Характерник Рутківський

Рутківський Володимир. Джури-характерники. Роман. 2-га книга трилогії «Джури». – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2009
Рутківський Володимир. Джури-характерники. Роман. 2-га книга трилогії «Джури». – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2009

У видавництві Івана Малковича одесит Володимир Рутківський видав продовження своїх «Джур козака Швайки». Із сюжету другої частини заявленої трилогії дізнаємося, що головний герой Пилип Швайка вже не мешкає в рідній Воронівці, не рейдує Дніпром, організовуючи гнізда опору руських (українських) бродників та «уходників» агресивним степовикам. Із цим добре справляються його джури Санько та Грицик, а також їхні товариші, які підросли й стали воїнами.

Швайка переселився за Перекоп, прибрав собі татарське ім’я, будує будинок-фортецю у новопосталій столиці Криму Бахчисараї і товаришує із самим Басман-беком — як на теперішнє розуміння, керівником ханської контррозвідки.

Про теперішнє розуміння. Тільки воно може «помирити» сучасних дорослих читачів, професійних істориків або тих, хто сумлінно почитав відповідні розділи великої праці Михайла Грушевського, з історичними трактуваннями В. Рутківського. Так, Швайка, наче той Штірліц (кінця ХV століття), проживає  у ворожому таборі. Його джури – меткі зв’язкові.  Його «центр» міститься у Переяславі, і завідує ним тутешній староста Василь Леміш. Ось цей ланцюжок і керує боротьбою з ординськими нападами на руські волості. Зрозуміло, «ланцюжок» не може впоратися з багатотисячною ордою у відкритому бою. Справа полягає в тому, щоб запобігти нападові, дізнатися про нього задовго до початку й попередити своїх, задушити напад у зародку. Для цього Швайка й «водить дружбу» з високопоставленими кримцями, а на самому низу Дніпра таїться сформований ним загін Вирвизуба, аби напасти на орду, коли та через брід біля Тавані переправлятиметься з правого берега ріки на лівий.

Описуючи українську «розвідку» понад п’ятсотлітньої давності, автор зіткнувся із проблемою передачі оперативної інформації і, замість радистів, для умов Дикого Поля придумав… вовків. Швайку обслуговує давно приручений ним вовк на ім’я Світанок. У Грицика свій вірний помічник – молодий вовк Сірий. Варто написати на шматочку полотна повідомлення й прикріпити його реп’яшками за вухом тварини, і вона, трішки повільніше за радіо, але досить швидко доставить адресатові. Хтось сприйме це за річ надто умовну?.. Сюди ще можна додати чисту літературну мову героїв, їхній спосіб мислення, ставлення до таких понять, як любов до рідного краю, вірність, зрада, самопожертва, — усе подано в їх сучасному трактуванні. Після всього скажу: мені, дорослому, підходить. Молодшим читачам, певен – поготів. Адже без  «осучаснення» історії не обходився жоден белетрист-творець історичних сюжетів.

Глянемо на верховини жанру. Ґ. Флобер щосили намагався витворити «Саламбо» майже як документ древнього Карфагена, і все одно йому це не вдалося. Його земляки О. Дюма і М. Дрюон на подібне сил не витрачали. Персонажі їхніх творів діють і про попередні століття думають, як люди, відповідно, ХІХ і ХХ століть. Ян Кохановський, наприклад, автор  із 16 століття, пишучи драму з часів троянської війни, повиводив у ній характери сучасних йому польських шляхтичів і шляхтянок.

Отож — історичні підвалини прози В. Рутківського сприймаю як надійні.

І треба ж не забувати, що маємо справу з прозою для дітей. Дитячі, фантазії, бажання сприймати світ у казковому варіанті, довірливість — безмежні. Добрий дитячий письменник ніколи не пройде мимо випадку, навколо якого можна пофантазувати. Особливо в історичному сюжеті. Тому  фантазій у «Джурах-характерниках» вистачає. Водночас, добре відчувається, що автор уважно почитав й істориків. Кінець ХV століття. Поява на ханському троні Менглі-Гірея пов’язана з рішенням Османської Порти остаточно підпорядкувати Крим. Аби врятувати державність, хан приймає умови васальної залежності. Основна з них – поставляти туркам щороку як мінімум тисячу хлопчиків із навколишніх земель. Імперії потрібні вояки. «Живий товар» зростає в ціні. Починаються нечувано жорстокі походи ординців на Русь. Слов’ян у Криму більшає. Цим збирається скористатися Пилип Швайка. У багатьох поселеннях він гуртує бойові групи, які у час великого удару по його землі мають підняти тут повстання. Але кримські законники згодом приймають фатальний для цього плану документ. Полоненим, якщо вони приймають іслам, обіцяють свободу і землю. Швайка — у розпачі, і він не дуже й опирається, коли його викривають як руського вивідника й збираються посадити на кіл…

Переконаний, не лише мене вражав вичитаний свого часу епізод з української історії ХVІІ століття. Січовий отаман Сірко, напавши на Крим, вивів звідти колишніх українських бранців і дав їм волю йти куди хочуть. Ті, подумавши, повернули назад до Криму, за що козаки, за наказом Сірка, наздогнали їх і порубали. Остаточно цю ситуацію прояснив для мене В. Рутківський. Ще на рубежі ХV і ХVІІ століть Кримське ханство прийняло соціальні закони, з якими не могла конкурувати традиція жорстокого визиску хліборобів українськими, а особливо польськими (після 1569 року, коли постала Річ Посполита) феодалами.

Розповідь у новому романі автор покриває серпанком легенд. Не так, як це роблять деякі аматори фольклору, що своїми непогамовними медитаціями відбивають у школярів бажання занурюватися в текст. У пригодницькому сюжеті «Джур-характерників» фольклор знаковий і дієвий. «Орли-сизокрильці» – не рядок із пісні, вони літають у небі, і їхня поведінка багато скаже  уважному розвідникові. Мчать степом дикі коні і вовки, у плавнях качки, ревуть пороги на річці, а по дну ходять величезні соми, найбільший із них – господар Дніпра — також втрутиться у розв’язання однієї колізії.

Усе це дійові елементи, що рухають сюжет. Зрозумій ці трави, цю воду, тварин і людей у степу, переймися одним духом із ними — і станеш неподоланним. Колись це зрозумів Швайчин джура Санько, перебравши од свого ватага навички характерництва. Тепер його слідами йде ватага хлоп’ят на чолі з Телесиком. Авторові треба оновлювати ряди джур, адже попередні виросли, а проза – для дітей…

Художник Максим Паленко добре збагнув письменника (щодо духу живого й умовно неживого світу), знову, як і першому романі трилогії, ставши його справжнім співавтором. Ілюстрації вражають. Скажімо, художникові вдалося відтворити дніпровий поріг, як живу істоту. Чи можуть діти бути екстрасенсами? Якщо хтось із дорослих задумається, відповідь така: у Рутківського може. І цього досить. Прискіпливі мають право почитати спецлітературу. Екстрасенсами нині повняться міста і села. Що вже казати про кількасотлітню давнину, коли людей було набагато менше, і щоб їх на просторах дикої природи не ставало ще менше, їм потрібно було застосовувати надзусилля. То чому не такі, про які йдеться у «Джурах»? Серед українського козацтва, як свідчать джерела, характерництво мало місце. Воно — уміння. Як кожне вміння, воно мало і має властивість людиною набуватися. У юному віці? Чому б ні? Візьмемо ще до уваги, що в тих віках і жили на загал менше, і мужніли раніше.

Романи про джур, використані для позакласного читання, можуть стати чудовими помічниками для вчителів історії та літератури. Насамперед, тому, що вони осмислено спрямовані до дітей сучасної України. Ця риса В. Рутківського — неоціненна. У повісті «Потерчата» (2008) прозаїк мало не вперше у своєму жанрі пояснив дітям, що були (у Холодному Яру) загони радянських і загони українських партизанів (сформованих на сході України посланцями ОУН). У «Джурах-характерниках» він дуже ясно розповідає про те, що були різні татари. Людолови, вишколені за наказом хана, агресивні загони різних мурз. Були ватаги розбишак-здобичників, які нікому не корилися – кайсаки (руські засновники перших постійних гнізд на Дніпрі назвуться козаками, виглядаючи все ж трохи іншим соціальним елементом). І були мирні пастухи, природні однодумці й помічники героїв книги. Їх також не милували ординці, в’язали до ясиру, особливо коли напад був не надто вдалим. Подібна наука, подана сучасним школярам у пригодницьких сюжетах, є дуже нагальною і потрібною, навіть з огляду на те, що кримські татари є нині громадянами нашої держави. І взагалі, я б радив і школярам, і студентам, вивчаючи передісторію українського козацтва, перед зануренням у «нудні сторінки» М. Грушевського перечитати «Джур» В. Рутківського. Це полегшить і поглибить розуміння того відтинку нашої історії, якого не так уже й часто торкаються творці вкраїнських книжок.

Комусь може видатися, що сюжет «Джур-характерників» надто фрагментарний, розповідь  «стрибає», що все це може трохи спантеличити малого читача. Що ж, друга частина — це друга частина. І читання, мабуть, найкраще починати з «Джур козака Швайки».

Микола Суховецький народився 15 січня 1947 року в селі Писарівці Волочиського району Хмельницької області. Навчався на філологічному факультеті Одеського університету, вчителював, працював редактором художньої літератури в Одеському міжобласному видавництві «Маяк», в одеських газетах. Член Національної спілки письменників України. Є автором книжок оповідань і повістей «Три кілометри від станції» (1977), «Хоро» (з життя болгар півдня Одещини, 1981), «З коханих рук» (1985), «Кімната для ігор» (1989), «Мистецтво копати картоплю» (2009), роману «Розигри» (2004); збірки віршів «Зустрічі нашої світло» (2001); дитячої книжки «Вірші для Христинки» (2005).