Характерник Рутківський
- 11 Лис 2009 05:59
- 1,638
- 37 коментарів
Рутківський Володимир. Джури-характерники. Роман. 2-га книга трилогії «Джури». – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2009
У видавництві Івана Малковича одесит Володимир Рутківський видав продовження своїх «Джур козака Швайки». Із сюжету другої частини заявленої трилогії дізнаємося, що головний герой Пилип Швайка вже не мешкає в рідній Воронівці, не рейдує Дніпром, організовуючи гнізда опору руських (українських) бродників та «уходників» агресивним степовикам. Із цим добре справляються його джури Санько та Грицик, а також їхні товариші, які підросли й стали воїнами.
Швайка переселився за Перекоп, прибрав собі татарське ім’я, будує будинок-фортецю у новопосталій столиці Криму Бахчисараї і товаришує із самим Басман-беком — як на теперішнє розуміння, керівником ханської контррозвідки.
Про теперішнє розуміння. Тільки воно може «помирити» сучасних дорослих читачів, професійних істориків або тих, хто сумлінно почитав відповідні розділи великої праці Михайла Грушевського, з історичними трактуваннями В. Рутківського. Так, Швайка, наче той Штірліц (кінця ХV століття), проживає у ворожому таборі. Його джури – меткі зв’язкові. Його «центр» міститься у Переяславі, і завідує ним тутешній староста Василь Леміш. Ось цей ланцюжок і керує боротьбою з ординськими нападами на руські волості. Зрозуміло, «ланцюжок» не може впоратися з багатотисячною ордою у відкритому бою. Справа полягає в тому, щоб запобігти нападові, дізнатися про нього задовго до початку й попередити своїх, задушити напад у зародку. Для цього Швайка й «водить дружбу» з високопоставленими кримцями, а на самому низу Дніпра таїться сформований ним загін Вирвизуба, аби напасти на орду, коли та через брід біля Тавані переправлятиметься з правого берега ріки на лівий.
Описуючи українську «розвідку» понад п’ятсотлітньої давності, автор зіткнувся із проблемою передачі оперативної інформації і, замість радистів, для умов Дикого Поля придумав… вовків. Швайку обслуговує давно приручений ним вовк на ім’я Світанок. У Грицика свій вірний помічник – молодий вовк Сірий. Варто написати на шматочку полотна повідомлення й прикріпити його реп’яшками за вухом тварини, і вона, трішки повільніше за радіо, але досить швидко доставить адресатові. Хтось сприйме це за річ надто умовну?.. Сюди ще можна додати чисту літературну мову героїв, їхній спосіб мислення, ставлення до таких понять, як любов до рідного краю, вірність, зрада, самопожертва, — усе подано в їх сучасному трактуванні. Після всього скажу: мені, дорослому, підходить. Молодшим читачам, певен – поготів. Адже без «осучаснення» історії не обходився жоден белетрист-творець історичних сюжетів.
Глянемо на верховини жанру. Ґ. Флобер щосили намагався витворити «Саламбо» майже як документ древнього Карфагена, і все одно йому це не вдалося. Його земляки О. Дюма і М. Дрюон на подібне сил не витрачали. Персонажі їхніх творів діють і про попередні століття думають, як люди, відповідно, ХІХ і ХХ століть. Ян Кохановський, наприклад, автор із 16 століття, пишучи драму з часів троянської війни, повиводив у ній характери сучасних йому польських шляхтичів і шляхтянок.
Отож — історичні підвалини прози В. Рутківського сприймаю як надійні.
І треба ж не забувати, що маємо справу з прозою для дітей. Дитячі, фантазії, бажання сприймати світ у казковому варіанті, довірливість — безмежні. Добрий дитячий письменник ніколи не пройде мимо випадку, навколо якого можна пофантазувати. Особливо в історичному сюжеті. Тому фантазій у «Джурах-характерниках» вистачає. Водночас, добре відчувається, що автор уважно почитав й істориків. Кінець ХV століття. Поява на ханському троні Менглі-Гірея пов’язана з рішенням Османської Порти остаточно підпорядкувати Крим. Аби врятувати державність, хан приймає умови васальної залежності. Основна з них – поставляти туркам щороку як мінімум тисячу хлопчиків із навколишніх земель. Імперії потрібні вояки. «Живий товар» зростає в ціні. Починаються нечувано жорстокі походи ординців на Русь. Слов’ян у Криму більшає. Цим збирається скористатися Пилип Швайка. У багатьох поселеннях він гуртує бойові групи, які у час великого удару по його землі мають підняти тут повстання. Але кримські законники згодом приймають фатальний для цього плану документ. Полоненим, якщо вони приймають іслам, обіцяють свободу і землю. Швайка — у розпачі, і він не дуже й опирається, коли його викривають як руського вивідника й збираються посадити на кіл…
Переконаний, не лише мене вражав вичитаний свого часу епізод з української історії ХVІІ століття. Січовий отаман Сірко, напавши на Крим, вивів звідти колишніх українських бранців і дав їм волю йти куди хочуть. Ті, подумавши, повернули назад до Криму, за що козаки, за наказом Сірка, наздогнали їх і порубали. Остаточно цю ситуацію прояснив для мене В. Рутківський. Ще на рубежі ХV і ХVІІ століть Кримське ханство прийняло соціальні закони, з якими не могла конкурувати традиція жорстокого визиску хліборобів українськими, а особливо польськими (після 1569 року, коли постала Річ Посполита) феодалами.
Розповідь у новому романі автор покриває серпанком легенд. Не так, як це роблять деякі аматори фольклору, що своїми непогамовними медитаціями відбивають у школярів бажання занурюватися в текст. У пригодницькому сюжеті «Джур-характерників» фольклор знаковий і дієвий. «Орли-сизокрильці» – не рядок із пісні, вони літають у небі, і їхня поведінка багато скаже уважному розвідникові. Мчать степом дикі коні і вовки, у плавнях качки, ревуть пороги на річці, а по дну ходять величезні соми, найбільший із них – господар Дніпра — також втрутиться у розв’язання однієї колізії.
Усе це дійові елементи, що рухають сюжет. Зрозумій ці трави, цю воду, тварин і людей у степу, переймися одним духом із ними — і станеш неподоланним. Колись це зрозумів Швайчин джура Санько, перебравши од свого ватага навички характерництва. Тепер його слідами йде ватага хлоп’ят на чолі з Телесиком. Авторові треба оновлювати ряди джур, адже попередні виросли, а проза – для дітей…
Художник Максим Паленко добре збагнув письменника (щодо духу живого й умовно неживого світу), знову, як і першому романі трилогії, ставши його справжнім співавтором. Ілюстрації вражають. Скажімо, художникові вдалося відтворити дніпровий поріг, як живу істоту. Чи можуть діти бути екстрасенсами? Якщо хтось із дорослих задумається, відповідь така: у Рутківського може. І цього досить. Прискіпливі мають право почитати спецлітературу. Екстрасенсами нині повняться міста і села. Що вже казати про кількасотлітню давнину, коли людей було набагато менше, і щоб їх на просторах дикої природи не ставало ще менше, їм потрібно було застосовувати надзусилля. То чому не такі, про які йдеться у «Джурах»? Серед українського козацтва, як свідчать джерела, характерництво мало місце. Воно — уміння. Як кожне вміння, воно мало і має властивість людиною набуватися. У юному віці? Чому б ні? Візьмемо ще до уваги, що в тих віках і жили на загал менше, і мужніли раніше.
Романи про джур, використані для позакласного читання, можуть стати чудовими помічниками для вчителів історії та літератури. Насамперед, тому, що вони осмислено спрямовані до дітей сучасної України. Ця риса В. Рутківського — неоціненна. У повісті «Потерчата» (2008) прозаїк мало не вперше у своєму жанрі пояснив дітям, що були (у Холодному Яру) загони радянських і загони українських партизанів (сформованих на сході України посланцями ОУН). У «Джурах-характерниках» він дуже ясно розповідає про те, що були різні татари. Людолови, вишколені за наказом хана, агресивні загони різних мурз. Були ватаги розбишак-здобичників, які нікому не корилися – кайсаки (руські засновники перших постійних гнізд на Дніпрі назвуться козаками, виглядаючи все ж трохи іншим соціальним елементом). І були мирні пастухи, природні однодумці й помічники героїв книги. Їх також не милували ординці, в’язали до ясиру, особливо коли напад був не надто вдалим. Подібна наука, подана сучасним школярам у пригодницьких сюжетах, є дуже нагальною і потрібною, навіть з огляду на те, що кримські татари є нині громадянами нашої держави. І взагалі, я б радив і школярам, і студентам, вивчаючи передісторію українського козацтва, перед зануренням у «нудні сторінки» М. Грушевського перечитати «Джур» В. Рутківського. Це полегшить і поглибить розуміння того відтинку нашої історії, якого не так уже й часто торкаються творці вкраїнських книжок.
Комусь може видатися, що сюжет «Джур-характерників» надто фрагментарний, розповідь «стрибає», що все це може трохи спантеличити малого читача. Що ж, друга частина — це друга частина. І читання, мабуть, найкраще починати з «Джур козака Швайки».
Аби аналізувати книжку для дітей, було б добре хоча б усвідомлювати, що навіть найстарші з “сучасних дітей” (16-літні!) НІКОЛИ в житті не читали іншої історії України, окрім тієї, де козаки й голод і т.п. “заборонені” в головах старших поколінь теми є єдиними, звичайними, підручниковими. І гріх робити заслугою насправді Великого Сучасного Дитячого Письменника тему твору!
“Джури-характерники” – дуже досконало виписаний ХУДОЖНІЙ текст, майстерно зорієнтований на дитину-читача. Те, що здається критикові фрагментарністю, – звичайне знання законів жантру: дія має завершитися за “один присіст” читання. Це “пантеличить” дорослого читача, що вже начитався Грушевським. А дітям, правду казати, цікаві не соціо-сторичні колізії, а характери ровесників і їхніх наставників, право вірити в українських супергероїв, яким “нема переводу” (а отже, кожен може виявитися Саньком чи Грицком, головне, любити як вони своє, боронити те, що любиш).
Висновок, – читайте В.Рутківського, а не рецензії на нього. Читайте трилогію про джур! Читайте “Сторожову заставу”, “Бухтика з Тихого затону”. Чудові, дуже добрі й сутнісно чисті книжки!
Вибачте за емоційність.
Шановна Наталі, я Вас не розумію. Чи не могли б Ви ясніше і стисліше сформулювати своє зауваження?
І добре зробите. Від белетристики – до “нудних” авторів-істориків!
Найстисліше: Ви зовсім не взяли до уваги, що аналізуєте художню книжку для дітей. Певно тому, що зовсім не орієнтуєтеся в історії та теорії літератури для дітей, хоча, поза всяким сумнівом, добре знаєтеся на історичній белетристиці.
Скажімо, безпосередніми попередниками Рутківського доречніше назвати Марію Пригару («Михайлик – джура козацький»), Івана Крип‘якевича («Пригоди малих козаків»), зрештою, Осипа Маковея («Ярошенко») та інш. Я не кажу про традицію історичної книжки для дітей в світовій літературі. Своїм зауваженням я хотіла лише наголосити, що В. Рутківський достойно витримує конкуренцію з будь-яким художнім історичним твором для дітей, а не просто може бути використаний як “замануха” до читання Грушевського. Але, зрештою, Ви докладно описали зміст твору, зацікавили можливого читача й, певно, для рецензії цього цілком досить.
Наталі. Добре, що ми з Вами порозумілися.
Згадані книжки М. Пригари й О.Маковея є в моїй бібліотеці. Свого часу я їх читав і перечитував. Справді, можна було б пройтися по “козачій” темі в українській дитячій літературі, зачепивши при цьому якісь речі А. Чайківського, Кащенка… Переконаний, незабаром це буде зроблено в чиїхось дослідженнях прози В. Рутківського. У мене просто проявився інших підхід до написання цієї рецензії.
Та й негайно це дозволяється зробити – у цьому ж ЛітАкценті. Тут є такі цікаві рубрики, як “Дискусійне поле” та “Рефлексії з приводу”. Узяли б – та хоч би й Ви, шановна Наталі – та виклали все, про що я не додумався сказати. Правда, дискусія навряд чи вийшла б, адже ми з Вами обидвоє позитивно оцінюємо творчі зусилля Рутківського. А от рефлексій можна було б видати скільки і яких завгодно. Та показати, що там у нас зараз робиться в літературі для дітей. Ви ж у столиці, доступ до свіжих українських книг не такий, як у мене в Одесі. Я б із задоволенням почитав. Відважтеся -і вперед.
Рутківський – молодчина. Працює на дитину, а не на показуху, як ота братія.
Українська історія найбагатша на пригоди – де ще є країна, де б відбувалося стільки подій? На жаль, автори їх не помічають. Можна навіть писати за мотивами творів М.Грушевського.
Пане Миколо! Дякую за довіру.
Якщо спроможуся зацікавити своїми думками редакцію “ЛітАкцента”, – неодмінно “викладу” все, до чого додумалася в царині літератури для дітей. А поки з січня 2010 розмірковуватиму над новинками ринку та ювілярами книги для дітей на сайті Національної бібліотеки для дітей України, куди й Вас і все інше шановне товариство запоршую.
Менше за все я хотіла Вас “зачепити”. Просто, відколи царина книговидання для дітей в науці фактично віддана на відкуп “філолого-педагогіному дискурсу”, зникло навіть усвідомлення сутнісних ознак цього унікального культурного явища, на якому, по суті, людством було вироблено всі ті методи й форми, що лежать у засновку “масової культури” та реклами, “технологій скерованої дії” тощо. А в нас, про що б не писали, а закінчать “можна читати в школі”.
Всіляких Вам гараздів і доброго читання на щодень і свята!
Пані Тронко!
В тому й біда, що для дорослих цілком можна обійтися купою рефлексій, алюзій та штампів і зліпити щось нехай не “читабельне”, то “друкабельне”. А для дітей потрібно вміти писати.
Ось і виходить, що в нас сюжетів і постатей – на заздрість всьому світові! А пристойного збірничка науково-популярного про українських достойників Вам назвати не можу, про художні тексти взагалі не йдеться. В підручниках навіть біографія Шевченка викладена так, що, прости Боже, починаєш думати, що не того “шевченкознавця” камінням закидаємо…
Так що читайте В. Рутківського! Це достойний вибір.
Згоджуюся, що “Джури…” непересічний художній твір на історичну тему. Та, на мою думку, він підштовхує читача до невтішного порівняння: ми, зледачілі, продажні й дріб”язкові – є не окрасою, а соромом українстької нації.
Артеме, звідкіля такий песимізм? Книжка насправді світла й оптимістична. Мій син так нею захопився, що навіть про комп”ютер не згадав, доки не дочитав до кінця. Нашим би дітям з десяток таких книг – вони б взагалі про них забули. Аз грішний, сам не втримався- і нічого, за одну суботню ніч проковтнув, чого зі мною вже давно не бувало.
А де можна знайти цю книгу в Одесі ? Дуже хочеться прочитати!!!!
savran2001 Спробуйте пошукати в крамниці Галини Дольник.
тел. 724 62 02
Творчість В.Рутківського – ще один доказ того, що старий кінь борозни не зіпсує. Коли його покоління було молоде, у видавництві “Веселка” і Спілці переконували: у вас все попереду. А зараз колишній молоді кажуть: ви старі, дорогу молодим, і витягують за шкірку чимало юних графоманів з нахилом до чорнухи. Але ж досвід багатьох письменників, які не були колись почуті і всіма забуті, зараз дає чудові результати, особливо у прозі. Чомусь ми захоплюємося зарубіжними “дідусями” від літератури і молимося на них, а своїх вважаємо мотлохом? Це свідчить про примітивність деяких “смотрящих” в літературі. На жаль твори багатьох письменників старшого покоління ніхто навіть не читає. А там є шедеври, про які колись писатимуть: проморгали. Де поділися дитячі критики? Чому ми не можемо самоорганізуватися без підказки згори?
Чому перекладачі ганяються за fata morgana?
Mykola S. каже:
Напишіть будь ласка адресу цієї крамниці!
savran2001Це підвал на Троїцькій – ріг Рішельєвської, напроти гастроному “Чорноморець”.
Mykola S
Я знаю як вас звати ви Микола Суховецький
savran А Ваше дівоцьке прізвище – Полтавчук?
Микола Суховецький ні у мене не дівоцьке прізвище Полтавчук я Владислав Єрьоменко син Світлани Єрьоменко а у неї дівоцьке прізвище-Полтавчук і ще я внук Василя Полтавчука і Тамари Полтавчук!
savran2001 Добрий вечір, Владику, приємно було познайомитися. Передавай привіт дідусеві. І коли пишеш, не лінуйся розставляти розділові знаки.
Mykola S. добре! першу книгу вже читав,дуже цікава .Другу також із нетерпінням хочеться прочитати!
Я тільки у третому класу ми ще не вчили де потрібно ставити коми ,але по російській буду скоро вчити Mykola S.
Mykola S Вибачте, будь ласка. Я неправильно написав.Я тільки у третьому класі ми ще не вчили де потрібно ставити коми ,але по російській буду скоро вчити Mykola S
Привіт, Владику! Як тебе кличуть вдома – Славко, Владик?
Частіше посилай батьків до книжкової крамниці Галини Дольник (телефон і адресу її ти вже знаєш), нехай купують тобі цікаві книжки. Якщо нема тих книжок, нехай замовляють. Наприклад, таку – “В. Рутківський. Джури-характерники”.
Добре вчися. Ми в Одесі маємо бути добрими спеціалістами з української мови і літератури.
Дякую за все !
Мені 12, і книга мені дуже сподобалась!!! Раджу всім прочитати. Хтось мені казав, що буде й третя частина, це правда? Хто знає?
olichka-sonechko. Авторитетно відповідаю: третя частина “Джур” вийде у видавництві І. Малковича… Коли? Напевне, наступного року. Точніше скажуть у видавництві.
olichka-sonechko Зараз чудовий художник дядько Максим Паленко робить для них чудові малюнки. Обіцяє закінчити роботу до початку вересня. А коли не встигне, то ми з вами намалюємо на нього великого зуба, гаразд?
volodymyr.r, Максим Паленко справді неперевершений і талановитий художник. А коли я презентувала перші дві книги В. Рутківського, то усі судді та глядачі були просто в захопленні від ілюстрацій! А що ж до “зуба”, то я з вами не згідна, краще, хай вимальовує кожну деталь, щоб ілюстрації були довершеними.
А на якій презентації ви представляли його книги? І які саме ілюстрації найбільше сподобалися суддям та глядачам? Мені, наприклад, найбільше сподобалася та, де не хан, а його чоботи набурмосилися на підлеглого. А ще та, де два наші дядьки, коли стало не по їхньому, дивляться одне на одного так, як ніколи не дивилися навіть на своїх найзапекліших ворогів. Точнісінько як деякі дорослі на цьому сайті! А наші недоброзичливці користуються з цього. А вам що сподобалося?
Я учасниця конкурсу “Найкращий читач України 2009-2010 року” (маю І місце по Тернополю та ІІ в Тернопільській області) Тому я й підготувала презентацію. Мої улюблені ілюстрації – це пороги Дніпра (сторінка 272-273 книги другої), де Швайка знімає з свого одягу турків, озеро, біля якого сховався козак (сторінка 103 першої книги), пастух, що спить (ст.206 першої книги) та і багато інших. Якщо ви хочете подивитися презентацію напишіть свій емейл на електронну пошту olia.hnatiuk@gmail.com.
Що з того, що ви читали, можете запропонувати мені?
Як думаєте, “Танці Шайтана” цікава книга?
Доречі, сайт дуже гарний. Я зайшла сюди, шукаючи інформацію про Джеремі Стронга (дуже вже мені хочеться перекласти його книги з англійської), і мені надзвичайно сподобалося!
першу книжку читав із неабияким захопленням. у другій, на жаль, уже помітно було, що “продовження”. тепер третьої і чекаю – і боюся…
Продовження – воно і є продовження. Бажано, аби трималося “на рівні” і не було повторів. А щодо змісту, то Малкович в запевняє, що це найсильніша частина трилогії. Будемо вірити.
У “Джурах козака Швайки” вовка Швайки звали Барвінком, а не Світанком. У другій частині з’явився новий вовк? А що ж сталося з Барвінком? ((
Оленці. У другій частині – той самий вовк, Барвінок. Діє він і в третій частині. З ним усе гаразд. Допомагають козакам інші вовки, але Світанка між ними нема. Це ім’я представника тваринного світу з іншого твору ненароком явилося рецензентові у свідомості. Прошу вибачення.