Чеслав Мілош: під знаком відстані

Чеслав Мілош. Фото К.Гералтовського з сайту www.otherside.com.ua
Чеслав Мілош. Фото К.Гералтовського з сайту www.otherside.com.ua

Мені ніколи не йшлося про те, щоби, говорячи про людину, віднайти метафору, якою можна було б її обійняти. Але дивна річ: коли думаю про Чеслава Мілоша, така метафора приходить сама і викликає дуже бентежне відчуття, бо мені хочеться назвати його людиною, якій судилася відстань – у цілком розмаїтих сенсах і модифікаціях. Відстань як лейтмотив, що все йому повторюється. Постійна відстань між собою і найдорожчими місцями, людьми, речами, які або відходять, або їх треба залишати самому. Відстань, що все накопичується через постійні переміщення з країни в країну, з території на територію – від народження аж до смерті. Відстань до місця, з якого ти пішов, – із кожним днем усе сильніша, й відстань до місця, де тепер перебуваєш. Відстань інтелектуала в колі таких, як сам. Відстань до самого себе. Відстань просторова, яку долали Мілошеві книжки дорогою до його читачів, і відстань часова – простягнута між актом письма і читання деколи на роки. Вони завжди супроводжували його, ці відстані, як, скажімо, двадцять п’ять і п’ятдесят років тому, так і тепер, коли Мілоша вже немає, а його книжки до нас усе ще приходять. І навіть тепер, коли пишу цей текст, пишу його теж із відстані, принаймні часової: півтора року після виходу «Родинної Європи» українською та понад півроку після появи в «Юніверсі» Мілошевих вибраних творів. Чи так сталося, щоби цю відстань вкотре наголосити?.. Не знаю. Хоча напевно знаю одне: ця відстань таки важлива. Зафіксувати її варто, щоби трохи зрозуміти обидві книжки, про які тут ітиметься. Вони-бо й про неї.

«Родинна Європа», писана у Франції в 1950-х роках, на когось справляла враження інтелектуальної автобіографії (до речі, однієї з трьох Мілошевих книжок такого штибу), на когось – сповіді, ще на когось – своєрідного «відкриття» Центрально-Східної Європи – і водночас справді була цим усім. Ця книжка не просто бралась зазнайомити центр Європи з її провінцією, а й показувала ту інакшість провінції, якою Мілош упродовж усього життя пишався і яка, за його повсякчасним твердженням, надавала Європі додаткової привабливості, робила її багатшою та цікавішою. Це книжка, писана з перспективи іншого, який не бентежиться своєї інакшості, але її береже й навіть маніфестує. Книжка про власну ідентичність – як особи, народженої в Литві й оселеної в ній, а також у Польщі, назавжди – серцем, та фізично переміщеної спочатку до Франції, а згодом до Сполучених Штатів, як поляка; як європейця, як громадянина світу. Книжка про те, як ці суто фізичні відстані переломлюються у відстані ментальні, книжка про буття чужинцем (навіть у Європі, тій, повоєнній, для котрої навіть Польща чи Відень – далекий закордон) і про усвідомлення себе, про власне становлення, в якому Мілош не боїться говорити як про свої здобутки, так і про помилки, за котрими подекуди проглядають виразні місця болю, якщо не травми, що чергуються з – назвімо їх так – місцями спокою, в наближенні до / віддаленні від яких і виростає «Родинна Європа».

У передмові до видання 2001 року Мілош писав, що «Родинна Європа» – «це <…> спроба відповісти на запитання, ким я є», і ще: «Я хотів нанести на мапу літератури увесь той наш східний розгардіяш» – і був у цих обох моментах цілком чесний. І тут виявляється особлива цінність «Родинної Європи», бо ж дуже важливим є те, що вона водночас – у зваженому й доброму балансі, де ніщо не є первинним супроти іншого – подає документ і особистості, і часу. Накреслюючи шлях становлення особи, ця праця водночас фіксує інтелектуальні спокуси часу, напруги Європи, повної білих плям у знанні самої про себе, Європи, для котрої Мілош шукає тієї її моделі, яку він міг би прийняти як «свою», котру міг би назвати «родинною». Тієї Європи, про котру Мілош мріяв як про спільноту, спадкоємицю греко-римської цивілізації.

Через біографію особи ця праця малює перед читачем час і образ «типового східного європейця», котрий відрефлексовує події історії, що відбулися на його очах, і наносить на мапу Європи весь той «розгардіяш», що його бачить: суміш релігій, сект, народностей, громад, ідентичностей, політичних угрупувань та інтересів, що співіснують в одному просторі, і навіть множину назв, що існують на позначення одних понять, місць тощо. Розмаїтість супроти так званої універсальності, якою Мілош в юності теж був спокусився, виявляється тим, що дає змогу людині залишатися собою, не приміряючи масок і не пристаючи на «універсальні ідеї», що можуть крити в собі багато зла (цікавим є втілення цих мотивів у Мілошевому вірші «Rue Descartes»).

Чеслав Мілош. Родинна Європа. – Львів: Літопис, 2007
Чеслав Мілош. Родинна Європа. – Львів: Літопис, 2007

Згадавши тут про місця болю, хочу повести мову найперше про них, бо це вони витворюють ту напругу Мілошевих текстів, яка, здається, є їх внутрішнім рушієм, і за усвідомлення та насвітлення яких він і був, зрештою, удостоєний Нобелівської премії. Формулювання її присудження для Мілоша було таким: «За безстрашне провидництво, з яким він показав незахищеність людини у світі, що страждає через конфлікти». Ці конфлікти – часто внутрішні – проходять червоною ниткою не лише через «Родинну Європу», але й чи не через більшість Мілошевих текстів, зокрема поетичних, і перегуки та взаємодоповнення тем Мілошевих есеїстичних і поетичних книжок є не раз дуже важливими.

Між цих місць болю є відчуття розірваності Європи, смуток, викликаний тією кількістю сліпих плям, що її переповнюють, туга за повсякчасною відстанню до батьківщини: від «малої батьківщини» – місць народження та дитинства аж до глобальніших відстаней – поміж собою і Литвою, між собою і Польщею, врешті, між собою та Європою. Місцем болю стають і політичні дискусії та зміни (а їм Мілош присвячує чималу частку сторінок «Родинної Європи»), і позиція інтелектуалів, яку вони при цьому обирають. Одним же з центральних місць болю – і провини, яку породжує все, з ним пов’язане, – для Мілоша назавжди залишаються події війни, масових убивств, зокрема євреїв, втрати приятелів, що загинули в зовсім молодому віці, й неможливості, а водночас вимушеності, жити з цим далі. Болісною – і то такою, що не дає про себе забути – стає власна причетність до всього, що в роки війни сталося. Причетність як того, котрий бачив смерті, а не помер, залишився жити.  Причетність свідка, а значить, того, хто може котроїсь миті відчути своєрідну солідарність зі злочином і відповідальність за нього. Зокрема, до теми відповідальності за те, що діялося в час війни з євреями, та реалій варшавського ґетто Мілош звертається у віршах «Кампо де Фіорі» та «Бідний християнин дивиться на ґетто», вміщених у другій зі згадуваних тут книжок українських перекладів Мілоша. Усвідомлюючи відповідальність особи, котра бачить те, що діється тут і тепер, він говорив: «Про євреїв мені писати важко <…> Як наочний свідок злочину людиновбивства, а тим самим позбавлений розкоші невинності, я схильний звинувачувати себе та інших», — і часто звертався до мотиву публічної сповіді перед іншими, про що на час написання «Родинної Європи» (та й тривалий час згодом) не йшлося безлічі його сучасників, і таке Мілошеве визнання звучить інтелектуально – і суто по-людськи – чесним. Урешті, такою була Мілошева постава впродовж усього життя. Чесною була й позиція його як автора всього, що він писав. І цьому слід віддати належне.

Тому Мілош багато пише про речі, котрі, попри те, що сталися зовсім недавно, замовчуються, утворюють особливу категорію того, «про що Європа, побоюючись помсти привидів, не любить говорити», – і жахається, бо таке замовчування є неминучим унаслідок байдужості, з якою одна людина дивиться на страждання іншої. Однак, переконаний Мілош, коли йдеться про людину як таку, «кажу “ми”, бо кожен окремо / співчуває всім іншим, у тіло одягненим» (вірш «Молитва»); і кожен має в собі від народження відповідальність за тих, хто живе в його часі. І те, що робиться тут і тепер, безпосередньо має стосунок до того, що діятиметься завтра й десь інде.

Чеслав Мілош. Вибрані твори. – Київ: Юніверс, 2008
Чеслав Мілош. Вибрані твори. – Київ: Юніверс, 2008

«Люди завдають смерті іншим людям – у спосіб військовий. Без емоцій, без слів. Зі спокоєм, страшнішим, ніж безумство ненависті», – це речі, які в тому часі жахають, як жахає вироблена «фізична нечутливість, яку зберігають посеред найбурхливіших подій». Жахають військові злочини, жахає відчуття провини, з яким далі муситься жити, жахає система, свідком і сучасником якої судилося стати. Одне з найболісніших відчуттів, про які теж ідеться Мілошеві, – це відчуття брехні індивідуальної та колективної, а також відчуття дуже близької присутності зла й необхідності на нього реагувати. І коли тут звернутися до згаданої на початку метафори відстані, вся небезпека і жах виявляються в тому, що тут ця відстань скорочується, виявляється нікчемно мізерною. У тому, як Мілош приймає її виклик, багато важать його стосунки із релігією, які довгий час – особливо в юнацькі роки – можна було назвати своєрідною точкою внутрішнього тертя і напруги. У «Родинній Європі» цьому періодові відведено розлогий розділ «Католицьке виховання», зосереджений на зіткненні для Мілоша атеїзму, католицизму, переживанні містичного та відчутті Бога, що, врешті, багато промовляє про Мілошів досвід віри – також виразно зафіксований у низці віршів. І хоча Мілош не поспішає назвати себе католиком, бо в Польщі це слово не раз має виразний політичний відтінок (Мілош фіксує, що для польської нації католицизм, зустрівшись із націоналізмом, став майже що його синонімом), але часто висловлює вдячність Провидінню, яке скеровувало його в доброму напрямку, та Руці, котра вела його. Зрештою, свою позицію в розумінні того таки зла Мілош теж формує в стосунку до Провидіння: «Провидіння забороняє чинити нам зло навіть задля досягнення більшого добра», і водночас ставить серйозне питання про офіційне ставлення Церкви до того зла, що його Європа пережила в середині століття. Сміливий у своїх думках і запитаннях, Мілош, здається, не раз обирає за відправну точку для них етичний момент або ще момент любові. Дивиться на світ і запитує про нього як співучасник буття, і багато з чим примирюється, багато що вибачає заради любові, котра єдина «може спокутувати наші безумства і помилки».

Ґрунтовними й виваженими є розділи «Марксизм» і «Росія», до яких відсилаю всіх зацікавлених. А тим часом хочу ще згадати, що «Родинна Європа» – в тій перспективі, в якій її можна назвати документом біографії, важлива також і тим, що показує становлення Мілоша як поета, що не було безболісним і постійно приводило його до ситуації вибору. Вибір попередників, вибір поетичної традиції, котру почуваєш своєю, тематичного і жанрового поля письма (цікавими тут є Мілошеві ремарки про жанр громадянської поезії, найчастіше нагороджуваної оплесками, і мало дотичної до літератури, і коментарі про власне письмо – «неполітичну політику значно вищого порядку», ніж звичайна політика). Урешті, вибір мови письма, що його Мілош мусив зробити в контексті своїх численних еміґрацій та зміни мов середовища: зберегти як мову власних віршів польську в усвідомленні, що «Поет – слуга своєї мови, а я без польської був калікою». Залишитися поетом – означало, попри всі переміщення в просторі – також зберегти власну мову поезії. Зрештою, Мілош пише й про інші внутрішні речі, яких досвідчує поет, як-от про поетичну дисципліну, неможливу без побожності й подиву, або ж фіксує стани, що належать психології творчості, скажімо описує власний досвід письма, що його можна було би порівняти зі спіритичним сеансом. Більше й сконцентрованіше про досвід поезії Мілош говорить у Шести лекціях про поезію, виголошених після вшанування його Нобелівською премією у Гарвардському університеті й вміщених у книжці «Вибраних творів».

Мілошеві вірші, зібрані в цьому томику, не раз демонструють перетин авторового есеїстичного та поетичного мислення. Але й проявляють низку тем, тональностей, мотивів, про які Мілош в есеїстиці мовчить. У ранніх текстах Мілош дозволяє собі письмо легке, аж прозоре, і простий погляд на світ, часом майже наївний, що зберігається, проте, досить недовго. Заступає ж його хвиля віршів, що несуть у собі відчуття втрати, передають уже згадуване відчуття того, хто жив між інших і з іншими, був приречений побачити їхню смерть – і після цього жити далі:

 

Чеслав Мілош. Фото з сайту www.luckkg.polemb.net

Я чую голоси і посмішки я бачу. Але не можу
Нічого написати, бо десятеро рук хапають
Моє перо й наказують розповідати,
Про їх життя і смерть.
Чи я на те був створений,
Щоб стати жалібником скорботним?

Хоча в пізніших збірках, вірші з яких теж вміщені в цій поетичній книжці, біль трохи втихає, і Мілош знаходить радість, що «відкривається кожного поранку» у речах найпростіших, дуже погідно й лагідно розглядаючи світ і все, що в ньому. І за кожним бунтом або болем, який ще є і який іще міг би статися, вже чути спокій його прийняття і спокій людини, яка, навіть не розуміючи всього, що є, довіряється і просто йде як «слуга невидимої речі, / яка диктує щось мені», переживаючи щастя – «безмежне, безпричинне, – щастя бачити». Низка Мілошевих віршів – з різних періодів – це тексти, що, як і в есеїстиці, теж показують певні історичні зрізи з певної – ближчої чи дальшої – перспективи, і хоч автор часто спиняється в них на долях окремих людей, на фрагментах щоденності, вихоплених із буденної плинності – крізь них щоразу увиразнюється аура, дух часу, нагадує про себе Мілошева здатність завдяки малому говорити про велике й через одиничне показати загальне. І – хоч як дивно, з усього, що сталося, дати прорости в собі неймовірній вдячності – що все є і є, попри найтяжчі досвіди, найглибші втрати, найбільші відстані. Могти сказати: «Я схвалював, незважаючи на всю його жорстокість, мій час і не хотів би жити в жодному іншому».

Богдана Матіяш — поетка, перекладач, редактор видавництва й часопису «Критика», представник київської редакції часопису «Український журнал» (Прага). Авторка поетичних книжок «Непроявлені знімки» (2005), «розмови з Богом» (2007). Кость Москалець назвав «розмови з Богом» найсенсаційнішим поетичним виданням 2007 року, а Андрій Бондар припустив, що «розмови з Богом» «із плином часу стануть культовою книжкою, як стали такими, приміром, перша збірка Олега Лишеги “Великий міст” або “Діти трепети” Василя Герасим’юка». Фрагменти «розмов із Богом» перекладено словацькою, білоруською, польською, англійською та німецькою мовами. Народилася, живе та працює в Києві.