Ольга Сенюк: «Карлсон у мене вийшов людянішим завдяки українській мові»

Ольга Сенюк
Ольга Сенюк

Ольгу Сенюк називають українською мамою всіх літературних дітей шведської казкарки Астрід Ліндґрен. Це вона у 60-х роках минулого століття дала життя в Україні Карлсону, Пеппі Довгійпанчосі, Роні, дочці розбійника… Не стала українською мамою хіба що самій шведській казкарці. Бо єдиний твір Астрід Ліндґрен, який так і не переклала – то її автобіографія-казка «Діти з Гамірного». В Україні герої Астрід випередили Гаррі Поттера на 40 років, бо вже у той час змогли зібрати такі черги до книгарень, що тягнулися аж на вулицю. Згадуючи це нині, Ольга Сенюк, шкодує, що тепер такого не бачить, і радіє, що так було. Зі шведською казкаркою, як зізнається перекладачка, її звела не мета, а обставини: адже інших перекладачів зі скандинавськх мов на той час майже не було. Крім Астрід Ліндґрен, Ольга Сенюк перекладала українською твори Сельми Лагерлеф, Пера Лаґерквіста, Августа Стрінберга, Тура Гейєрдала та багатьох інших авторів. Більшість книг у її домашній бібліотеці – це оригінальні твори скандинавської літератури двадцятого століття. Відкриваючи двері до господи, перекладачка каже, що навчилася цінувати простоту і чесність скандинавів та насолоджуватися творами для дітей не менш від них самих, однак казкаркою, за прикладом Астрід, все ж не стала.

Зараз на робочому столі у перекладачки лежить перед комп’ютером ще одна книга Астрід Ліндґрен: «Еміль із Льонеберга». Цей затриманий наостанок казковий смаколик від шведської авторки українські діти зможуть прочитати вже невдовзі.

— Що відчуває перекладач, коли відкриває для себе твір раніше за читача? Любите бути першовідкривачем?
— Я завжди була першовідкривачем. І не тільки як перекладач, а як перекладач зі скандинавських мов. Коли помер Сталін, ми були такі молоді, як тепер ви, і хотіли багато зробити для своєї держави. Щоправда, я не думала займатися скандинавікою, бо більше перекладала з англійської, але мені сказали: оскільки ти знаєш і скандинавські мови, то перекладай тільки скандинавіку — більше нікому. Я на той час була вже знайома зі скандинавською літературою, оскільки писала в Олександра Білецького дисертацію з мовознавства, тож частенько читала цю літературу. Так воно мене й привело. І слава Богу, що привело.

— Що приваблює Вас у скандинавських авторів? Чим вони саме для вас цікаві і відмінні скажімо, від американців? Як вони мислять і сприймають світ?
— Вони особливі, і скільки я ними займаюся, все більше люблю їх. Так, вони по-своєму розуміють світ. Я й слів не знайду, щоб пояснити це. Скандинави прості і чесні: не кажуть того, чого не знають. Такі у них і твори. Особливо у шведів й норвежців. А от у данців уже трохи відчувається вплив Німеччини. Втім, у всіх них я бачу те, чого нема у нас. Це тяглість літературної традиції. Здається, що після 60-х років літературна традиція в Україні урвалася. Мене це засмучує, бо потім до традиційної літератури вже не поверталися, і почали знову з нуля, з’явилася зовсім інша література. Я не знаю, як назвати такі речі. У жодній культурі такого не можна робити, і ніхто не робить, по-моєму. А в нас дуже багато тих, хто пильнує, щоб ми не підіймалися як треба. З того, що мені доводилось читати у житті, найгеніальнішими вважаю Шекспіра і Шевченка. Вони точно лишаться у вічності. А як інші – не знаю.

Листівка Ользі Сенюк від Астрід Ліндґрен
Листівка Ользі Сенюк від Астрід Ліндґрен

— Знаю, що Вашим першим перекладом став твір «Аку-аку» норвежця Тура Гейєрдала. Почавши з нього, ви вирішили перекладати тільки з оригіналу. Чи багато було таких перекладачів, які тоді в 50-х роках відмовлялися від легшого шляху — перекладати з російського перекладу? Адже ця практика використання «подвійного сита» тривала досить довго, і триває й нині.
— Ми й тут були першими. То в 20-х- 30-х роках, ще за Розстріляного Відродження, переклади робилися справжні, мистецькі і тільки з оригіналів. Коли ж знищили це покоління перекладачів, ми після значної перерви постановили собі ніколи не послуговуватися російським підрядником. Перекладали тільки з оригіналів. Тоді, коли я взялася перекладати «Аку-аку» Тура Гейєрдала, я купила шкільний словничок на 20 тисяч слів, з ним і перекладала. Добрих словників з усіх мов бракувало, то й не завжди можна було відшукати доречних лексичних відповідників. Коли я не знаходила слова, мене виручало чуття мови. Я так і перекладаю. Ніколи не спиняюся над одним словом. То мій чоловік Євген Попович міг три дні шукати потрібного слова. А я ні: боюся вийти з колії і втратити стиль, тому перекладаю оцим чуттям до кінця, а потім уже неодмінно редагую себе.

— Коли перекладання видається вам більш вдячною справою — в радянські часи, чи нині? Коли подибуєте більше цікавих для себе письменників? Адже тепер кордони відкриті, і вибір перекладача має бути більшим.
— Бачите, коли ми починали, перекладачі на те, що їм платили, могли собі жити. А тепер що робиться? За аркуш, тобто за 25 сторінок, мені платять 130 гривень! От це і зупиняє. Навіть гранти не допомагають, бо їх дають видавництву, а перекладачеві видавництво платить з того дуже малий відсоток. Мені здається, що тепер взагалі впав переклад, то про який вибір можу сказати? Нема в нас такого, щоб перекладали так багато, як колись. Може, цікавих авторів і більше, та їх просто не видають у нас. Колись же десь від 60 до 70 процентів літератури перекладної було від усього, що видавалося. Останнім часом переклала тільки «Полтаву» Петера Енґльонда; ще «Маохоон» має заплатити за книжку Астрід Ліндґрен «Еміль з Льонеберга». Це гарна книжка, і гарна дуже авторка, так що я перекладаю з задоволенням.

Домашня бібліотека Ольги Сенюк
Домашня бібліотека Ольги Сенюк

Маю сказати, що дуже її люблю, тому це останнє, що перекладаю, – її твір. Я вже майже переклала його. Лишилося ще трохи, один розділ цієї книжки – зовсім мало. Тут є весь антураж Астрід: гумор, людяність. Це єдина письменниця, у якої не видно ніякої фальші. Вона по-справжньому любить дітей і може увійти в дитячу психологію.

— Астрід Ліндґрен — особлива сторінка Вашої творчості. Адже саме Ви відкрили її українським дітям, коли переклали  Пеппі Довгупанчоху, Карлсона, Роню у 1960-х роках. А для Вас самої вона стала відкриттям? Розкажіть, як це було, як познайомилися з творами Астрід.
— Справді, за винятком кількох творів, я переклала весь доробок Астрід.
Вона мені страшенно подобається як авторка. А по-друге… раніше, крім мене, майже не було кому її перекладати. Ніхто ж цим не займався. Уже згодом, як вона приїздила до Москви, усі там дивувалися, що вона мені передала вітання. А опісля — щоразу, як бувала в Москві, — завше передавала вітання мені в Україну.

— Знаю, що Ви були особисто знайомі зі шведською казкаркою. Розкажіть про зустрічі з нею. Може, вона Вам повідала щось, чого ми не знаємо з її творів?
— Це було 1993 року. Тоді мене вперше пустили за кордон. До того, знаєте, було так, що не дуже пускали. І я поїхала спочатку до Швеції. Астрід Ліндґрен тоді дуже старенька була, і на той час уже глуха. Вона не вела справи, але у шведському посольстві ми домовилися через її секретаря, що вона мене все-таки прийме. Дуже гарно ми зустрілися. Я прийшла, і ми сиділи на тому ліжку, на якому вона колись оповідала своїй доньці про Пеппі Довгупанчоху, коли дівчинка хворіла. Сіли ми на те ліжечко невеличке, і так говорили. Вона тоді пожартувала навіть, що як я вдруге приїду, то вона вже на той час вивчить українську мову. Отак ми й говорили. Гарні речі такі. Я її дуже любила. Астрід буда дуже хороша як людина. Це видно й в усіх її творах: вона добра, справедлива.

Робочий стіл перекладачки
Робочий стіл перекладачки

— А про що ви тоді говорили, може згадаєте?
— Та де згадаю. Хоча.. Можу трошки згадати. Це було десь в останній тиждень перед нашим Великоднем. Я їй привезла українські писанки. Вона розпитувала, що це таке і як їх роблять? Їй сподобались ті писанки. Казала, що в них такого немає…

Я добре пам’ятаю ту кімнату, де вона працювала. Столик — і майже нічого більше. А потім друга кімната – більша, і вся в книжках. Це все її переклади на чужі мови. Тоді ж вона показала, скільки там українського стоїть…

— То все Ваші переклади були?
— Усі мої, так. Якось усі переклади її творів, зроблені мною, я помножила на тиражі, і вийшло 185 кілометрів. Я їй це сказала, і то дуже її здивувало, каже: як ви рахували? То я їй сказала як. Бо тиражі великі, книжка до книжки, і так вийшло. Мені легко було з нею. Але говорили ми недовго, хвилин двадцять, бо на той час вона дуже старенька була, мала 86 років.

— Маєте якусь пам’ятку від Астрід?
— Під час нашої зустрічі вона подарувала мені свою світлину з написом: «Для Ольги від Астрід Ліндґрен». А кількома роками раніше надіслала мені листівку із зображенням її будиночка, а на звороті з проханням: «Дорога Ольго, чи можу я попросити  надіслати мені два примірники Пеппі Довгоїпанчохи українською мовою?» То я їх їй тоді надіслала.

Петер Енглунд. Полтава. Розповідь про загибель однієї армії / Пер. зі шведськ. О.Сенюк. – Х.: Фоліо, 2009
Петер Енглунд. Полтава. Розповідь про загибель однієї армії / Пер. зі шведськ. О.Сенюк. – Х.: Фоліо, 2009

— Не хотілося після «Пеппі…» розпочати писати казки й собі? Адже добрий приклад надихає.
— Ні, я вже звикла, перекладаючи, призвичаюватись до стилю автора. Тож свого власного не виробила, тому й ніколи не писала.

— Зізнайтеся, Ви справді зробили Карлсона «набагато приємнішим і більш поміркованим», ніж у шведському оригіналі, як то зауважила нещодавно дочка письменниці?
— Так, певно що. Просто так виходило в мене. Гадаю, це тому, що просто мова наша гуманна, і надається до цього. Ну, може, трошки художніше, як у неї, вийшло. А крім того, що вона може знати? Це їй хтось сказав.

— Який же Карлсон у шведів?
— Я не знаю, який він там. Я перекладала так, як розуміла. Так мене вело, бо я таким його сприйняла. Хоча я нічого не перекручувала, щоб він став кращий. Так, як я його зрозуміла, так і зробила.

— Тоді так і не побачив світ переклад автобіографічного твору Астрід Ліндґрен «Діти з Гамірного». А це ж цікава сторінка її творчості, бо автобіографія, до того ж — написана у формі казки. Яка її українська доля?
— Я цей твір так і не переклала. Це єдиний твір Астрід Ліндґрен, за який не взялася. А хотіла саме з нього почати. Я тоді звернулася до видавництва «Веселка», яке видавало дитячу літературу. Директор видавництва мені каже: для чого це треба перекладати? що там для наших дітей цікавого? А я й образилася. Якщо так питати, то нащо й братися. Так і лишилося неперекладене.

— Але ж Ви читали його. Сподобалось? Він певно зацікавив би читача.
— Так, читала трохи. Але це більше не про неї, а про батька її, про атмосферу в її родині. Більш описовий твір, ніж пригодницький, тому, певно, і не взялися видавати його для дітей.

Книга, над перекладом якої Ольга Сенюк працює нині: Астрід Ліндґрен «Еміль із Льонеберга»
Книга, над перекладом якої Ольга Сенюк працює нині: Астрід Ліндґрен «Еміль із Льонеберга»

— Чи є своя специфіка перекладання творів для дітей? Чи для вас визначальний стиль конкретного автора, байдуже — дитячого чи дорослого?
— Для мене це залежить від автора. Певно, якщо нема філософії, то там не буде філософії. А специфіки нема. Бо я вважаю, що все-таки треба обов’язково виходити зі стилю автора. Перекладати саме так, як пише автор. Якщо це дитяча книга, значить не перекладеш її недитячими словами. Перше – це дивишся, який стиль і лексика, от їх треба не втратити.

— Чи погодитеся з тим, що нині переклад став більш буквалістичним, втратив художність, порівняно з 60-ми роками, коли була сильна школа Григорія Кочура, Миколи Лукаша, Євгена Поповича?
— То була велика школа, скажімо — Миколи Лукаша. Він нас налаштовував на таке ставлення до перекладу. І мені, і Євгенові він давав рекомендації до Спілки письменників. А Григорій Кочур шукав перекладачів. Тоді всі добрі перекладачі були працівниками видавничої редакції. Спочатку  Микола Лукаш читав мої переклади сусідам по кімнаті, а тоді пішов у Спілку і порадив прийняти мене, бо гарно перекладаю.

— На Вашу думку, на тому поколінні перекладачів і закінчилась традиція такого творчого, художнього підходу до перекладу?
— У мене суперечливі враження. Мені здається, що нинішні перекладачі не розуміють, що таке переклад. То не переклад, знаєте. Там нема ні авторської думки, нічого. Там є переважно тільки те, що перекладач сам собі домислює. А хіба може бути більше перекладача, ніж автора? І якого перекладача нам треба? Від автора там навіть нема що й друкувати.

— Які сучасні дитячі книжки з якісним перекладом Ви можете порадити батькам?
— Перекладів, по-моєму, дуже мало. Знаю, що дуже гарні книжки для дітей видає Іван Малкович. Загалом же я не маю часу і сил читати новинки. Але певна, що тепер значно менше видають, ніж було раніше.

— Ваш чоловік Євген Попович був видатним перекладачем-германістом. Чи радилися в роботі одне з одним?
— Ми не радилися. Ми просто читали одне одного. Я читала його переклади, а він мої. Не критикував і не хвалив. Те, що йому здавалось кращим, він правив. І я у нього правила. Хіба нам треба було хвалити? Нам треба було ще щось зробити, щоб воно краще звучало, оце і все.

— Дочка Астрід Ліндґрен перекладачка Карін Німан зізнавалася, що для неї життя перекладача — «щасливе життя, у якому немає подій: сидиш собі тихесенько, порпаєшся в книжках, видивляєшся слова в словниках». Вочевидь, вона применшила приваби своєї праці. А чи так воно для Вас?
— Гадаю, це як кому виходить. Наша робота кропітка, але цікава. Я ж стільки задоволення отримую, перекладаючи ось і тепер «Еміля». За інші переклади зараз не беруся, бо мені вже треба писати спогади: про себе, про чоловіка. Ціле життя, що прожили, треба описати. Я їх ще не починала, але хочу.

Розмовляла Валерія Радзієвська

Радзієвська Валерія Валеріївна, журналіст, критик, перекладач. Народилася в Києві. Закінчила Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а згодом — аспірантуру Інституту філології за спеціальністю «Порівняльне літетатурознавство», кандидат філологічних наук. Друкувалася у низці наукових видань. Працювала журналістом на ТРК «Радіо-Ера».