До 120-річчя з дня народження Миколи Зерова

Костянтин Москалець
Костянтин Москалець

Я цілу ніч не спав. Густої тиші мед

точився спроквола на землю березневу;

я по рядку пригадував сонет,

якого написав Микола Зеров.

І догорала свічка як на зло,

дрімали по кутках сумні примари,

життя нікомуненалежне пропливло,

мов сірий дим над valle lacrimarum*.

…А вже коли займалося на світ

і очі відмовлялися від зору,

сонет згадався – суто Партеніт,

стрункий так само, вічний і прозорий.

——

*valle lacrimarum (лат.) – долина сліз

Портрет Миколи Зерова у Келії Чайної Троянди
Портрет Миколи Зерова у Келії Чайної Троянди

Портрет Миколи Зерова, намальований у січні 1937 р. одним із його товаришів по ув’язненню, зберігається в меморіальному музеї на Соловках. Ксерокопію цього портрета мені подарував Володимир Панченко. То був дивний збіг обставин, бо незадовго перед тим, готуючись писати рецензію на «Українське письменство», я читав листи Зерова до дружини і натрапляв на місця, де йшлося якраз про цей портрет! Точніше, їх було два (або навіть кілька); один з них Зеров переслав до Києва, а от другий – очевидно, той, що експонується в соловецькому музеї. «Художнику я твое мнение передал – обиняками (он интересовался). Огорчиться он не огорчился. Он человек не гордый. Был у него еще набросок, по-моему, удачный. Но он забраковал его и мне не дал. И главное, забраковал его по методу полного уничтожения», – пише Зеров у листі від 1 лютого 1937 р.

Аркуш із ксерокопією я заправив до дерев’яної рамки і поставив на старовинному креденсі. Коли заходиш до Келії, погляд одразу затримується на зеровській посмішці. Схоже, Софія Зерова мала підстави для несхвальної оцінки. То був не дуже вправний художник, у кожному разі, не Рембрандт. Але посмішка йому безперечно вдалася. Вона така, як сам Зеров – ясна, розумна, тонка і трохи іронічна. Власне, Володимир Панченко першим звернув мою увагу на неї. Була повна хата гостей, дзвеніла розмова, парував чай, літо сягало зеніту, аж раптом запала хвилина тиші і всі чомусь замовкли. «Зеров слухає нас – і посміхається, – замислено сказав Володимир. – Так посміхаються тоді, коли збираються сказати щось своє…» Ми подивились на портрет і відчули, що маємо причетного до розмови. Таємного спільника. Доброго духа, який благословляє і сприяє.

З тих пір багато бесід, осяяних посмішкою Зерова, пролунало в стінах Келії. Він був першим слухачем пісень, які я складав. Ми разом пробиралися крізь темні хащі гайдеґґерівських періодів до джерел буття і часу, полегшено зітхаючи на ясних галявинах Lichtung.

Дивно бути ровесником Зерова. Дивно звертатися до нього на «Ти». Адже він навіки залишився 47-річним, так само, як Тарас Шевченко і Василь Стус. Може, це якийсь знаковий вік, віща мітка. Якби не енкаведистська куля, він міг би прожити ще років 30-40. Написати багато гарних книг. Можливо, отримати Нобелівську премію, як трохи старший за нього Томас Стернз Еліот. Або сформувати власну літературознавчу школу. І, врешті, опублікувати перекладену до кінця «Енеїду» Верґілія. Саме з неї могло би – чи мало би? – початися новітнє українське письменство.

Цього не сталося. Ми виросли як дика на трава на узбіччі битого шляху, під акомпанемент дедалі гучніших і частіших навіювань про рокованість української мови, про нашу безперспективність, маргінальність, відсталість. Наші споконвічні вороги зробили все від них залежне, щоб ми не довідались навіть імен своїх поетів і героїв. Щоб ми навіть не підозрювали, яка могутня Армія Світла стоїть за нашими спинами. Щоб ми почувалися кинутими напризволяще лузерами.

Але часом стаються дивні збіги обставин. Безповоротно, здавалося б, знищені портрети і поети – повертаються. Трансцендентне проникає до історії. Трава розламує бетон, яким її хотіли замурувати.

І ми вчимося посміхатися й мовчати саме так, як робили це вони, безсмертні.