Оповідач легенд, людина-світ, людина-сад, людина-птаха, Грицько Чубай

Грицько Чубай, 1981 р. Фото з сайту chubay.ridne.net
Грицько Чубай, 1981 р. Фото з сайту chubay.ridne.net

Я знаю, що поети – це зорі в наших небесах. Коли це знання заповнює мене, я розумію всю наївність, ба навіть сміховинність прадавньої суперечки про роль і місію поета. Бунтар-революціонер чи нервовий геній з тонкими пальцями, замурований в келію власного світу – яке це має значення у Вічності? Там матиме сенс єдине: чи зуміли вони засвітити собою світ.

Я напевне знаю: поети — це зорі. Вони світять нам довгої холодної ночі. Вони заповнюють морок своїм яскравим горішнім сяйвом, щоби ми не втратили своєї стежини. Стежини, що веде нас додому, до нашого храму, до нашого серця… І їхня доля – бути Зорею, якої:
нам не вистачає далеко попереду щоб до неї іти
хоча саме її нам не вистачає далеко позаду
щоб до неї повертати

Небокрай 70-х років 20 століття виблискував цілою «Армією Світла», як написав колись Кость Москалець. Вони прагнули «неперервного лету до світла» й самі були ним. Та серед всіх зір була одна, що засвічувала найтоншим променем світла всіх, кому доля судила бути поруч з ним… Поет, химерний містифікатор, оповідач легенд,  найяскравіша постать львівського андеграунду доби безчасся, людина-світ, людина-сад, людина-птаха, — Грицько Чубай. Його постать навряд колись стане «брендовою». Його книги й нині досить важко знайти в книгарнях. Та це зовсім не перешкоджає поезії Чубая сягати крилом найвищого неба і втікати   рікою до найглибших безодень, і не відміняє того, що поезія Чубая справді геніальна.

Грицько Чубай завжди видавався мені деревом – чудернацьким, покрученим, із пташиними гніздами в скронях і поснулим гадюччям поміж сплутаним корінням. Можливо, таке бачення йде від відчуття,  що в поетичній постаті Чубая, вже від юних років, чується цілісність, монолітність, а ще – доторк вічності. Ще юнаком Грицько голосно,  максималістично і дещо наївно, Чубай виголошує декларацію власного життя:

Грицько Чубай. Фото з сайту chubay.ridne.net
Грицько Чубай. Фото з сайту chubay.ridne.net

За  все  тут  необхідно  хвилюватись  —
За  всіх  людей,
за  землю
і  за  небо.
І  розумом,
тривогами,
руками
Не  дать  планеті  в  просторі  заснути!
…Якщо  прийшов  людиною,
не  каменем  –
Байдужим
ти  не  маєш  права  бути!

І вже в юності Чубая боляче зачіпає несправжність, фальш, що пізніше наповнить його поезію тривожною, ба навіть трагічною роздвоєністю світу:
Ми  компромісимо.  О,  як  ми  компромісимо!
Що  забуваємо,  де  ми  і  де  не  ми.
Що  і  самі  вже  стали  компромісами
І  лиш  умовно  звемося  людьми.

Швидкою була Дорога Грицька. Вісімнадцятирічним юнаком (як неодноразово підкреслював сам Чубай), він пише поему «Вертеп» – своєрідну маніфестацію-вирок сучасній цивілізації, що іронічним викликом зазвучала в задушливих сімдесятих.

А світ – вертеп. Кажу я з гіркотою: цей світ – вертеп. І, мабуть, щонайважче – у ньому залишатися собою, від перших днів своїх і до останніх не бути ні актором, ні суфлером, ні лялькою на пальчиках облудних, а лиш собою кожної години, а лиш собою кожної хвилини, з лицем одвертим твердо йти на кін…

Грицько Чубай. Плач Єремії. — Львів: Кальварія
Грицько Чубай. Плач Єремії. — Львів: Кальварія

Саме з цією поемою, а ще з кількома десятками віршів, він – натхненний, задерикуватий і цілком свідомий свого таланту, молодий поет із Рівненщини приїздить до Львова і стає безсумнівним лідером львівської мистецької молоді. Та у Львові, де Грицько знайшов визнання, друзів і своє кохання, він назавжди залишиться нетутешнім… Саме у Львові образ Чубая був розділений тонкою тріщинкою навпіл, про що напрочуд влучно пише Кость Москалець в «П’яти медитаціях…» : «З одного боку, це була «постать голосу», що дійсно створила вершинні досягнення української поезії XX століття. Саме цю віртуальну постать помітили читачі в діаспорі й вузьке «самвидавне» коло на Україні. З іншого боку, існувала «постать прокаженого», створена соціальним сприйняттям (точніше неприйняттям) усього реального Чубая одразу. Його обходили десятою дорогою, принагідно випускаючи серію взаємовиключних пліток — про співпрацю з КГБ, про співпрацю з націоналістами, про невиліковний алкоголізм тощо». Та незважаючи на все це, Чубай ріс д’горі, Чубай звучав, і звучав голосно.

Трагічна роздвоєність поета, відзнака його особистої долі і долі його «втраченого покоління» дається взнаки в поетичному тілі  «П’ятикнижжя», до якого ввійшли «Постать голосу», «Вертеп», «Відшукування причетного», «Плач Єремії» та «Світло і сповідь». Наділений дивовижним даром співпричетності, співпереживання світу, він, немов бавлячись у метаморфози, змінює свої форми і іпостасі: то злітає птахом, то падає літнім дощем на згарячену землю, а вже за мить він тече слізьми і проростає травою. Шаманом, чародієм, відьмаком, він розмиває межі поміж сном, поміж легендою і явою. Вірші Чубая – навдивовижу міфологічні. Його поезія відлунює Золотим віком, легендарним міфологічним часом, коли Сонце було Богом, а людина – невід’ємною часткою світу. Та це – лише відлуння. Адже коло, символ циклічності, найпершої ознаки міфологічного світовідчуття – розімкнулося. Вдивляючись у його поезію, відчуваєш трагічну долю світу, за яким плачуть дзвони… У ній – екзистенційна туга за втраченим Раєм.
Вже  вкотре  сходяться  до  тісної  кав’ярні
щораз  то  сумніші  пастухи  з  непевними  голосами
згадують  як  ламалась  од  вітру  кошара  ватри
як  тріщало  вориння  полум’я
як  отара  диму  поволі  текла  в  небеса
і  нічим  було  її  зупинити
щоб  забулося  —
частують  один  одного  цигарками
і  пасуть  цигарковий  дим

Грицько Чубай. 1979 р. Фото з сайту chubay.ridne.net
Грицько Чубай. 1979 р. Фото з сайту chubay.ridne.net

У ній – неможливість повернення Адаму до Предвічного саду.
Та  вже  немає  нам  назад  вороття,  немає…

Передумовою неможливості повернення до Золотого віку, є втрата цілісності, розлом: «розчахнеться яблуня од важкої роси», «ТОДІ виросло  в  дзвоні  дерево  сполоху ТОДІ виросло  велетенське  і  розкололо  дзвона». А по втраті приходить порожнеча:
І  пустота  безмірна  щогодини
Вже  цілий  світ  береться  осягти.
Як  жить  мені,  якщо  я  ще  людина,
Якщо  мені  від  себе  не  втекти?

Звісно, трагедійність поезії можна пояснити відчуттям безвиході і передчуттям власної трагедії: десь у той час за Чубая всерйоз беруться «товариші» з органів, десь у той час  «знов нестерпно  тихо  настає якась  чужа  зухвала  веремія,
де  тінь  моя  мене  не  впізнає, де  голос  мій  —  і  той  мені  чужіє»… Та його внутрішнє нерозривно переплітається з долею світу й історією нашої цивілізації. Він, представник найчутливішої раси з поміж людей – творців, поетів нагадує нам про втрату предвічного Саду і про деструктивний процес, що нині, на зорі ХХІ століття призвів нас до екологічної і духовної кризи: «Криза людини, духовна криза людства – нині найбільша тривога світу. Людина змаліла і заплуталась у надпродукції речей, ідей та арсеналів зброї – і свої витвори вона почала ставити понад творця», – пише Євген Сверстюк в есеї «Духовні джерела відродження». Саме цим відчуттям втрати, ба навіть трагедії людства сповнена поезія Грицька Чубая – од перших віршів його і до останніх.

Грицько Чубай. Скоромовка не для вовка. — Київ: Грані-Т, 2009
Грицько Чубай. Скоромовка не для вовка. — Київ: Грані-Т, 2009

Проте Чубай умів мріяти. А ще – вірити.  Тому навіть серед пізньої його поезії є на диво сонячні, легкі і сповнені надії, твори. Як, наприклад, «Світло і сповідь»:
вітер  зім’яту  траву  випрямляє
трава  випрямляється  і  все  пробачає
нам
дзвонять  дзвони  в  мурашиних
порожніх  церковцях
до  найчистішої  сповіді

Його поезія схожа на сповідь перед тихою, плинною водою, перед покрученим старезним дубом, перед лісом трави… Читаєш вірші, і попри полинну гіркоту, відчуваєш, як ізсередини сповнюєшся тихим  спокійним сяйвом… А ще – вірою в прадавній рай, примарно захований у кожній поезії Чубая.

Люблю перечитувати спогади Костя Москальця, у яких він розповідає про Грицька. Один із найяскравіших моментів, коли Кость згадує, як Чубай читав свого вірша «так упевнено маються крила у ворона», в Москві, де тоді навчався: «Я віддав би решту життя за можливість повернутися до тієї жовтневої ночі в Москві, на вулиці Добролюбова, на третьому поверсі гуртожитку Літературного інституту. Я хотів би, щоб саме Грицько, а не хтось інший із шести мільярдів, присутніх зараз на Землі, пояснив мені те, що хвилює протягом чверті століття, примушуючи втисячне перечитувати сім строф стрімкої течії, аж до ейфорійного стану, коли вірш починає здаватися моїм власним твором. Чи міг би Чубай повідомити мені те знання, яке спонукає писати отакі вірші?… він читав цього несамовитого вірша вголос, неймовірно гарно читав. Нам — Володі Кашці, Миколі Тузу, мені — відібрало мову. Грицько відібрав у нас мову, повністю вклавши її до свого вірша. Тієї ночі він міг би вкласти до цих семи строф іще сто мов — і вони вмістилися б там, розчинившись як сіль у водах німого озера, вони оніміли би на догоду Грицьковій анатемі. Скільки на Землі мов? Я не рахував. Проте тоді й тепер я достеменно знаю, що вони всі вмістилися би до замкненого простору Чубаєвого вірша». В цьому був весь Чубай. Він словотворив, він розповідав легенди,  вкладаючи до своїх віршів прадавнє знання, відоме тільки йому, а ще – високій густій траві…

Грицько Чубай. 1964 р. Фото з сайту chubay.ridne.ne
Грицько Чубай. 1964 р. Фото з сайту chubay.ridne.ne

Я трава прадавня дика трава
до билиночки вирвана до стеблиночки
витоптана і врешті гудроном гарячим
напоєна і здавалось назавжди
під ним похована
та сьогодні вранці я потрощила
ваші асфальти
росту

я просто трава і я не про себе
прийшла вам нагадувати бо ви не тільки
мене одну забули я прийшла вам нагадати
що ви все-таки люди і що ви також
повинні щодня рости
я трава

Чубай пішов. У 33 роки. Звісно — а коли ж і ще йти Зорям? Його дорога полинула до Неба. Він пішов, та його вірші засвічують новий світ для нових поколінь юних і задерикуватих шукачів Прадавнього Саду. Коли я дивлюсь у безмежну темряву, я бачу його, що світить нам із високого дому, щоби ми не згубили своєї Дороги…. Дороги додому.

Дарина Галатченко – журналіст, молодий науковець, відкривач світу. Народилася в Полтаві, навчалася в Львівському Національному університеті ім. Івана Франка на факультеті журналістики. Публікувалася в газетах «Полтавський вісник», «Високий замок», «День», працювала редактором програм на «Першому національному» телеканалі, Сьогодні живе в Києві, досліджує міфологічні простори, веде авторський блог на «Газеті по-українськи» та «Сумно?Ком», пише есеїстику та прозу. Серед її найбільших зацікавлень: людина і Всесвіт, міфологія, літературні світи, світоглядна публіцистика, мандрівки. Кредо: «Найдовша, найважча і найправдивіша з поміж доріг – Дорога до себе».