початковий етап творчого шляху Басьо.

Нове життя для поета починається з 1682 р. – пожежа знищує його будиночок на околиці Едо, якому поет дав назву «Бананова хатина» (Басьо-ан). Але бездомність водночас звільняє Басьо від прив’язаності до певного місця – відтак починається новий етап його життя, засвідчений самим поетом:

Віднині «мандрівник» – моє ім’я!
Осіння мряка,
Перша в цьому році.

1684 р. в 40-річному віці Басьо вирушає в першу довгу подорож. 10 років він віддав мандрам, і саме ці 10 років є найбільш значущими в його житті. Плетений капелюх, стоптані сандалії, патериця, дорожня сума зі щоденником та віршами – таким було екіпірування мандрівника. Верхи й пішки, з учнями чи самотою, Басьо сходив майже всю центральну Японію, незважаючи на слабке здоров’я, бідність, негоди.
Морозна ніч!
В опудала позичу,
Аби заснути, дране кімоно.

Не будемо переповідати маршрути подорожей Басьо – це, зрештою, вже зробила Галина Шевцова у своїй книзі «Стежками Басьо» (К., Грані-Т, 2007), супроводжуючи розповідь майстерними фото мальовничих японських краєвидів. Поговоримо про його поезію.

…У місті Осака, де 1694 р. скінчилася остання стежина мандрівного поета, а разом з нею і його життєвий шлях, стоїть простий обеліск з написом: «Тут помер Мацуо Басьо». В передмісті Токіо, на місці колишньої Басьо-ан видніється скромний пам’ятник – поет ніби присів перепочити з дороги. А в Уено, малій батьківщині Басьо, що зараз входить до складу Токіо, стоїть пам’ятник… жабеняті, яке, стрибнувши у ставок, приземлилось у вічність.

Як істинний японець, Басьо тонко відчував красу довкілля. Але як поет, котрий не просто милувався красою, а прагнув злитися з нею, він відчував її особливо, кожна деталь пейзажу для нього мала власне ім’я:
О, скільки їх на полях!
Та кожна цвіте особливо –
В цьому вищий подвиг квіток!

Фото з сайту www.hinokuniya.com
Фото з сайту www.hinokuniya.com

Своєю поезію Басьо відбив суть східного погляду на світ. Буддійська школа дзен, до якої належав поет, пропагувала повне зречення всіх прив’язаностей до світу, всього, що може обмежити, в тому числі прив’язаності до монастиря й чернечого статуту. Світ неможливо охопити, його слід пізнати зсередини. Дзен-буддисти не бачили сенсу у бучних церемоніях чи ревних поклоніннях зображенням Будди. В школі дзен поширеними були своєрідні іконоборські настрої. Зберігся переказ про ченця, який зимового дня розламував дерев’яну статую Будди на дрова. Коли перехожий звинуватив його у святотатстві, чернець відповів, що хоче відродити Будду з попелу. Коли ж перехожий заявив, що йому це не вдасться, чернець спокійно констатував, що відтак дерев’яна статуя не є Буддою і він не здійснив святотатства. Ця історія відсилає нас до життєпису Будди, який перед входженням до нірвани сказав учням: «Тепер будьте самі буддами!». Замість поклоніння і читання сутр дзенці зосереджувались на медитації задля самопізнання – оскільки Будда прийшов зі світу людей, відтак кожна людина несе в собі Будду; пізнавши себе – людина пізнає і Будду у собі. Все це відбувається миттєво, через «просвітлення», пробудження світла зсередини. І краса відігравала роль одного з чинників просвітлення, вона не просто дарує насолоду, а й очищає серце, роблячи людину духовно світлішою. Відтак людина починає відчувати себе часточкою цієї краси. Саме це мав на увазі Басьо, кажучи: «Все, що бачиш, – Квітка. Все, про що думаєш, – Місяць. Хто не бачить в усьому Квітки – той дикун. У кого в серці немає квітки – той все одно що звір. Прожени дикуна, віджени звіра, наслідуй Творчу силу природи – і ти повернешся в неї».

Багатьом читачам вірші Басьо можуть видатися порожніми чи беззмістовними. Це трапляється зовсім не через вину перекладачів, а через специфічність хайку. Недарма сам Басьо писав:
Хто за осіннім вітром мандрував,
Спав просто неба,
Той збагнути зможе мої пісні.

Хайку – символ, своєрідний пролог, але саме цей пролог вказує шлях до ідеї, яку можна було б описати десятками слів. Але читач її відчуває сам, інтуїтивно, йому потрібен лише поштовх, і саме цим поштовхом є хайку. В цьому і оригінальність, і складність даного жанру. Хайку нагадує звук, з яким корок виходить з пляшки – і одразу після цього відчуваєш запах, а потім і смак напою в пляшці.
Ховається за хмари часом місяць,
Щоб відпочили очі
У людей.

Поезія Басьо часто філософська, аби збагнути її, вірші слід перечитувати вдруге, втретє… Аж доки не досягнеш змісту – ніби відбувається просвітлення на рівні хайку.
Старий ставок.
Пірнуло жабеня –
Вода сплеснула.

На перший погляд, це найвідоміше хайку Басьо звучить абсолютно прозово – сухий опис події. Але в ньому присутня потужна філософська складова, передана символами. Старий ставок – символ тиші, статики, нерухомості, застиглості й вічності, він втілює начало Інь. Стрибок жабеняти – символ руху, динаміки, змін, начала Ян. В останньому ж рядку – взаємодія жабеняти з поверхнею ставка, сплеск води, поєднання Інь і Ян, взаємодія активу з пасивом, вічності з миттю, що й породжує існування цього світу. Ціла філософська категорія – а як майстерно вкладена в три рядки!

Поет Мотоорі Норінага порівнював душу Японії з ароматом квітучих вишень. Мабуть, її можна порівняти і з хайку Басьо. Зовнішня краса Японії – часто тільки розписана ширма, що ховає за собою значно глибшу красу, яку потрібно не побачити, а відчути.

…У місті Осака, де 1694 р. скінчилася остання стежина мандрівного поета, а разом з нею і його життєвий шлях, стоїть простий обеліск з написом: «Тут помер Мацуо Басьо». В передмісті Токіо, на місці колишньої Басьо-ан видніється скромний пам’ятник – поет ніби присів перепочити з дороги. А в Уено, малій батьківщині Басьо, що зараз входить до складу Токіо, стоїть пам’ятник… жабеняті, яке, стрибнувши у ставок, приземлилось у вічність.

Народився 20 травня 1985 р. в родині науковців. Киянин. Після закінчення середньої школи 2002 р. вступив до Київського національного університету імені Тараса Шевченка на історичний факультет. З 2003 р. більш-менш систематично виступав із віршами на поетичних конкурсах. Перші критичні статті були надруковані 2006 року у «Віснику літоб’єднання "Радосинь"». 2007 р. захистив магістерську роботу на тему «Сима Цянь – патріарх китайського історіописання» і вступив до аспірантури. Член літстудії «Перехрестя» та поетичного інтернет-об’єднання «Sevama». Інтереси: література, східна культура, релігійно-філософські вчення Сходу, праукраїнські вірування.