Порушник спокою про Ловця Снів

Сергій Дзюба. Ловець снів. – Чернігів: Чернігівські обереги, 2009
Сергій Дзюба. Ловець снів. – Чернігів: Чернігівські обереги, 2009

Багато журналюг мають глибоке і святе переконання, що вони – письменники. Так склалося історично, оскільки люди, які відчували в собі потяг до письмарства, йшли або на філфаки, або на факультети журналістики, причому на останні – охочіше, бо ті славилися дещо більшою розкутістю, богемністю. Втім, деякі особи з нестримним потягом до писання часом помилялися дверима: закінчували філфаки, аби потім усе життя працювати на ниві журналістики. Причому вперто проголошують себе письменниками, незважаючи на те, що їхні опуси, м’яко кажучи, художньо безпорадні.

От, наприклад, Олесь Бузина, який за будь-якої погоди й нагоди йменує себе професійним письменником. Коли він був іще молодим чорнявим хлопцем і писав українською мовою, його тексти були добротним письмом журналіста, нарисами, які годилися для районних газет і журналу «Дніпро» (див. хоча б «Місто»). Його пізніші російськомовні тексти, публіковані в бульварному «Бульварі», взагалі скидалися на фраґменти, заготовки до майбутніх творів (яскравий приклад – «Муха в меду»). Про ті так звані журналістські розслідування, що вийшли окремими книжками, говорити як про літературні твори взагалі не доводиться.

Другий яскравий приклад – журналістка Лада Лузіна. Тієї ж бульварної закваски. У своїй збірці інтерв’ю «Як я була скандальною журналісткою» (2004) пані недвозначно заявляє: «Більше за все на світі я хочу “стати письменницею…”, в ідеалі “писати, як Достоєвський”». Чи збулася мрія Лузіної, можете судити з її романів – тих, які вже побачили світ.

А веду я так довго до того, що рецензія на книжку фахового журналіста з Чернігова Сергія Дзюби «Ловець снів» мала з’явитися вже давно. Десь тоді, коли книжку було названо серед лідерів першого кварталу в рейтингу «ЛітАкцент – 2009». Рецензія вчасно не з’явилася… Каюсь. Мої вуха у вашому розпорядженні.

Це той випадок, коли треба визнати: головна біда таких книжок – у їхньому малому накладі. Що таке 2500 примірників для цікавого читання, – для книжки, в якій будь-яка вікова категорія від 16 і далі знайде щось своє, що неодмінно вразить і – не побоюся пафосу, бо його нині відчутно бракує, – надовго порушить спокій. Душевний чи розумовий. Це той випадок, коли після прочитання книжки з вуст не зривається сакра(мента)льне «ну то й що?». Це той випадок, коли анотації до скороспілих романів-нотаток, у яких наголошується, що авторка «захоплює й зваблює читача безкомпромісністю сюжетів і правдивістю інтонації», викликають щонайменше здоровий скепсис. Бо ж авторка не захо- і не зва-, а тільки -плює і -блює. Зрештою, «Ловець снів» – це той випадок, коли береш із купи новопридбаних книжок одну, яка привабила тебе провінційно ґламурною обкладинкою, збираєшся копирснути її оком на ходу, а потім ловиш себе на тому, що стоячи прочитав ледь не половину. Втомилися нозі, схотілося кашки, але який там обід! Лягаєш на канапу і вже не відриваєшся до кінця.

Мабуть, пафосу вже досить. Бо мені як письмакові, що звик працювати в жанрі негативної рецензії, важкувато тримати так довго високу ноту. Перейду до конкретики. На відміну від недописьменників/недожурналістів (тобто якоїсь чортівні: «ни день, ни ночь, ни мрак, ни свет», якщо згадати роскласика), автор «Ловця снів» не просто високопрофесійний журналіст, а ще й незлецький письменник. Поет, дитячий прозаїк, пародист і епіграміст, видавець і драматург, він є лауреатом багатьох визначних премій (ну, крім Шевченківської, звісно). А як журналіст не програв іще жодного судового процесу (має по кілька позовів на рік).

Книжка «Ловець снів» – це третя частина (поки що) трилогії. Перед тим іще були проекти «Тато у декретній відпустці» та «Як я був агентом ЦРУ». Все це – збірники спецрепортажів із радіоверсіями. Як зазначено в розширенні до назви, – це неймовірні історії, які відбуваються насправді. Це збірники інтерв’ю з людьми, повз яких ми сунемо вулицями, з якими їздимо одними тролейбусами чи таксівками, з якими мешкаємо на одному сходовому майданчику і яких, виявляється, зовсім не знаємо…

Я навмисно городив цю всю бодягу, не розкриваючи змісту книжки. Бо ж її варто знайти й прочитати! Тобто – не лінуватися. Як Дзюба не лінується відшукувати у своєму Чернігові та по інших мальовничих місцях України неординарних людей. А деяких, як-от Ловця Снів, не лінується вмовляти на інтерв’ю роками! Щоправда, дехто, як, наприклад, справжнісінька Пані Кілер, розшукують його самі, але це не просто журналістська фортуна, це наслідок його попередніх матеріалів (див. «Ідеальний злочин» у розділі «Відомий… невидимка»).

В есеї «Реалізм як завершальна стадія постмодернізму» Карен Степанян розмірковує, чому в текстах сучасників-постмодерністів «немає душі й немає тієї реальності, в якій ми нині існуємо». І як відповідь пропонує слова польського літератора Чеслава Мілоша: «Для багатьох письменників дійсність виявилася надто важкою». Це неабияк стосується й нашої вітчизняної літератури. Нині маємо бажання автора – а надто молодого – втекти в абсурд, інферно, безфабульність, а то й безподієвість «внутрішніх станів», медитацію на власний пупок, графомарення чи й просто графоманення… Саме тому Сергій Дзюба, який через свій диктофон, а відтак і книжки пропонує нам оте «живе життя», оту «справжність», за якою вже давно відчувається «туга», бачиться одним із найвартісніших літераторів нашого часу. І слово «літератор» я вживаю тут невипадково. Бо ж у книжці бачимо не просто інтерв’ю, а часом і белетризовані історії з життя (див. сентиментальне «Знайшла собі тата» чи містично-моторошне «Передбачення»). Взагалі, «Ловець снів» – книжка найбільш викінчена й вагома порівняно з двома першими. І оскільки це, попри все, таки журналістика, можна пробачити й місцями нерівний, пунктирний стиль оповіді, й стилістичні огріхи. То більше, що в цьому випадку автор не називає себе письменником, володарем форми.

А тепер – дещо для інтриги. Хто ж такий цей загадковий Ловець Снів? Давній знайомий Сергія Дзюби, який має одну неймовірну особливість. Він у своїх аж надто реалістичних (та не наркотичних) снах може мандрувати в часі. Так, він на власній шкурі відчув, як його кілька століть тому продавали в рабство; вчився фехтувати в похмурому середньовічному замку; подорожував із мандрівними акторами… Більше того, в одному зі снів він побував у Москві зразка 1918 року й на власні очі бачив, як есерка Каплан стріляла в Леніна. Причому, як зізнається, сам вождь світового пролетаріату його зовсім не вразив… Фантастика? Тоді як пояснити стовідсотковий збіг вигляду міста Сочі, яке Ловець побачив уві сні й відвідати яке йому вперше довелося набагато пізніше? Як пояснити те, що, побачивши уві сні самогубство молодої незнайомої жінки, котра в його сні викинулася з четвертого поверху, але залишилася жити – калікою на все життя, він, скориставшись баченими у сні орієнтирами, знайшов її помешкання й відвернув трагедію? І таких збігів – безліч… Аж до виграшу в лотерею п’ятдесяти тисяч гривень.

Захопливі також інтерв’ю з жінкою-кілером міжнародного класу, з мандрівним екзорцистом, з охоронцями, працівниками спецпідрозділів МВС, із людьми, які контактували з НЛО, зрештою, з чернігівцем – одним із членів літературної бригади, яка продукує масові (чи, як модно казати, попсові) детективи й видає їх у Росії… В кожному коротенькому тексті постає жива людина й окрема життєва історія, котра часом змусить усміхнутись, а часом – перехреститися…

Це, безумовно, читали б по всій Україні. В офісах, на кухнях і в тролейбусах. Були б тільки відповідний наклад і система книгопоширення… Адже нова книжка Сергія Дзюби – це не бузинячі колонки в «Сегодня», які нібито-саркастично пережовують тему номера з другої шпальти. Це висока журналістика із присмаком сенсації. Це гарантоване порушення спокою.

Олександр Стусенко

Олександр Стусенко народився 1981 року в столиці Барської конфедерації (нині – Вінницька область). Закінчив літературне відділення Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. Автор чотирьох книжок. Лавреат літературної премії «Благовіст». Член Національної спілки письменників України. Виступає у пресі як поет, прозаїк та критик.