Мáксими максималіста Максима

Максим Солодовник ... голоси подорожніх у сутінкових довгих алеях... — Київ: Смолоскип, 2009
Максим Солодовник ... голоси подорожніх у сутінкових довгих алеях... — Київ: Смолоскип, 2009

Найперше – музика у слові. Від часів Поля Верлена ці слова прижилися аж до буквальності. Не секрет, що молодь перебуває під потужним впливом музики, відтак намагається жити і творити відповідно до «законів» улюбленого стилю. Можна писати джазово, рок-н-рольно, готично – в такому разі поетичне слово Максима Солодовника – це гранж і панк. Це скептицизм стосовно цінностей сучасного суспільства, страх бути втягнутим у «систему», усамітнення, атомізація, маргінальність.

Максим Солодовник переміг торік на літературному конкурсі видавництва «Смолоскип», за що тепер має надруковану збірку верлібрів «…голоси подорожніх у сутінкових довгих алеях». Він – вельми молодий поет і літературний критик з Полтави, який, за словами анотації, «любить багато життєвих сфер»: музику, дівчат, добре вино, Формулу-1… Захоплення сучасного міського хлопця, що не назвеш екстраординарними. Звідки Максим черпає життєвий досвід для оформлення його в поезію? Звісно, з бездонних, похмуро-вразливих глибин своєї неповторної індивідуальності, загартованої у битвах з вулицями та провулками, «близнючими спальними районами», самотністю брудних кухонь і горищ, безсловесними уявними війнами з натовпом обивателів-«цивілів» та перестрілками з незбагненним жіночим тілом.

Збірка «…голоси подорожніх…» оформлена урбаністичними фотознімками – авторськими та чужими. Кожна світлина займає сторінку, втім невисока якість зображень, відсутність обробки та чорно-білий друк на офсетному папері додають книжці присмаку самвидаву. Деякі картинки до того темні, що важко зрозуміти, що ж на них зображено.

Збірку Максима умовно можна розділити на дві частини – вкрай суб’єктивні замальовки та більш логічно оформлені поезії. Перша частина, що завершується віршем «Антракт людини», має медитативний характер. Ці твори лаконічні, фрагментарні, думки у них плутані, образи невпорядковані, мова наближається до потоку свідомості. Поет часто не закінчує речень, вводить еліпсис, ритмізує текст анафорами. Ці вірші складні для розуміння із двох причин. По-перше, тексти перенасичені термінологією та абстрактними поняттями. М. Солодовник радше віддає данину словам, ніж породженим ними асоціаціям: «Обходячи свої отерплі горизонти, // здійматимеш пилюку макабричних літ; // Нема твоїх братів, сумним ясоном // ти вирушаєш у глевкі світи». Надлишок епітетів часто не виправданий, причому поет любить поєднувати не властиві художньому мовленню слова з досить банальними образами: похилі площини днів, фібри землі, космічні уколи і мишачий біль, мутагенез підвалів, внутрішні депозити свідомості – такі словесні картини мало що говорять читачу. По-друге, інтерсуб’єктивність, принцип, який Максим використовує у своїй поезії, не виправдовує себе як прийом. Суб’єктивна епістемологія новітнього мистецтва передбачає діалогічну форму спілкування автора й реципієнта. В той самий час читач «…голосів подорожніх…» часто почувається випадковим чи навіть зайвим свідком: Максим Солодовник не володіє таким особистим досвідом, який міг би стати новим для аудиторії, а також не шукає засобів передання власних переживань, як це робили апологети західної інтерсуб’єктивної поезії у 1950-ті, — наприклад, схвилювати читача, щоби «дати спробувати» власного хвилювання. Діалогу не відбувається. Удавана щирість часто обертається самомилуванням та неспроможністю розкрити можливості віршування. У передмові до збірки Павло Коробчук пише, що тексти Солодовника «більше не для когось, але тексти – від себе». Тоді хочеться спитати: а для чого видають такі тексти?

Друга частина збірки відрізняється від першої впорядкованістю думок, стилістично вона краще оформлена і меседж її зрозуміліший. Якщо у медитативній частині автор намагається описати свої бурхливі стани, висловити те, що висловити неможливо, то решта віршів збірки розробляє соціальну проблематику. Вона, з дозволу сказати, є громадянською лірикою. У найкращих традиціях авангарду світогляд ліричного героя – бунт. Героя оточує нестерпне жлобство й механічне споживання, йому доводиться жити у суспільстві, котре не залишило місця мріям, дивам, щирості. Та в найгірших традиціях юнацької гарячковості автор не пропонує жодної альтернативи чинному порядку. Його бунт пропонує знищення й нічого натомість. Основний мотив збірки – обурення і злість на метушливий індустріальний світ й водночас прагнення від нього сховатися. Навіть близькі йому жінки представляють суспільство – виходять з нього і зникають у ньому ж. Вірші часто оповідають про тишу, мовчання, негучні звуки, про зупинку серед шаленства, коли можна побути наодинці з собою та своїми думками. А ці речі для Максима – цінніші за все.

Автора збірки не можна назвати нездарою чи пустодзвоном, яких нині багато серед молодої богеми. Втім, досягає висот лише той, хто працює над собою, а Солодовників субкультурний скептицизм може стати цьому на заваді. Піддатися «промінню гнилизни», яке «розносить», – означає зупинитися. А це призведе до збільшення ентропії й теплової смерті всесвіту, поете. Тоді вже не буде на кого нарікати й ніхто нас не порятує.