Снігова баба, або Галатея по-українськи

Василь Слапчук. Жінка зі снігу. — Київ: Факт, 2008
Василь Слапчук. Жінка зі снігу. — Київ: Факт, 2008

«Так востаннє пахне снігом – аж гіркне хліб дорогою до рота»,— писав Василь Слапчук у своїх поетичних спогадах про афганську війну. Сніг — як символ скороминущої краси, межі між матеріальним і тонким світом, переходив від образу до образу, з вірша у вірш – і далі, на обшири слапчукової прози. Його останній прозовий твір – повість «Жінка зі снігу» – своєю назвою обіцяє текст глибокий, романтичний і розхристаний на всі чотири сторони світу. Адже сама назва провокує безліч асоціацій та алюзій, і то не тільки літературних.

Придуманий В.Слапчуком поет Овідій на відміну від свого римського тезки не був засланий зі столиці в провінцію, а народився в ній і в ній живе. Освічені й турботливі батько з матір’ю, перший сексуальний досвід із коханою дівчиною… Почувши історію дорослішання Овідія, старий Фройд завчасно помер би від нудьги – жодного натяку на комплекс чи, Боже борони, патологію. То ж якого біса треба провінційному поетові, психічно й фізично здоровому селянинові, якихось жінок зі снігу? Автор спільно зі своїм героєм намагається віднайти коріння цієї потреби, подумки повертаючись до юнацького кохання, до обставин уперше зреалізованої хоті. І доходить висновку: Орися, перша його любов, була найближче до омріяного ідеалу.

Попри це, плотський аспект стосунків із дівчиною не надто окрилював майбутнього поета – підставою для такого припущення може бути та відсторонена споглядальність, з якою герой сприймає фізіологічні подробиці свого першого кохання. Спогади вже збагаченого досвідом хлопця нагадують радше звіт дослідника, аніж відчуття закоханого. І тому виникає підозра: Овідій — не самостійна істота, яка постала з авторської уяви і зажила власним життям, а такий собі віртуальний робот, запущений своїм «батьком» – реальним письменником – для досліджень у небезпечний світ.

А небезпечний він через постульовану В.Слапчуком незбагенність жінки, яка вабить і загрожує водночас. Підказки до розуміння химерії «Жінки зі снігу» можна знайти у віршах того ж таки автора: «Багато жінок повз мене проходить, але кожна – в паранджі. Як прірва вабить, так ті жінки мовчать… тримаюся за квітку мов за життя. Роздав жінкам по квітці. Котрійсь не вистачає. Легенько відгортаю паранджу – хапаюся за зброю. З усіх світлин стріляють». А ще жінка для автора – істота, здатна пробудити в чоловікові самознищувальні порухи: «Дав жінці серце потримати, поки стріляти буду, а вона догори підкинула. Влучив».

Можлива альтернатива загадковому Божественному творінню – жінка, створена митцем. Власне, кожен закоханий – митець. Та чи здатен герой закохатися? Між тим, батько Овідія на схилі літ полишає дружину заради доньчиної ровесниці і – щасливий. Перед тим змарнувавши доросле життя у потугах написати й захистити дисертацію, він виривається з усталеного часоплину під жінчиним підбором і творить свій ідеал із розкішної сільської молодиці із золотим зубом.

Овідій свою Галатею, на відміну від мармурової Пігмаліонової, береться творити з живої людини. Він медитує, згадуючи дівчину в автобусі й піднімаючи із закапелків свідомості почуття свого першого кохання. Сам митець порівнює свій жорстокий експеримент із спробою створити жінку зі снігу. Син кіпрського царя закохався у творіння рук своїх, але оживити його не зміг і вдався по допомогу до богині кохання. Провінційний поет береться переробляти на свій копил творіння Господнє. Та ще й нарікає: «Однак Господь ще не послав мені снігу, який би тримався купи, довгочасно зберігаючи задану мною форму». Не дочекавшись Бога собі у помічники, український майстер метаморфоз наголошує, що жінка зі снігу – лише метафора. І тут таки самовикривально додає: але хіба жінка з плоті й крові не є метафорою? Сприйняття жінки як метафори проходить чи не через усі книжки В.Слапчука. У афганській збірці він сформулював це так – «моя кохана жінка абстрактна, зате гола». Оголеність жінки можна вважати позитивом лише за певних умов і обставин. Мати абстрактні ню авторові, схоже, зручно. Адже роздягнути реальну жінку дещо складніше, аніж фантом. Жінці матеріальній для цього доводиться пред’являти аргументи більш земні, аніж творчий порив.

Оскільки В.Слапчук пише «Господь» з великої літери, не зайве буде згадати інше поняття з тієї ж парадигми – «гріх». Для чоловіка жінка може бути матір’ю, сестрою, дружиною, коханкою… Врешті, джерелом енергії для появи метафор. Але метафорою вона може бути лише для Того, хто пише Книгу Буття. Серед можливих тлумачень гріха – намагання змішати неоднорідні шари реальності, надання властивостей однієї реальності іншій задля творення ілюзії , привласнення земними істотами Божественних якостей. Рілля – дар Божий, та ж земля під нігтями – бруд, що є синонімом гріха. Те, що для Нього – метафора, для Його творіння, навіть найдосконалішого, – теж твар Божа, брат або сестра.

Овідій плутає власні образи дійсності із самою дійсністю. І потрапляє у провалля між ними.

Герой Слапчукової повісті, схоже, більше бавиться у творчість, аніж творить. Хлопець явно загрався і забув історію свого попередника Пігмаліона. Галатею оживило кохання. У «Жінці зі снігу» кохання немає, там лише секс і непевні спроби якось його романтизувати. Є кволенька туга за коханням та розумування про нього. Попри те, що герой нібито ощадливо вживає це слово. Для чого воно поетові? Хіба для того, щоб римувати «кохання – страждання»…

Від початку слабко вмотивовані спроби «перекроювати» жінок під власний ідеал завершуються остаточною дезорінтацією: одна коханка – бісексуалка, інша – дитя вулиці з умовним терміном ув’язення, сестра виявляється матір’ю, а та, кого він вважав матір’ю, — бабусею. «Залишіть мене з кобзою й конем, з мамою і Богом залишіть», — писав колись Василь Слапчук. «Залізний кінь» українського Овідія належить не йому, а зя…, даруйте – вітчимові, кобза десь загубилася. Бог не дає потрібного матеріалу на нову снігурку, а мам виявилося аж дві…

Пігмаліонова дружина народила доньку на ім’я Пафос. Народити дітей нахваляються Овідієві обидві коханки. Але його самого «стосунки» з ними спонукають лише до спроби переписати власне життя.

Починаючи розповідь, автор не вважав за потрібне акцентувати на мотиві пошуків свого героя. А наприкінці він не обтяжив себе клопотом про розв’язку. Тому текст подібний на дорогу, яка раптом обривається серед поля. Або закінчується там, де розпочалася.