Епічні відступи Олеся Ульяненка

Олесь Ульяненко. Жінка його мрії. — Харків: КСД, 2009
Олесь Ульяненко. Жінка його мрії. — Харків: КСД, 2009

«Птаха ніби повзла по синьому з срібним вилиском склі чорним розчавленим тарганом». Вже після прочитання першого речення роману Олеся Ульяненка «Жінка його мрії» стає зрозуміло, що боротьба з цим текстом буде тяжкою і запеклою, і незважаючи на те, дочитаєте ви його до кінця чи ні, цей роман переможе вас і розчавить, ніби чорного таргана на синьому зі срібним вилиском склі.

Однією з суб’єктивних характеристик художнього тексту є його технічна читабельність. Мається на увазі певна якість твору, що дає змогу читачеві бачити перед собою не букви, слова і речення, а картинку, максимально наближену до тієї, яка була в голові автора під час написання ним твору (або просто яскраву картинку, обумовлену життєвим досвідом читача). За цією ознакою якість книги Ульяненка вкрай незадовільна, про що свідчить хоча б уже процитоване перше речення роману. Читача зі світу ймовірно цікавих образів, подій і одкровень постійно вириває кострубатість тексту і змушує перечитувати його, щоб нарешті засвоїти матеріал. Ця кострубатість виявляється як на рівні речень, так і абзаців та розділів, коли для того, щоб зрозуміти, про що йдеться, потрібно перегорнути кілька сторінок назад.

Чи можна об’єктивно виміряти «коефіцієнт читабельності»? Мабуть, ні. Адже, наприклад, який-небудь об’єктивно складний Толстой читається як «по маслу», а об’єктивно примітивний Ульяненко практично не читається. Та якби хто взявся за створення шкали читабельності, туди неодмінно слід було би додати ще більш суб’єктивну характеристику — цікавість твору. Адже в нецікавому творі читачеві немає чого робити, і він починає доскіпуватися до форми — і речення йому неправильно побудовані, і абзаци між собою не корелюються, і персонажі занадто схожі між собою, що не зрозумієш, хто це зараз промовляє — Лада чи Ліза, майор чи лейтенант, і хто вони взагалі такі і як вони тут опинилися?

То чи цікавий роман Ульяненка «Жінка його мрії»? Слід сказати, що така приваблива назва ще не гарантує, що твір буде справді цікавий. Тут головне визначитися — цікавий для кого? Адже місце сидіння визначає й точку зору. Перш за все слід зазначити, що проблеми, порушені автором, здорову людину не цікавлять. Здорова людина давно вже вирвалася з того гнітючого світу (або і взагалі в ньому не була), в який пропонує нам зануритися Ульяненко, ніби спритний майстер-асенізатор, котрий у відомому анекдоті навчає свого недосвідченого практиканта і говорить, виринаючи з каналізації: «Учися, а то все життя тільки ключі подаватимеш». Для постійно ж депресуючої частини населення, особливо творчої і навколотворчої молоді, твір може бути цікавим хоча б тому, що на певний час дасть їм заспокоєння, показавши: якщо навіть відомого письменника, лауреата шевченківської премії переймають такі самі питання, то вони не самотні, а життя і справді неминуче лайно, як не крути.

Проте при всій кострубастості як самого тексту «Жінки його мрії», так і його змісту, дещо Ульяненку вдалося змалювати з майстерністю фламандця. Це постільні сцени. Щойно починається така сцена — і текст ніби стає досконаліший, і увага більше не відволікається на щось інше. Здається, ніби автор стояв зі свічкою і зразу ж занотовував усі події. Вони настільки випинаються з загального текстового масиву, що складається враження, ніби автор тільки заради них і написав цілий роман. Псує їх лише те, що вони завжди «змащуються» якоюсь особливою хворобливістю. Учасники постільних сцен займаються сексом ніби під пліткою наглядача, з похмурими обличчями, з тяжкими думками, ніби виконують свою непросту бурлацьку роботу, за яку їх хіба що нагодують увечері. Особливо це стосується одностатевих зближень. У принципі, якби Ульяненко не розташовував такі сцени на початку твору, мало яка б комісія з питань моралі дочитала до середини таку нудьгу, якою залито увесь роман, і ніхто б нічого не забороняв.

Чому нудьгу? Та тому, що події роману існують у ньому лише у вигляді епічних відступів, що плавають серед рідкої і порожньої лірики коричневого кольору. При всьому великому обсягу змалювань ландшафтів душ окремих персонажів, дуже складно відрізнити душу одного персонажа від іншого — здається, що вони просто клони. З-за цих текстів визирає лише червоне око їх автора. Всі персонажі однакові, навіть ті, які мають різну стать, і це спричиняє елементарну плутанину під час прочитання. Скільки б автор не напродукував тексту, покликаного змалювати внутрішній світ героя, герої все одно, як дві краплі, схожі один на одного, а всі разом, можливо, на автора.

Що ж стосується сюжету, то він ріденький, ніби добряче попсутий сюжет чернетки детективного оповідання, наприклад, Джеймса Чейза. Але нечесність «Жінки його мрії» полягає в тому, що заявка на цікаву історію таки була на початку. Початок роману був ніби обвішаний рушницями, жодна з яких до кінця так і не вистрілила. Чи може цей факт бути предметом розгляду товариства захисту прав споживачів, невідомо. Але можна було б спробувати у вигляді експерименту накатати заяву і попросити повернути гроші, витрачені на книгу. За невиправдану довіру.