Людина високого зросту

Павло Загребельний. Фото А. Яремчука з сайту segodnya.ua
Павло Загребельний. Фото А. Яремчука з сайту segodnya.ua

Наша пам’ять примхлива й мозаїчна. Коли її мерехтливих камінців назбирується чимало, вони якимось недовідомим чином групуються і риси знайомого обличчя укрупнюються й увиразнюються.

Так зі шматочків смальти постають вітражі чи панно. Так намацуються взаємозв’язки зовнішнього й внутрішнього. Не обов’язково до портретної вичерпності. Надто, коли контакти обмежувалися діловими стосунками та ще й від випадку до випадку.

Один із таких шматочків смальти. Письменницька книгарня «Сяйво».

Я щойно з аеропорту «Жуляни». Чи не кожний мій приліт з Кіровограда до Києва починався з відвідин цієї знаменитої книгарні. Там до мене ставилися прихильно і, як правило, я майже ніколи не повертався додому без дефіцитної книжки.

«Ви вже отримали Іванова ?» – звертаюся до завідувачки. «Якого Іванова – Вячеслава? Всеволода?» – впівоберта повертається до нас високий чоловік в окулярах з розгорнутою книгою в руках. Павло Загребельний!

Ні, кажу, Георгія Іванова. Загребельний дивиться, як мені здається, недовірливо. Коротко пояснюю – поет. З емігрантів першої хвилі. В одному з московських журналів була велика добірка його віршів. Навдивовижу відвертих. Його поетичний посмертний щоденник – унікальний. Для певності додаю: чоловік І. Одоєвцевої.

Хто така Одоєвцева, Загребельний знає. А ось про цього поета чує вперше. В очах суміш настороженого зацікавлення й досади. Мені знайоме це відчуття. Реакція затятого книжника: вдячність за інформацію і незручність за необізнаність. Слава Загребельного-читача ішла в парі з його славою письменницькою…

Ще камінець. Штовхаю двері Спілки і впізнаю в спину письменницького керівника. Худющий, легкий, стрімко перестрибуючи через сходинку, він за якісь лічені секунди вилітає на другий поверх. Світлий модерний піджак промайнув, лишилося відчуття польоту, напівреальності видіння.

У моїй степовій глибинці начальники так не легковажили. Вони носили себе як на тацях, з видимою насолодою демонструючи значущість і неповторність своєї особи. А надто ті, що були обтяжені тілесно.

Цей, н і я к и й, здавалось би, епізод, чомусь уперто зринав не раз і за різних обставин. Згадувався в Башкирії, куди я потрапив у складі письменницької делегації, яку очолював Павло Загребельний і де я мав можливість приглянутися до нього ближче, згадувався і на засіданнях Шевченківського комітету, де мені випало тривалий час сидіти з ним поруч.

Мовлячи фігурально, Павло Архипович літав і там: перестрибував через дипломатичні сходинки і казав усе, що думав про творчість того чи іншого номінанта на премію.

Тут шматочків смальти не бракувало. Він був людиною полярних оцінок, золотої середини не визнавав. А якщо інколи й схилявся до неї, то мовби ламав себе, говорив неохоче. Зрозуміло, з огляду на таку лінійність, його авторитет не раз зіграв визначальну роль у долі конкретного претендента.

Судження його незрідка заганяли в тупик. Так, визнаючи діаспору наукову, він не визнавав літературної. На мою реакцію – «А як же бути з Маланюком?» – іронічно гмикнув. «Жовтого князя» Барки називав нарисом. Про «Останню книгу» Б.Нечерди висловився приблизно так: кострубата, майже проза, а таки притягує. Про Бродського: «Нобеля йому дали не за його вірші, а за есеїстику».

Павло Загребельний. Диво. — Харків: Фоліо
Павло Загребельний. Диво. — Харків: Фоліо

Коли температура обговорення сягала критичної позначки, міг зронити й таке: «У нас ще не доросли до розуміння цієї прози». Це – про «Кров по соломі» В. Медведя. Що, певна річ, сприймалося як замах на незалежну думку. Пам’ятний його вислів: «Такі люди, як Пашковський, народжуються раз на сто років». Це викликало посмішку уже тому, що навертало до Гоголя, який, як відомо, твердив: поети масштабу Пушкіна народжуються раз на 200 років.

Вчинки й оцінки Павла Загребельного могли спантеличити й того, хто звик до його екстраваганцій. Так він висунув на найвищу премію юну дебютантку Т. Малярчук. Та ще за журнальну публікацію. Що премії їй не дадуть, він, звичайно, знав. Але йому було важливо висловити своє захоплення, привернути увагу до нового імені.

Шматочок смальти з тієї ж пори. Відчиняються двері і, сутулячись, як і всі високі люди, з ціпком у руках заходить Загребельний. У вузькій сорочці навипуск він видається ще худішим і вузькогрудим. Щось у ньому від хижого ловчого птаха. «Бовдур!» – сердито каже Загребельний і стукає ціпочком, мовби ставить крапку. Ми, два-три члени Комітету, мовчки перезираємось. З`ясувалось, черговий внизу не впізнав класика, настирливо вимагав перепустки, а він забув посвідчення у своїй Кончі…

Яскравий осколок з мозаїки – зустріч к о м і т е т ч и к і в з Л.Д.Кучмою. Усі навперебій намагалися висловитися. І – ні слова про нагальні проблеми. Зокрема й ті, що стосувалися функціонування самого Комітету і життєдіяльності його членів.

Уже на виході з президентської резиденції Загребельний жорсткувато, як зазвичай, посміхнувся: «Всі висловилися, один Базилевський скромно промовчав».

Я, пригнічений легкомисністю зустрічі, відреагував імпульсивно: «А що – я мав теж розводитися про те, як полюють на вепрів дикі племена?»

Загребельний глянув на мене чи не співчутливо: про полювання на вепрів розповідав саме він. Посерйознішав: «Якщо гадаєш, що на подібних рандеву вирішуються серйозні питання, то ти наївний чоловік. Повір досвідченому…».

Повірив. Бо до того у цій же цитаделі влади був серед тих, хто зустрічався з Л. Кравчуком. І мав нагоду переконатися, як паралізуюче діє на письменницькі мізки присутність президента.

Якось на одному з засідань Шевченківського комітету у мене випало скельце з окулярів. Я ж мав стисло оглянути доробок численних номінантів. Лишалося імпровізувати: мої нотатки стали для мене недосяжними.

І тут Павло Архипович, попорпавшись у кишені, видобув звідти ножика і схилився над моїми «оками». Полагодив він їх напрочуд швидко, якщо зважати на те, що й сам не розлучався з оптикою.

Я не став би розводитися про цей випадок, коли б несповідимим чином не озвався він через тривалий час, коли ні Загребельний, ні я не були вже членами Шевченківського комітету і прізвища наші маячили тільки серед персоналій видавничої ради, заснованої ним, Комітетом, лауреатської «Бібліотеки…».

Павло Загребельний. Роксолана. — Харків: Фоліо
Павло Загребельний. Роксолана. — Харків: Фоліо

Останні роки Письменник тяжко хворів. Його контакти майже урвались: ні зустрічей, ні листів, ні телефонних зв’язків. Навіть близькі йому письменники не могли достеменно сказати, що з ним.

У грудні високосного 2008-го я потрапив під ніж хірурга. Перед Новим роком, саме того дня, коли мене мали виписувати з Феофанії, зі мною повторилося те, що сталося на комітетському засіданні: з тих же самих окулярів випало те ж саме скельце і брязнуло, коли я голився. Серце тьохнуло: як він там… Павло Загребельний? І тут же зауважив, що скельце надщербилося.

Увечері того ж пам’ятного для мене 26-го грудня домашні мої вийняли з поштової скриньки «Думки нарозхрист», останню з опублікованих його книг із дарчим написом автора і листа, датованого чомусь листопадом і без числа.

На подібні дарунки я аж ніяк не сподівався. Ми ніколи не були з П.А. у близьких, тим більше — довірливих стосунках. Я не звертався до нього з проханням надписати якусь із книг, хоч мав його книги. Якось не випадало сказати йому й добре слово за те, що зберегла моя читацька пам’ять. Щоправда, за двома винятками: коли прочитав у періодиці його есей про С. Параджанова і вірш Є. Євтушенка йому, Загребельному, присвячений.

Випадання скельця і вечірній сюрприз схиляли до метафізики. П.А. мовби передчував смерть і квапився попрощатися. Як з`ясувалося потім, не тільки зі мною. Але чому – зі мною?

Формальний привід: публікація в «Березолі» і «Кур’єрі Кривбасу» моїх «Імпресій та медитацій». А може, й не тільки їх. Він хвалив мої записи, згадував про славнозвісного М. Гаспарова. Це могло б втішити, коли б я не знав достеменно, що Павло Архипович схильний до перебільшень. Та все ж за цим прочитувався якийсь давніший інтерес до моєї особи. Інакше який резон було йому згадувати те, про що я не відав ні сном, ні духом?

Він писав, що пропонував мене на головного редактора «Літературної України» ще в ту пору, коли я мешкав у Кіровограді, але авторитети Спілки (він їх атестував у властивій йому глузливій манері) не погодилися.

Зізнаюся – я був неабияк здивований. І це при усвідомленні вміння П.А. дивувати чи не повсякчасно.

Про сам лист я написав у «ЛУ» по свіжих слідах втрати. Тому дозволю собі дозовану самоцитацію. «Такого листа міг написати тільки Павло Загребельний. Він писав про обірвані зв’язки із зовнішнім світом. Про важкий мікроклімат останніх трьох років життя. Про свої «мовби листи» з потойбіччя. Посилався на Шатобріана. Зворушливо відгукувався про дружину: « повернула мене до життя». Хвалив мене і захищав від моєї критики В. Солоухіна, який негативно оцінив вірш П. Тичини «На майдані». Ув’язував це з нинішньою національною катастрофою і, різко засуджуючи владу, писав: «…поки цивілізованими націями керували, привівши їх до розквіту, рузвельти, де голлі, аденауери, нами правили чабани».

Лист завершувався майже на саркастичній, характерній для нього ноті: «То що ж ми – народ чи отара? Спробуй відповісти з усією своєю мудрістю. А я бажаю тобі успіху в цій тяжкій справі. Сердечно твій П. Загребельний».

Цей тон, ця больова реакція на те, що діється в Україні, цей розмашистий, увиразнений чорним чорнилом почерк, як і різкі характеристики окремих літераторів, ніяк не поєднувалися з подальшими його словами: «Та мені тепер все байдуже. Як казав Чехов Кніппер-Чеховій: ich sterbe…».

Павло Загребельний
Павло Загребельний

З того ж мого відгуку: «Мені здавалося, що в перебігу його хвороби настав позитивний перелом. Що озвався той самий Павло Загребельний, з яким мені випало сидіти поруч у Шевченківському комітеті: не прогнозований, пристрасний і категоричний у прихильності й неприйнятті. Ті категоризми шокували, але й притягували.

Так я написав йому у листі-відповіді. Можливо, робити цього було не слід. Та обеззброїли його відвертість і наступальний тон: на щирість годилося відповідати щирістю».

Звідти ж: «Павло Архипович Загребельний – невід`ємна знакова ланка нашого літературного ланцюга. Його особистість – ключ до його творчості. Загребельний-людина – це й Загребельний-письменник. І навпаки. Його суперечливість, прямолінійність, нелюбов до евфемізмів створювали довкола нього й відповідну ауру.

Я пізно переїхав до Києва і майже не знав його в ту пору, коли, як написав він сам, «був літературним вождем». Мені видається, що цього неймовірної працездатності й багатющої уяви письменника завжди супроводжували захват одних і недоброзичливість та заздрість інших. Він був неабиякий майстер наживати ворогів: свідчення відкритості характеру».

Це правда. У письменницькому середовищі, за словами А. Дімарова, побутувала сентенція: «Піднімаючись на другий поверх Спілки, Загребельний встигає нажити трьох недругів».

Не знаю чи писав він замолоду вірші. Його судження про поетів і поезію були такі ж суперечливі, як і його характер. Одних він безоглядно хвалив, інших безоглядно заперечував. Пригадую захоплене читання ним пушкінського шедевра «Приметы».:

Я ехал к вам: живые сны

За мной вились толпой игривой,

И месяц с правой стороны

Сопровождал мой бег ретивый.

Я ехал прочь: иные сны…

Душе влюбленной грустно было;

И месяц с левой стороны

Сопровождал меня уныло…

Є закономірність у тому, що саме Загребельний і ніхто інший (той інший навіть не уявляється)/ як редактор «ЛУ», надав її сторінки літературним новобранцям, імена яких стали потім знаковими.

Попри жорсткість чи й жовчність, у ньому незрідка озивався поет. Кваплюся уточнити – у сенсі світоглядному. На користь цієї думки свідчить і його імпульсивність. Зрештою, проза теж, — уважне прочитання її під кутом авторського фенотипу могло б дати додаткові докази для мотивації цього твердження.

Інколи здавалося, що за всієї своєї схильності до прямо казання, якусь частину своєї натури П.А. свідомо заганяв углиб. Принаймні, це досить поширене явище – грубуватість як ширма вразливості.

Так, це справді була жива й динамічна постать. Він міг постати у будь-якій ролі, але не нудним і байдужим.

Фото з сайту www.day.kiev.ua
Фото з сайту www.day.kiev.ua

Як співрозмовник, П.А. постійно провокував на дискусію. А в сумі чеснот сприймався як виклик задубілому провінціалізму. Все про це свідчило: і його одержимість книгою, і відкритість різним чи й полярним духовним віянням, і феноменальна пам’ять, і неймовірна працездатність, і увага до формальних новацій, можливо, інколи надмірна, але явно обумовлена спрагою вирватися із зачарованого кола літературної мертв’ятини. Це й дало підстави твердити, що Павло Загребельний не був типовим українським письменником і виламувався з ряду не тільки свого покоління.

З його іменем пов’язані невситимість пізнання і дух дерзновенних шукань. Він володів тим, без чого письменника не буває, – внутрішньою незалежністю. Цю незалежність явив і в кращих своїх романах. Їх стилістика – стилістика вільної людини. Короткі, відрубні речення, проза протокольна –

були йому чужі. Навіть його перевитрати – свідчення розкріпачення.

У «Думках нарозхрист» він сам чітко задекларував, що з усіх письменницьких чеснот шанує передусім незалежність розуму.

У віддарунок за цю книгу й у відповідь на його розпачливе: «…що ж ми – народ чи отара?» – я надіслав йому свій «Холодний душ історії».

Чи отримав він його? З цим на пам’ятні сороковини я звернувся до його дружини. Елла Михайлівна підтвердила: так, отримав.

Отже, листа мого встиг прочитати. Цікаво – з чим він не погодився? Що спростував би в ньому, якби хвороба відступила?

Без такого спротиву-оскарження уявити Павла Загребельного мені важко. Скажу більше – неможливо…