Ключі для розмикання обріїв

Будний В., Ільницький М. Порівняльне літературознавство. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська Академія”, 2008
Будний В., Ільницький М. Порівняльне літературознавство. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська Академія”, 2008

Поява цього підручника, авторства відомих львівських учених, водночас є сподіваною і несподіваною. З одного боку, українське літературознавство вже давно зачекалося на подібні синтетично-пропедевтичні праці, які давали б нам відчуття зорієнтованості в літературно-естетичному світі. А з іншого боку, загальний рівень інтенсивності студій у сфері вітчизняної компаративістики радше дивує, аніж надихає, своєю безсистемністю і спорадичністю. Відчуття відірваності від світового контексту й уривчастості не покидає, мабуть, кожного, хто пробував осмислювати ширше й концептуальніше питання літературних взаємозв’язків України зі світом. Радянська традиція досліджень у цій темі закінчилася порівняно успішним п’ятитомним проектом “Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті” (К., 1987-1994), попри усі його “реалістично-класові” обтяжливості й обмеженості. Однак на сьогодні він явно застарів. Той інформаційно-ідейний та теоретико-методологічний вибух, який стався в нас у часи радянської перебудови і після падіння СРСР, можна порівняти з розбурханим морем, що затопило широкі простори української культурної самосвідомості і раз у раз розмиває її береги наукової систематизованості та інтерпретаційних спроможностей масою нових імен, багатою гамою стильових новаторств, теоретичних концепцій. Це “море” вже час ввести в стійкі береги.

Сказати, що в сприйнятті світових, передусім — західних, літературно-естетичних новацій та інтерпретацій у нас панує хаос, елементарне гоніння за “модністю”, – це означає надто м’яко схарактеризувати ситуацію в українській гуманітаристиці. Цю проблематику, на нашу думку, вельми проникливо й концептуально осмислила Оксана Пахльовська у серії своїх есеїв, показавши, як ми потрапили в інтелектуальну пастку неправильно зрозумілих термінів, понять, традицій, уподобань і вартощів (зацікавлених відсилаємо до найновішої підсумкової книжки О. Пахльовської “Ave, Europa!” – К.: Пульсари, 2008). Тож особливо актуальними для української культури сьогодні є спроби вибудувати надійний фундамент для справді наукового, світоглядно багатогранного й широкого, систематизованого й норматизованого засвоєння світових теоретичних та художніх парадигм. Зрозуміло, що компаративістика на цьому “фронті змін” є і буде чи не найпередовішим пробоєвим “конем”, за допомогою якого Україна щораз ефективніше включатиметься в світові культурні діалоги.

Підручник Василя Будного й Миколи Ільницького, який розрісся в добротну академічну студію, без сумніву, стане тим якісно витесаним і надійним каменем для фундаменту національної науки, які залишаються важливими надовго. Автори не тільки дали широку панораму компаративістичної проблематики, теоретичних і методологічних засновків у цій галузі, не тільки вміло і логічно виробили систему ключових пояснень, визначень і узагальнень, а й створили особливу стилістичну атмосферу вдумливої навчальності, засвоюваності та інтелектуальної відкритості до спільного пошуку істини, без чого справжнє навчання є, мабуть, неможливим. Отже, у сенсі пропедевтичності, жанрової точності книги, її наповненості справді зацікавлювальним, логічним і ясним матеріалом праця В. Будного і М. Ільницького видається досконалою.

Для повнішої поінформованості читача перелічимо назви 12-и розділів підручника, кожен з яких складається від 5 до 15-и підрозділів: І. Порівняльне літературознавство як наука. ІІ. Еволюційні епохи порівняльного літературознавства. ІІІ. Порівняльно-історичний (генетично-контактний) підхід. ІV. Переклад як форма міжлітературних взаємин. V. Порівняльно-типологічний (зіставний) підхід. VІ. Тематичний рівень компаративістики. VІІ. Компаративна генологія. VІІІ. Рівень літературних стилів і напрямів. ІХ. Концепція інтертекстуальності в компаративістиці. Х. Міждисциплінарні підходи до літератури та її контекстів. ХІ. Культурологічна проблематика постколоніальних студій. ХІІ. Літературна імагологія. Доволі багато уваги автори присвячують темі історії розвитку порівняльного літературознавства, виявляючи добру обізнаність із працями провідних західних компаративістів і компаративістичними виданнями, при цьому використовуючи першоджерела і польськомовні видання, а це значною мірою заповнює ті інформаційні прогалини, які об’єктивно постали в нашій науці. Перед читачем зринає велика кількість імен, наукових проблем, описаних художніх звершень і методологічних принципів, але це не втомлює, не виглядає перенасиченням, оскільки автори завжди витримують міру інформаційного потоку, міру доступності і вмотивованості теоретичних пасажів, уважності і делікатності висновків.

Підручник В.Будного та М.Ільницького умовно можна назвати “традиціоналістським”: науковці вибудовують свою систему тлумачень і узагальнень на надійному фундаменті вітчизняного класичного літературознавства від І. Франка до І. Фізера, тим самим демонструючи органічність розвитку компаративістичних теорій і концептів в Україні, їхню згармонізованість зі світовим естетичним досвідом. У цьому сенсі книга матиме, очевидно, “лікувальний” ефект для студіюючої молоді, яка перебуває сьогодні в тому хаотичному вирі принципів і визначень, про який ми сказали вище.

Ще одним позитивним аспектом підручника є його потужний українознавчий зміст, тобто великий масив літературознавчої інформації власне про історичну специфіку, стильові особливості, поетикальні парадокси, цікаві художні нюанси української літератури у порівнянні зі світовим естетичним досвідом. Знаючи про творчий доробок одного з авторів, Миколи Ільницького, вартує подякувати цьому визначному вченому за те багатство оригінальних спостережень, тонких алюзій, проникливих і теоретично міцних інтерпретацій, що стосується особливо цікавих, плідних моментів історії української літератури. Микола Миколайович був і залишається у нашому літературознавстві одним з найвибагливіших, достеменних інтерпретаторів, який ніколи не втрачав відчуття ритму розвитку світової літератури й світової естетичної думки, бездоганно володіючи інструментарієм ґрунтовної “неокласичної” інтерпретації. Висловимо тут одне припущення зі сфери фантастики: якби цей підручник був перекладений, скажімо, англійською мовою, то став би, поза сумнівом, невичерпним джерелом для іноземних україністів як довідник з особливо важливих здобутків української літератури, що часто залишаються незнаними для чужинців.

У цьому контексті дещо дивною (хоча для нас зрозумілою) є відверто зневажлива оцінка навчального посібника В. Будного і М. Ільницького “Порівняльне літературознавство” (Львів, 2007), який ліг в основу рецензованого підручника, дана Ростиславом Семківим на сторінках “Критики” (2008, ч.4; с.22). Власне критик зверхньо назвав працю львів’ян запізнілою на 50 років, бо вона, мовляв, відстає теоретично від американської компаративістики. Очевидно, що В. Будний і М. Ільницький пішли шляхом наукової ґрунтовності, духовно-естетичної наповненості у своїх студіях, а не шляхом погоні за новинками методологічного експериментаторства, яким в останні роки так переповнені західні гуманітарні науки. Це демонструє нам хоч би недавній підручник англійця Пітера Баррі “Вступ до теорії: літературознавство і культурологія” (К.: Смолоскип, 2008; науковий редактор Р. Семків). У цій і подібних книгах справді є безмежжя методологічного експериментування, але нема духовно-емоційного переживання літератури і плекання тонкого художнього смаку. Тож суперечність в оцінках розв’язується визначенням мети, яку собі ставить дослідник: хтось прагне розвивати, а хтось лише дивувати, дивувати чи то псевдореабілітацією марксистської критики, чи підтримкою гей-лесбійських західних студій і т. ін. Безумовно, шокуюча думка – це теж стимул для розвитку науки. Але це стимул, обмежений у своєму впливі. Натомість зглиблення вічних законів творчості зберігає свою енергетику пізнання завжди.

В. Будний і М. Ільницький спробували якомога повніше подати у своїй книзі інтелектуальні зусилля українських науковців принаймні останніх двох десятиліть, дотичні до проблематики компаративістики. Через це їхнє дослідження набуває вартісної мозаїчності і справді дає посутній зріз стратегічних теоретико-культурологічних досягнень вітчизняного літературознавства. Хоча нас і здивувало те, що у книзі не згадані, наприклад, праці авторитетного вченого-славіста Р. Радишевського, численні збірники компаративістичного змісту, видані за його редакцією, які мають неабияке наукове значення, чи цікава студія молодого вченого С. Яковенка “Романтики, естети, ніцшеанці. Українська та польська літературна критика раннього модернізму” (К., 2006) тощо.

Висловимо низку критичних зауважень до книжки з надією, що, якщо вони видадуться слушними шановним авторам, то наші побажання будуть враховані при перевиданні підручника.

Передусім за своєю структурою і концепцією книжка явно потребує окремого підрозділу (чи кількох підрозділів) на теми розвитку світової славістики і місця в ній українознавчих студій. Адже і теоретично, і самим дослідницьким матеріалом автори підводять до розуміння важливості студій у цій царині, проте хоч якогось цілісного огляду славістики як окремої галузі у світовій гуманітаристиці не подають. Водночас важливість таких студій, на наш погляд, сьогодні по-новому актуалізується в умовах процесів глобалізації й останніх геополітичних тенденцій, передусім тенденцій у світовій політиці і культурологічній думці в аспекті зміцнення новітнього імперіалізму. Зринають такі глобальні проблеми, на які Україні неодмінно треба реагувати, по-новому утверджуючи свою національно-культурну ідентичність. Глобалізація, яка супроводжується могутньою хвилею вестернізації і надмірним поширенням поп-культури, закономірно призводить до повторного цивілізаційного “затоплення” Середньо-Східної Європи. Перше її історичне “зникнення” відбулося у проміжку ХVІ-ХVІІІ ст., коли внаслідок турецьких завоювань, наступу германського світу та поділів Речі Посполитої велетенський самобутній цивілізаційний простір між Балтикою і Балканами, між Альпами і Чорним морем був поглинутий чотирма зовнішніми імперіями-агресорами – Оттоманською, Австрійською, Прусською та Російською. Ліквідація цього простору, який мав свою етно-культурну, історичну, ментальну, духовно-конфесійну (уніятизм), соціальну і мистецьку специфіку, призвела до систематичного геополітичного сприяння різним агресивним імперіалізмам в Європі, які неодноразово розпалювали наджорстокі війни на континенті, закінчуючи жахливою Другою світовою. Зрозуміло, що найчисельнішим і культурно найпотужнішим фактом у цьому просторі були слов’янські народи. Відповідно сучасне “друге відродження” слов’ян, нове відчитання й “реабілітація” їхньої духовної спадщини і творчих можливостей могли б стати додатковим чинником посилення геополітичної і цивілізаційної ролі Середньо-Східної Європи в контексті планетарних протистоянь ери глобалізації. Тобто сьогодні актуальною стає формула: “Середньо-Східна Європа не як вторинний вестернізований додаток до Євросоюзу, а як самобутній цивілізаційний макрорегіон”.

Надання нових імпульсів і нових конотацій славістиці допомогло б розв’язати ще одну задавнену культурну проблему. Відомо, що ще від ХІХ ст. Росія завдяки своїм імперським спроможностям, по суті, перетворила славістику на русистику. На цьому тепер масово спекулюють різноманітні мігранти з простору колишнього СРСР, які, широко вгніздившись в університетах світу яко “славісти” і систематично смокчучи з цих університетів немалі гроші нібито на “славну справу славістики”, насправді займаються або звичайною профанацією, або легкою пропагандою російського культурного імперіалізму. Тож відродження справжньої славістики посприяло б і розвіюванню російського наукового міфу “про вибрану місію Москви-Євразії врятувати своєю духовністю світ”, і науковому розрізненню культурного внеску всіх слов’янських народів, на сьогодні суттєво затуленого російським міфом.

Цікаво описавши проблему “центру і периферії”, “межі і відкритості” у міжлітературних взаєминах, “імперіалізму і націоналізму” в культурі, наші автори чомусь випустили з уваги тему регіоналізму в літературі, яка звучить у ній ще від доби Романтизму. Тобто — тему культурницьких спроб, що з’явилися в різних регіонах Європи, пробудити й обґрунтувати специфічний консерватизм окремих провінцій, розвинути літературу на основі патріархальних традицій, діалектів, етнографізму. Це була реакція на космополітизм епохи Просвітництва й наступ меркантильно-матеріалістичної цивілізації. Багата регіоналістська література виникла у ХІХ ст. в Німеччині, Іспанії, Італії, потім у Польщі, Угорщині, Румунії. Сьогодні, коли Європа і світ розвиваються великою мірою на підставі розбудженої активності регіонів (“Європа регіонів!” – гасло Д. де Ружмона) як своєрідних “живих клітин” глобального Села, тема регіоналізму в культурі набуває нового звучання.

У цьому аспекті ми б запропонували авторам увести замість поняття культурно-літературний регіон (на означення, наприклад, літератур Близького чи Далекого Сходу, Південної Азії, Африки) поняття культурно-літературний макрорегіон, бо ж зрозуміло, що ці літератури великих географічних просторів мають ще й свої внутрішні регіональні відмінності.

Дотримуючись обраного принципу делікатної толерантності, В. Будний і М. Ільницький надто вже обережно описують процеси й особливості розвитку маскультури, її історію і результати впливів. Фактично вчені ставлять знак “дорівнює” між традиційною високою культурою і поп-культурою, дуже обережно зауваживши лише, що “поп-культура … засвідчує перманентну кризу комунікацій у сфері культури, невпинний рух мистецьких цінностей та їх десакралізацію, примхливу зміну естетичних смаків. Неможливість одновимірного розуміння сучасного культурного феномену спричинила пошук міждисциплінарних дисциплін”. Мабуть, студентові вартувало б дізнатися про історичну основу маскультури – індустріалізацію з її масовим виробництвом і формуванням примітивної споживацької психології, про внутрішні ментальні імпульси маскультури – плебейські інстинкти і деструктивну силу мас, про її антиестетичну природу – постійну націленість на нищення духовності і вульгарність. Усе це осмислили ще культурологи-класики ХХ ст. – Х. Ортеґа-і-Ґассет (“Бунт мас”) і Й. Гейзинґа (“В тіні завтрашнього дня”), тож чому перед сучасником треба вимальовувати ілюзію, ніби ніхто ще не знає “таємничих” складових маскультури?

Така обережність у висновках та оцінках проглядає і в кількох інших випадках: наприклад, в описі традицій та практик культурного імперіалізму, під час оцінювання культурних умов українства в СРСР і т. ін. Очевидно, думаючи про формування світогляду сьогоднішнього студента, треба дбати не тільки про його уміння (і розуміння) бути толерантним до інакшої думки, до різноманітних неоднозначних явищ, а й плекати в ньому чітке розрізнення Добра і Зла в культурі, виховувати моральну впевненість і гідність бути принципово критичним до всіх форм несправедливості, до свідомої чи несвідомої деструкції й звироднілості в мистецтві.

Приємною ознакою книги є велика увага авторів до правильного транскрибування іншомовних імен і прізвищ, з чим у нашій культурі, на жаль, є ще доволі велика проблема і великий хаос. Причина цього відома: кілька правописних традицій співіснують сьогодні в нашому письменстві – українська радянська, українська емігрантська, російська, до яких часами додаються правописні норми чи то польської, чи англійської мов. В. Будний і М. Ільницький взялися суттєво “почистити” цей єралаш: ми бачимо і розумне уникання зайвих подвоєнь приголосних, і врахування “правила дев’ятки”, і точне використовування літери “ґ” та ін. При передаванні російських власних імен ми не зустрічаємо вже ніяких Михайлів, Микол, Володимирів, Олексіїв та ін., а маємо логічні варіанти: Михаїл (хоч точніше було б, на наш погляд, Міхаїл), Ніколай, Владімір, Алєксій (вартувало б Алєксєй) і т. ін. Правда, в кількох моментах наші автори виявили неуважність, через те, що в них з’явилися Верхарн (вартувало б: Вергарн), Гауптман (логічніше: Гавптман), Голсуорсі (хоч вже усталено: Голсворсі), Шлейєрмахер (органічніше: Шляєрмахер), Пшесмицький (замість Пшесміцький). Враховуючи “правило дев’ятки” (написання “и” після приголосних “д”, “т”, “з”, “с”, “ц”, “ч”, “ш”, “ж”, “р”), вартувало б писати “и” в таких популярних іменах, як Рихард, Ерих, Фридрих, Кристоф, Готфрид, Америго, Джанбатиста, Джиролемо, Франтишек. У підручнику ж всюди “і”. Так само органічніше було б для нашої мови звучання через “и” в таких відомих прізвищах, як Аристотель, Гесиод, Аристофан, Еврипід, Тацит, Боттичеллі, Ґримм, Ґрильпарцер, Кассирер, Зинґер, Стринберґ, Рильке, Симонек, Фрич, Фриш, Ґолдинґ, Синдинґ, Ричардсон, Колридж, Ламартин, Жироду, Ришар, Бодрияр, Рикер, Джилімберто, Зима, Дима, Тибальді, Маринетті, Тирсо де Моліна, Кристева, Крутикова, Іриґірей і т. ін. Хоча цілковите впорядкування в цій сфері, гадаємо, настане лише після реформування сучасного українського правопису, з урахуванням тих логічних вимог, які неодноразово виставляли на обговорення провідні сучасні мовознавці.

Компаративістика як наука покликана розширювати ідейно-естетичні обрії перед кожною національною літературою. Від її якості й активності впливу великою мірою залежить загальний культурний кругозір нації. Постійно осмислюючи маловідоме, зіставляючи найоригінальніше і найвіддаленіше, переймаючись екзотичним, ставлячи універсальні завдання і проблеми, ця наука об’єктивно сприяє розвитку кожної літератури в плані подолання рутинності, провінційності, односпрямованості. Без сумніву, підручник Василя Будного і Миколи Ільницького стане тим живильним ядром думки й естетичного переживання, яке завжди стимулюватиме українську людину розкриватися до найвіддаленішого культурного обрію, розмикати найскладніші інтелектуальні візії-плетива, духовно охоплювати найширші світи.