Казки Лариси Ніцой

Лариса Ніцой
Лариса Ніцой

Лариса Ніцой – нове ім’я в літературі, яку прийнято називати дитячою. Її  казки почали виходити окремими виданнями зовсім недавно, у 2008-му, – і звідтоді з’являються одна за одною. Гарні, ошатні книжки, любовно оформлені Оленою Рощею чи Арсеном Джанік’яном. Їх приємно брати в руки і роздивлятися разом із маленькими слухачами. Їх цікаво читати. Я перевіряв, приїжджаючи в гості до своєї п’ятирічної онуки.

Казки в Лариси «посипалися» як із рукава, тому називаючи її доробок, легко відстати: а раптом уже вийшла нова книжка? Поки що мені випало прочитати «Невигадані історії про звіряток-друзяток» (2008), «Як Хом’ячок друзів шукав» (2009), «Ярик і дракон» (2009), «Казку про Українське Щастя»  (2009), «Зомба, або Історія одного хлопчика» (2010) та «Страшне страховисько» (2010). Цілком достатньо, щоб скласти уявлення про творчу фантазію авторки.

«Невигадані історії…» знайомлять із товариством звіряток-друзяток -Зайчика Вухасика, Вовчика Вовусика, Лисички Хитрички, Ведмедика Міні та Білочки Мілочки. Довкола них є й чимало інших звіряток, проте я назвав «головних героїв». Їх стільки, скільки й розділів у книжці. Лариса Ніцой по черзі виводить на авансцену кожного з «друзяток», пропонуючи вислухати якусь «невигадану» історію. Вона вміє тримати інтригу (себто – увагу дитини). Її історії – це серія пригод, що мають свої вищі точки напруження. Це ризики, витівки, суперництво, поєдинки з обставинами й навіть стихіями – і, зрештою, щасливі розв’язки.

Інколи в одній історії авторці вдається вести одразу кілька сюжетних ліній!

Лариса Ніцой. Невигадані історії про звіряток-друзяток. – Київ: Казка, 2008
Лариса Ніцой. Невигадані історії про звіряток-друзяток. – Київ: Казка, 2008

Скажімо, читаючи оповідь про Вовчика Вухасика, треба стежити, чим закінчиться футбольний поєдинок, до якого готуються звірята; як розгортатиметься love story між Вовчиком і Лисичкою; чи зможуть помиритися Вовчик і Зайчик Вухасик… А є ще ж і задавака Лис – з ним авторці теж треба дати раду. І все це – в одному сюжетному клубку, все зав’язане – розв’язується, все відбувається за законами казки, приходячи, зрештою, до порозуміння, зняття протиріч, одне слово – до такого бажаного happy end. Пристрасті вщухають, дитині залишається світло гарних вчинків і людяних почуттів.

Дотепні, милі, зворушливі історії оповідає Лариса Ніцой і в розділах про Зайчика, Ведмедика та Білочку. Читаючи їх, можна і попереживати, і посміятися, і просто потішитися цією лісовою малечею.

Значно складніше вибудувано історію з Лисичкою Хитричкою та її подружкою Білочкою Мілочкою. Тут уже пригодами не обходиться. Складність – у психологічних «гендерних» тонкощах! Бо що таке дівоча дружба, як не вигадливе мереживо почувань і вчинків? Дружба Лисички й Білочки проходить через нелегкі випробування. Спочатку їй перешкоджають інтриги Вовчишки Маришки (вона явно – з нинішніх «мажорів»!), яка не тільки відбиває в Мілочки подружку, а ще й розпалює ревнощі Лисички. Тій починає здаватися, що любий її серцю Вовчик Вовусик має якісь особливі стосунки з Мілочкою.

А проте й тут усе закінчиться добре. Ревнощі виявляться безпідставними. Сум і страждання Білочки й Лисички зникають, як роса на сонці (так-так, як роса на сонці: в цій історії є й сцена святкування лісовими жителями Дня Самостійності!). Читаючи  цю історію, мимоволі згадуєш видавничу анотацію: «Книжка буде цікавою татам, мамам та їхнім малим і великим дітям». От власне  – великим: моя п’ятирічна онука ПОКИ ЩО більше цікавилася пригодами Зайчика Вухасика, Ведмедика Міні та Білочки і її маленького братика. Зовсім скоро, думаю, цікавитиметься і загадками «міжособистісних взаємин» із подружками…

Лариса Ніцой. Зомба, або Історія одного хлопчика. — Видавництво «Аконіт», 2010
Лариса Ніцой. Зомба, або Історія одного хлопчика. — Київ: «Аконіт», 2010

У казках Лариси Ніцой немає тієї архаїки, яка часом трапляється в сучасній дитячій літературі. І справа не тільки в тому, що її герої живуть у міських багатоповерхівках, а хороший дракон Дракоша («Ярик і дракон») знає слова «прикольно», «круто» і «клас!». Усе разом – і довколишні реалії, і особливості світосприймання героїв, і їх діалоги – суголосні часові теперішньому, а не минулому.

Я б ще відзначив виховний, педагогічний  сенс Ларисиних казок. Вона добре знає школу, вікову психологію нинішніх дітей, тому й говорить про важливі речі цілком природно. Дидактичної нав’язливості немає – є цікаві історії, з яких кожному дано зробити винести щось таке, що не сказано напряму. Ось почала Л.Ніцой цілу серію казок та оповідань про Ярика – і чітко зазначила: це – для дітей 3 років, це – для 3-5-ти, а ось це – для 6-9-річних… Віриться, що так і є. Я прочитав «Ярика і дракона»: думаю, дошкільнята будуть задоволені. І залюбки погодяться з тим, що дракони бувають добрими (авторка, як бачимо, «перекодовує» давні казкові смисли!). І зрозуміють, що дерева слід берегти, адже вони теж живі. Гляди, якесь із них навіть і не дерево зовсім, а … Дракоша.

Найбільш дидактичною вийшла в Лариси Ніцой казка «Страшне страховисько». Навіяна вона картинами тих жахів, що їх залишають «на природі» наші відпочивальники. Ліси, гори й береги річок після туристичних десантів, або  ж просто після вихідних чи святкових днів, перетворюються у сміттєзвалища, – це знають усі. От і придумала Лариса історію зі Страшним страховиськом, що живе в лісі, де його буквально засипають сміттям. Зрештою, страховисько виявиться симпатичним ведмежам, і цій чарівній метаморфозі посприяють діти, герої казки. У них спрацьовує те, що можна було б назвати інстинктом милосердя. А вже завдяки йому пробуджується й турбота про чистоту лісу.

Педагогічний розрахунок цілком точний! Схоже, для письменниці це взагалі вкрай важливо: не просто розважати юних читачів, а ще й чомусь гарному їх навчити.

Лариса Ніцой. Як Хом’ячок друзів шукав? — Кіровоград: «Імекс-ЛТД», 2009
Лариса Ніцой. Як Хом’ячок друзів шукав? — Кіровоград: «Імекс-ЛТД», 2009

Є в Л.Ніцой, окрім казок, і просто оповідання («Зомба»). Хоча, як на мене, в казках вона органічніша. Історія хлопчика, який виріс у родині алкоголіків, а потім потрапив до рук доброї жінки Марини, яка стала для нього новою матір’ю, звісно, не може не зворушити. Проте жанр психологічного оповідання все ж дещо сковує авторку – їй вільніше у казковому просторі, де може розгулятися фантазія.

І я б ще порадив молодій письменниці серйозно зайнятися чистотою мови, – подібно до тих її героїв, які прибирають ліс. Ні, я не закликаю писати дистильовано-правильною мовою! І я не так про діалоги (вони в Лариси Ніцой, як правило, динамічні й достатньо колоритні), як про мову авторську. Ось тут якраз не все гаразд. Дещо я виписав, читаючи. «Долинуло гудіння» – це гірше, ніж «почувся гул»; замість «навернув купу дурниць» краще сказати «наробив купу дурниць»; русизми «стовпилися», «наряди», «наділа», «силячись встати»  варто замінити на «юрмилися», «вбрання», «надягла», «силкуючись встати»… Щось треба робити й зі словом «секретничала» – то вже мав би підказати відповідний контекст.

Взагалі, мовно-стилістичний аспект Ларисиних казок залишається поки що їх слабким місцем.  Через те я й радив би авторці не покладатися на редакторів, а самій «увімкнути» чуття мови, не поспішати, повертатися до текстів, щоб зробити їх чистішими, гармонійнішими. Бо ж екологія мови не менш важлива, ніж та екологія лісу, якою рішуче зайнялися захисники Страшного страховиська!

Володимир Панченко

Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007), «Сонячний годинник» (2013), «Кільця на древі» (2015), «Повість про Миколу Зерова» (2018). Його перу належить кілька літературно-критичних книг та сценаріїв документальних фільмів.