Хуан Марсе і премія Сервантеса

214Наднаціональну літературну премію, так звану “Премію Сервантеса” (Premio Cervantes), що існує вже понад тридцять років, у іспаномовному світі дехто називає “Нобелем іспаномовної літератури”. Відомо, що літературна премія як явище майже ніколи не є виключно інструментом матеріального заохочення певного автора або засобом просування якогось твору. Звісно, фінансовий складник – це не остання її перевага, але хто з нас одразу згадає, наприклад, грошовий еквівалент Нобелівської премії з літератури? Основною функцією літературної премії як явища все ж, на мою думку, є легітимація певного автора або твору у наперед визначеному культурному або знаковому полі. Отриманий таким чином віртуальний капітал сприяє не лише популярності авторів та текстів. Він стає потужним чинником будування національного або міжнародного канону, не кажучи вже про наступні зміни у певних літературних течіях, і навіть у культурній політиці окремих держав (наприклад, коли мексиканський автор Октавіо Пас отримав Нобелівську премію з літератури, державою було здійснено радикальний перегляд фінансування гуманітарної сфери у бік збільшення). Починаючи від 1974 року міністерство культури Іспанії фінансує Премію Сервантеса, що надається певному автору, який пише іспанською мовою за його сукупний творчий внесок в “іспаномовний культурний спадок”.

Варто звернути увагу, що національна приналежність письменника не має значення. За 35 років існування премії її майже порівну розділили представники іспанської літератури і латиноамериканських літератур. Серед них Х. Л. Борхес, М. Варгас Льоса, К. Х. Села та інші. Претендентів на премію висувають національні “академії іспанської мови”, а Іспанія таким чином зберігає культурний вплив і роль “матері-батьківщини” для всіх іспаномовних країн. Адже нагороду вручає король Іспанії. Отже, Премія Сервантеса певним чином також є інструментом культурної гегемонії.

Хуан Марсе
Хуан Марсе

Постать Хуана Марсе, який у свої 75 років отримав цю нагороду в останні дні 2008 року (нагородження відбувається перед Різдвом), — одна з найбільш знакових у сучасній іспанській літературі. Втім, український читач, який не володіє іспанською, може прочитати хіба що два його тексти, перекладені російською мовою. “Двуликий любовник” (“El amante bilingue – що дослівно означає “Двомовний коханець”) і “Чары Шанхая”). Не будемо порушувати питання про доцільність перекладу саме цих текстів, але ще більше десятка романів, у тому числі дуже впливових, і досі лишаються невідомими в Україні. Серед них “Останні вечори з Терезою” (“Las últimas tardes con Teresa”), “Дівчина у золотому бікіні” (“La muchacha de las bragas de oro”) та інші. На мій погляд, основною темою цього урбаністичного барселонського письменника, який пише іспанською, а не каталонською мовою, є ностальгія. Тексти його концентруються у просторах післявоєнної Барселони, у напівзруйнованих кварталах та епоху пізнього франкізму (1960 – 1970 роки). Стилістика оповіді відсилає до американського “чорного фільму” 1950-х. Персонажі Марсе мають подвійну іспансько-каталонську ідентичність, не знають яку мову і культуру для себе обрати, страждають на “мовно-культурну шизофренію”. Їх життя розгортається у просторі пам’яті про історії дитинства і юності, тісно пов’язані з барселонським кварталом “Гінардо”, якого більше не існує, а теперішнє проходить під знаком болісної зміни свідомості у період політики культурної “нормалізації” (перехід від диктатури до демократії).

Головний герой Марсе маскулінний, часто він – двійник автора на ім’я Жоан Марес (каталонський варіант імені письменника). Відповідно визнання Марсе як канонічної фігури через нагородження премією Сервантеса є актом пов’язаним і з відновленням “історичної пам’яті” – бо тексти Марсе незручні, нонконформістські і критичні. У нього Особистість майже завжди стає об’єктом агресії соціуму – або держави – і саме за це тепер держава (король) вручає йому цю премію. Такий ось парадокс.