Анатолій Дністровий: Твори мають «просувати» автора, а не навпаки

Анатолій Дністровий
Анатолій Дністровий

Анатолій Дністровий дуже наполягав, аби перед його відповідями на нашу анкету зазначалася: «Я не гідний». Розумійте як хочете, але автор завжди має рацію.

1. Які Ваші твори останнім часом перекладалися й видавалися за кордоном? Якими мовами?

Мене, наскільки знаю, майже не знають за кордоном, якщо не враховувати поодиноких читачів у Білорусі, Росії, Вірменії, Польщі та Німеччині. Але це всього лиш один-два десятки людей сумарно:). Зрештою, мене перекладали дуже й дуже мало, переважно поезію, на рівні скупих добірок. Тому достеменно нічого не можу сказати про те, як виглядає моя творчість іноземними мовами.

2. Хто був ініціатором цих перекладів (Ви самі, іноземна сторона, вітчизняні видавництва, спонсори, грантодавці…)?

Точно знаю, що не я. Наскільки пригадую, перекладом моїх поезій на вірменську опікувалося декілька моїх львівських друзів, які й знайшли перекладача. Так само й із кількома перекладами на німецьку.

3. Чи відомо Вам щось про іноземну рецепцію Ваших творів, а також сучасної української літератури загалом?

Мені відомо – та й то на рівні лаконічних згадок – що кілька людей у Польщі, Росії та Білорусі прочитали мої «Пацики» та «Місто уповільненої дії». Якщо чесно – мій «закордон» мене ніколи в принципі не цікавив, бо в іншому випадку я би поводився зовсім не так. Вже близько 15 років я до свого «шляху в світи» ставлюся фіолетово, то й жодних результатів не очікую. Не буду жлобом і зізнаюся, що інколи про таке мрію. Але я мрію і про «ланкрузер-90», щоб їздити на природу. Мрію, та не вірю:).
Смішно, коли автор «просуває» кудись чи у щось свої твори. Мені здається, що це твори мають «просувати» автора, а не навпаки. Якщо мої твори мене нікуди не просувають, значить вони нікому там не потрібні. І я цю істину сприймаю так само природно, як Божий день чи ранковий чай.

4. Що, на Ваш погляд, потрібно, аби українська література була повніше представлена за кордоном?

Треба, щоб культура була з я…ми, а не така кастрована як зараз. Про відвідини Польщі, Росії, Білорусі я не говорю, бо це вже як «сусідні області». А коли чесно, то з чим «повніше» представлятися? За два останні десятиліття Україна спромоглася лише на 5-6 нормальних художніх книг, які, до речі, не входять до числа перекладених за кордоном. Це моя така скромна, сумна і суб’єктивна думка.
Зрештою, чи маю я право кудись пхатися, якщо до світового літературного канону (чи канонів) не увійшли такі блискучі українські автори, як Євген Плужник, Григорій Чубай, Олег Лишега чи Василь Герасим’юк? Я не гідний.

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики