Книга про любов і зраду

Теодозія Зарівна. Вербовая дощечка: роман. — К.: contrabanda, 2008
Теодозія Зарівна. Вербовая дощечка: роман. — К.: contrabanda, 2008

Від редакції. Василь Голобородько запропонував «ЛітАкценту» рецензію на роман Теодозії Зарівної «Вербовая дощечка». І хоч ми вже писали про цей твір (див. статтю Юлії Джугастрянської. Право бути прочитаною), все ж повертаємося до нього ще раз. І сам твір того вартий, і погляд Василя Голобородька (який не так часто виступає в ролі критика) буде цікавим для наших читачів.

Теодозія Зарівна є знаним автором кількох збірок поезії, романів, повістей, п’єс, есе та статей. Минулого року вийшов її новий роман «Вербовая дощечка». Цей роман треба читати більше одного разу, як належить читати вірші, – настільки він надається до символічного розуміння. Кожен епізод роману перетворюється на притчу, а кожна романна реалія на багатозначний символ. Тому роман не можна розуміти лише як оповідь про долю трьох жінок різних поколінь на тлі збройного спротиву привнесеній ззовні сатанинській владі, чи, навпаки, про героїзм учасників того спротиву, воїнів УПА, на тлі долі трьох жінок, які нерозривно були із ними пов’язані, Тому твір не є голою емпірикою: ні історієписанням, ні побутописанням. Україна приречена плодити маньяків, про одного з яких ми довідуємося на самому початку роману, іще багато років. Справа не в реальних девіаціях деяких представників роду людського, а в тому, що їх поява (справжня, чи вигадана) породжує у людей страх: неокреслений, неусвідомлюваний, але, тим не менше, зловісно дієвий. На жодній сторінці роману ми так і не зустрінемо справжнього маньяка, але його присутність відчутна майже на кожній сторінці, як і в кожному прожитому дні нечисленних героїв роману. Україна з її традиційними вартостями (а чому не просто людськими, ніби можливо із тих вартостей побудувати опозицію: традиційне – модерне!) доживає віку в особі бабусі, переховується глибоко у підпіллі, у підпіллі свідомості – лісу («або ліс, або смерть»), як Катруся, мати головної героїні роману, або вдається до вимушеної втечі крізь емгебістські кордони лісами через Словаччину до Австрії, як це робить полковник Мирон, один із керівників загонів УПА. Насточка ж, як працівник музею українських старожитностей, збирає Україну з уламків старовини, які ще не попалили селяни «на городах». Тривалість творення української духовної культури протягом усієї історії переривалася окупантами з різних сторін світу, і от таким, як Настя Братковська, доводиться, уже вкотре, будувати, відбудовувати Україну із залишків, уламків наших вічних вартостей, які, попри свою національну неповторність, є універсальними для всього людства, отже, не ворожі жодному народові на цій землі, жодному народові-сусіду з усіх чотирьох боків. Подякуймо ж Богові за те, що з-поміж нас, сучасних, іще знаходяться такі люди! Але й подвижницька справа Насточки щоразу зазнає поразок: тільки-но в якомусь селі вона розшукала унікальний сволок (на сволоці тримається уся хата), як під час наступного приїзду вона виявляє, що хтось невідомий з м’ясом вирвав із стелі той сволок, на місце керівника музейного закладу начальник призначає свою коханку, далеку і від проблем музею, і від проблем України, аби за її інтимні послуги не самому платити з власної кишені, а щоб їх оплачувала ця химерна держава. Страх у свою чергу породжує зради, яких ми чимало зустрінемо на сторінках роману. У перебігу телепередачі «Шукаю людину» виявилися не люди, а недолюдки: сусідка, яка видала емгебістській облаві командира, нібито зазіхаючи на його родинні коштовності, колишній чоловік героїні, який, як виявилося, одружився на ній на спір із парубками, тобто — теж недолюдок, батько, який за все своє життя не поцікавився долею дружини й доньки, хоча такі можливості були, надто ж останніми роками. А хіба не зраджували справу, за яку боролися і гинули повстанці, ті, хто був причетний до боротьби, але, через страх, волів про те не згадувати, а тим паче розповідати правду про ту боротьбу? Хоча, з іншого боку, кому було про те оповідати, чиїм нащадкам: одні загинули у боях із емгебістами, других – розстріляли, третіх відправили на довгі роки у концтабори, четвертих – на виселення у Сибір, п’яті емігрували на Захід, ще когось переманили в «яструбки», щоб поборювати спротив руками одноплемінників. Хіба не про зраду варто говорити, коли керівництву УПА було ясно, як день, що збройний спротив стає безрозсудним, але криївки і далі функціонували та влаштовувалися нові — і всі вони неминуче перетворювалися на розверсті могили? На долі полковника Мирона в еміграції теж лежить печать зради, а якщо ширше дивитися на цей романний епізод, бачимо, що дієвого контакту з діаспорою не відбулося: не те, що представники трудової еміграції, а навіть ті, хто боровся за незалежну Україну зі зброєю у руках, ба, навіть старшина, за довгі роки вимушеної розлуки з Україною обрали чужі вартості (двоє рудоволосих синів полковника), які міцно тримають їх у своїх обіймах (ревнива, нова, дружина полковника – німкеня). Такий стан є ненормальним, хворобливим, але, як пише у коротенькому листі батько-полковник до доньки, Насточки, ліки тепер дорогі у них. Але чи є взагалі ліки від забуття-зради? Та й у Краї вартості змінилися, не еволюціонували зі своїх питомих, а були занесені чужинцями-окупантами. Тож чи можемо уявити собі, що президентом незалежної України ці люди могли б обрати українського Адамкуса? Рясний дощ — потоп — на початку роману вимочив Насточку до ниточки. Цей образ амбівалентний: або це кінець світу, або початок – початок життя після всесвітнього потопу, – початок нової України, яку нам випало розбудовувати з отаких уламків та з отаких людей. Роман завершується позитивно: і зустріч із маргінальним персонажем роману, з яким героїня пов’язує свою подальшу долю, і дощ, знову дощ, але уже не потоп, а такий, про який кажуть «на успіх у починаннях». І насамкінець хочу порадити членам оновленого складу Шевченківського комітету прочитати (хоч раз!) цей роман, не так для безпомильного визначення наступного лауреата, як для власної душі.