У пошуках другого тіла роману

Drugo telo: pobozni roman (novo, dopunjeno izdanje) - Beograd, Evro-Giunti, 2008
Drugo telo: pobozni roman (novo, dopunjeno izdanje) - Beograd, Evro-Giunti, 2008

24 червня 2009 року у Москві відкрито погруддя Мілорада Павича: сербський письменник за життя був утілений у бронзі. Здобуття автором «Хозарського словника» «другого тіла» стало ще одним – третім – приводом для написання цього тексту.

Перший же з’явився восени 2006 року, коли у листі славного автора, який супроводжував рукопис роману «Друге тіло: побожний роман», я прочитала: «Це найкраще, що я досі написав». Твір виявився абсолютно несподіваним, незвичним. На перший погляд, «Друге тіло» мало схоже на «Хозарський словник», адже «друге» тіло не є копією «першого», – нагадує сербський письменник.

Другий привід з’явився тоді, коли я захопилася цією книжкою: не з першого погляду, а з другого читання. На мою думку, М.Павич зумів знайти три компоненти створення «другого тіла» сучасного роману: цікава фабула, багата інтертекстуальність та новаторські стратегії читання.

У «Другому тілі» письменник повернувся до класичного жанру й нарації, поєднавши з ними стратегію інтерактивної гіпертекстуальності. Роман М.Павича має три наративні центри, три сюжетні лінії, які є варіаціями одної теми – пошуку відповіді на питання існування «другого тіла» і можливості його здобуття. Читач не має широких можливостей вибору порядку прочитання твору, що зумовлено лінійністю оповіді, але простір читацької креативності й свободи аж ніяк не звужується .

На першому рівні прочитання це роман, у якому пошук відповіді на метафізичне питання пов`язаний із любовними пригодами та вбивствами, таємничими предметами й автобіографічними пасажами. Вірний своїй традиції, Павич пропонує два шляхи інтерпретації твору. Перший із них є експліцитним і пов’язаний із числом «три». У «побожному романі» письменник звертається до Біблії і символіки Святої Трійці, тому звернення до цього числа є цілком очікуваним. Дія розгортається у трьох культурно-символічних центрах (Венеція, Сентендре, Белград), в епохи, які для Павича є особливо важливими у літературному сенсі (Просвітництво, бароко, сучасність). Героями твору стають сербські письменники – Захарія Орфелин (1726-1784), Гаврило Стефанович Венцлович (бл.1680-1749?), а наратором і третім протагоністом – белградський прозаїк, у якому впізнаємо одну з масок автора – Мілорада Павича як літературного героя. Класики, що увійшли до історії літератури, перетворюються на літературних персонажів, підвладних законам фікційного твору. Кожен із них стає частиною любовного «трикутника» і власником трьох складників, необхідних для чаклування, що веде до таємниці «другого тіла». Ними є перстень, що змінює колір залежно від психофізичного стану того, хто його носить, вода з джерела Богородиці у Ефесі та одна з трьох таємничих мантр. Кожен із матеріальних складників магічного процесу піддається іронічному трактуванню: каблучку, яка змінює колір, можна замовити в Німеччині; Сльози Богородиці трактуються і як вода з джерела в Ефесі, і як астрономічне явище; таємничі письмена виявляються прочитаним навспак уривком із «Божественної комедії» Данте. Павич знову звертається до топосу «смерті автора», цього разу тематизуючи його: зі звістки про смерть наратора починається оповідь про пошуки таємниці «другого тіла». Ця проблема представлена в трьох планах: як релігійно-теологічна (друге тіло Ісуса після Воскресіння), містична (можливість перевтілення і потойбічного життя) і літературна (книжки як друге тіло письменника).

Передумовою прочитання роману Павича не є глибше знайомство з будь-якою сферою філософських, історичних чи філологічних знань. Все, що читачеві потрібно знати, щоби стежити за фабулою, він одержить у самому творі. Гра з семантичним читачем відбувається у плані пов`язування тріад розповіді в одне логічне ціле і пошуку відповіді на питання про існування «другого тіла». Відповіді на нього читачі не одержать, натомість у главі «Post scriptum» наратор «відповість» на можливе питання щодо авторства книжки, яку написав «мертвий письменник». Автором проголошується дружина наратора Елізабет Свіфт, його віддана читачка.

Вірний принципу «подвійного кодування», автор роману закладає ще один спосіб прочитання. Його зможе відшукати читач, обізнаний з ергодичними експериментами Павича і з його формальними пошуками попередніх років. Принцип побудови роману, на перший погляд, відрізняється від традиційних Павичевих ігор із формою, але по суті є розвитком лінії високої семантизації форми, розпочатої «Хозарським словником». Перший роман Павича був романом про створення “нового Адама” – Хозарського словника, наділеного певними антропоморфними ознаками. У дискусіях оповідача з дружиною щодо другого тіла Христа прочитуються дискусії про сам роман як «друге тіло» автора. Хоча воно і не відповідає зовнішнім прикметам першого, природного, паралелі між ними наявні. Класична форма «Другого тіла» теж не нагадує формально інноваційні попередні романи Павича, однак…

«Хозарський словник» задуманий як постмодерний роман про Сотворіння, «Друге тіло» – як пост-постмодерний роман про Воскресіння. У центрі постмодерного літературного всесвіту – Книга, тому автор-деміург створював із фрагментів Словник. В епоху пост-постмодерну центром зацікавлення є реальність, і Павич звертається не до метафори Другої Книги – емблеми секундарної природи постмодерного літературного мистецтва, а до метафори Другого Тіла. Незмінною залишається іронізація дискурсу автора як творця логічно побудованого романного світу – і відсутність очікуваної (однозначної) відповіді на великі метафізичні питання.

Оновлення жанру роману відбувається шляхом включення до нього постмодерної традиції. «Друге тіло» – своєрідна антитеза «Хозарському словнику», який “включений” до тексту нового роману як елемент історії літератури. Його текстуальний «слід» є надто виразним, щоби залишитися непоміченим. Поєднуючи, як і в романі-лексиконі, імена вигаданих героїв з іменами реальних історичних осіб, Павич указує на походження свого літературного світу з уяви та документованої, чітко окресленої традиції. Історичне, відоме, реальне у такому поєднанні набуває рис фіктивного і стає частиною художнього твору, втрачаючи наукову релевантність, але зберігаючи при цьому свій потенціал асоціацій і можливих реляцій з іншими частинами колишнього контексту. Читач, який помітив відступ від традиційного трактування імені або мотиву, для визначення «коефіцієнту відмінності» змушений звернутися до первісного значення. А це (у випадку творів Павича) – звернення до історії культури. Похибки, на які наштовхується читач, є своєрідними принадами для нього. Щоби зрозуміти, що саме не так у творі сербського класика, необхідно знати, як має бути. В основі химерної оповіді лежить широкий пласт культури, включно з масовою і народною, документоване знання, студії та есеї письменника. Своєрідними дороговказами є малюнки-ілюстрації, які спрямовують до джерел релевантної інформації: історії сербської літератури, історії театру тощо.

Про що може довідатись допитливий читач «Другого тіла»? Наприклад, про долю Джузеппе Тартіні, який свій найкращий твір почув уві сні у виконанні диявола. Включивши цей епізод до оповіді і додавши іронічну пародію на нього (до наратора приходить триноса дівчинка Бафомет), автор створює навколо героя магнітне поле зацікавлення. І читач, «погортавши» сторінки Інтернету, знайде там не лише відому (у виконанні Павича!) історію і малюнок-ілюстрацію, але й не менш цікаві дані про творчість композитора і таємницю, пов’язану з його могилою. Тема порожньої гробниці (або припущень, що вона є такою) пов’язує Тартіні з іншими легендарними постатями культури, які причетні до творення «віртуального тіла» твору.

Прийнявши авторський принцип «тріад», читач звертає увагу на «порожні клітинки» (напр., третя, неназвана славна могила на Пер-Лашез). Цей сигнал активізує паратекстуальний зв`язок всередині роману: епіграф «Живи повільно, помри швидко, Живи швидко, помри повільно (слова на футболці)» асоціюється з філософією рок-покоління і утворює асоціативний місток із не згаданою у розповіді героя могилою на Пер-Лашез – з могилою Джима Моррісона. Образ соліста групи «Doors» проступає в асоціативному просторі тексту. На початку роману Ліза Свіфт наспівує «свою улюблену» пісню “Let’s go strait to number One”, (правильне написання – straight – А.Т.) , наприкінці його цитується пісня «Приходь за п’ять п’ята (…)», і — як наслідок — читач одержує «Five to One» («За п’ять перша») – назву однієї з найвідоміших композицій Моррісона. Про його могилу ходить легенда, що вона порожня, як і могила Тартіні…

Якщо перекладач «Маятника Фуко» говорить, що У.Еко писав свій роман у діалозі з комп’ютером, то Павич до такого діалогу спрямовує своїх читачів. «Друге тіло» роману утворюється поєднанням тексту твору і рецептивної діяльності читача. «Пропуск» певної ланки асоціативно-логічного ланцюга є одним з ергодичних наративних прийомів, застосованих М.Павичем у «побожному романі». Твори Павича є носіями культурологічної інформації, яка включає не лише «александрійське знання» літератури чи філософії, але й знання масової культури. Відкритість текстів забезпечується множинністю нових сенсів, які виникають під час розшифрування символів і деталей, котрі на першому рівні утворюють сюжет. Якщо у своїх постмодерних романах письменник звертався до стратегії «подвійного кодування», розрахованої на два рівні прочитання, у пост-постмодерному «Другому тілі» він закладає ергодичні можливості продукування сенсів і цілих відгалужень значеннєвого лабіринту.

Внаслідок взаємодії тексту роману, культурологічного підтексту і асоціативного надтексту утворюється гіпертекст, що включає всі ці компоненти і є значеннєвим «другим тілом» роману «Друге тіло». Читач може потрактувати цей твір як роман-лексикон, у якому містяться відомості з історії релігії, культури, літератури, що мають бути активізовані читанням. Сенс інтерактивного читання твору полягає в пошуках цього сенсу, інтелектуальній грі і збагаченні знанням. Хоча читач не отримає однозначної відповіді на «велике питання» метафізичного характеру (про можливість існування «другого тіла»), він матиме втіху багаторівневого читання тексту культури та участі в реконструкції «прихованих», але алюзивно позначених символів, мотивів, інтертекстів. Зрештою — просто задоволення від читання.