Епохи на тлі постаті


Переважна більшість ювілейних видань у нашій державі мають доволі скроминущий термін вжитку: ось відлунала святкова подія, урочисті промови виголошено, причетні й непричетні — відзначені, ювілейні книжки подаровані актуальному начальству; останнє звичним порухом запхало книжку до її попередниць на вкритих пилом полицях офіційного кабінету… Ритуал відбувся. Але є (і повинні бути) винятки, оскільки не всі гарно видані і вишукано ілюстровані «цеглини» приречені на суто ритуальну функцію.

Про майбутню долю двотомника видавництва «Темпора», присвяченого «до 370-річчя з дня народження та 300-річчя з дня смерті гетьмана Війська Запорозького Івана Степановича Мазепи», можна гадати по-різному. Звісно, що величезна кількість рідкісних ілюстрацій і настільки ж величезний обсяг різноманітної інформації про добу XVII-XVIII століть зроблять це видання цікавим принаймні для дослідника періоду та взагалі симпатика української минувшини й старожитностей. Якість видання обумовлює доволі високу його ціну, що вочевидь викреслює «Гетьмана» з числа книжок «популярних у масах». Далеко не всіх цей загальний інтерес підштовхне до придбання. Але можу впевнено сказати, що той, хто потримає двотомник у руках, буде, мабуть, на купівлю приречений…

Всупереч першому очікуванню, «Гетьман» – це не книга про добу Мазепи, хоча в своєму першопоштовху вона такою, звісно, є. Причина полягає в тому, що традиційний жанр «постать на тлі доби», який доволі популярний в контекстуально розширеному біографічному жанрі (власне, якісна біографія завжди буде саме «постаттю на тлі доби») тут вочевидь подоланий. Процес збирання і викладу матеріалу вивів упорядника Ольгу Ковалевську та авторів (Олексій Кресін, Сергій Павленко, Олексій Сокирко, В’ячеслав Станіславський) на значно ширший шлях, який перетворив поєднання Мазепи та Мазепіани на своєрідну «книгу буття українського народу», – якщо вже позичити це дещо пафосне окреслення з політичного маніфесту одного з мазепознавців Миколи Костомарова. Може, й не всього народу, може, й не завжди, але деякі вічні теми українства, політики та мистецтва тут присутні й уважно простежені на відтинку майже 400 років.

Гетьман. Шляхи. – Київ: Темпора, 2009; Гетьман. Осмислення. – Київ: Темпора, 2009
Гетьман. Шляхи. – Київ: Темпора, 2009; Гетьман. Осмислення. – Київ: Темпора, 2009

Перший том — «Шляхи» — присвячений життєвим маршрутам гетьмана, які описуються у низці авторських нарисів, наскрізно супроводжуваних численними історичними довідками про персоналії, події та явища тієї доби та багатющим ілюстративним рядом, що містить гравюри, картини, мапи, герби, воєнно-історичні реконструкції та різноманітні старожитності (від зброї до каламарів і церковного начиння). Усе це створює коштовну мозаїку барокових часів, в якій постать гетьмана Мазепи є осердям композиції, невід’ємним від решти вишуканого оздоблення. Ми потрапляємо з села Мазепинці до Парижа, Варшави і Стокгольма, блукаємо різними місцинами України, вислуховуємо правдиві історії та легенди, продираємося крізь нетрі історичних, політичних та мистецьких міфів, оживлюємо сухі факти стираємо мул часів, аби побачити яскраве життя яскравої епохи.

Чи досягнутою є заявлена в анотації цього тому мета «глибше зрозуміти мотиви і чинники»? Мабуть, так. Попри те, що автори нарисів часом по-різному оцінюють ці мотиви і чинники, вони лише змушують свого героя (а точніше, численних героїв) набувати суперечливих психологічних рис, у яких ми бачимо дійсне світовідчуття та ментальність живих людей – в побуті, у церкві, в миру та високій політиці. Після цього може виникати якесь інтуїтивне відчуття того, що нарешті якось схопив за хвіст це загадкове «бароко».

Втім, повертаючись до Мазепи: завдяки прочитаному він тепер аж ніяк не видається зайвою у галереї постатей калібру «короля-сонця» Луї XIV. Цілком гідний син доби.

Але, як заявлено у назві рецензії: не «постать на тлі доби», а «епохи на тлі постаті». Цьому присвячено більше другий том — «Осмислення. Нариси з історії мазепіани». Познайомившись із ним, можна стверджувати, що в сенсі масштабів впливу на мистецтво, літературу, науку і політику майбутнього Іван Степанович може дати великої фори вищезгаданому Луї Бурбону. Парадокс. У чому ж програє вельми успішний абсолютний монарх бендерському вигнанцю? Мазепа виявився категорично й уперто неоднозначним, та, як і за життя, умільцем привертати до себе симпатію. Власне, кожна наступна епоха знаходила в ньому щось вражаюче для себе, і була змушена через це виходити за межі офіціозу. Останній же (принаймні на східнослов’янському просторі) завжди до Мазепи був неприхильний. Термін «мазепинці» з невідворотністю лихої долі тягнув за собою якісь санкції – принаймні, поки його не заступили «петлюрівці» та «бандерівці».

Звісно, що нам не варто міряти однією мірою популярність Мазепи в образі оголеного юнака, прив’язаного до коня, та казенного злодія чи іуду, обраного для ролі антигероя-невдахи в сюжетах про геній Петра І. Або ж самовідданого справі Вітчизни героя-мученика українського історіописання. Чи вічно інтригуючу колізію з Мотрею… Звичайно, що герой картини Ежена Делакруа і цілої когорти його сучасників якось не відповідає образу мудрого державного мужа. Але в обох випадках Мазепа виходить приреченим на якісь витівки долі, котрі він притягує до себе потугою власної особистості.

Щодо реалій і фантазій у творчому сприйнятті гетьмана, то другий том – це набагато більше, аніж «нариси з історії», це справжня енциклопедія Мазепіани. Наприклад, якою «фортуною» юний Мазепа потрапив у сюжет античної драми про Іполіта, можна дізнатися з розділу «Романтичний герой європейського живопису». Щоправда, для людей уже трохи обізнаних із канонічними сюжетами романтизму, найбільш вражаючими будуть не Делакруа із Верне, а російські та європейські «народні картинки» з підписами-поясненнями – лубочні серіали для простого читача.  З такою іпостассю Мазепи нині дуже мало хто має справу, а от сто п’ятдесят років тому все було інакше. Адже лубок – це жанр поміж «мас-літом» та «поп-артом». Том другий «Гетьмана» засвідчує, що витівки Івана Степановича в царині муз украй важко передбачити: у томі викладена інформація і про фільми німого кіно, і про театральні постановки, і про життя літературне.

До речі, в останньому пункті до зусиль упорядника Ольги Ковалевської та її колег-істориків приєднався літературознавець Володимир Панченко. У його «парафії» опинилися цілком респектабельні автори – Рилєєв, Пушкін, Гоголь, Шевченко, Маланюк; звісно, й без Байрона не обійшлося. Оскільки я – історик, а не літературознавець, то не буду піддавати критиці розділ «літАкцентівського» шефа. Мені, принаймні, були цікавими його міркування про властивість Мазепи-персонажа виходити з-під контролю навіть негативно налаштованого автора, що добре показано на прикладі поеми Пушкіна «Полтава». Цілком повчальною є й еволюція самого Пушкіна — від опального поета до офіційного, з царем – особистим цензором.

Писання Ольги Ковалевської у другому томі щиро вражають – зрідка трапляється, що історик може виступати у ролі коментатора та критика такої кількості жанрів, і причому так, щоб це не читалося як звична нам казенщина в «описі творчості». Іноді це виглядає й по-жіночому делікатно, адже в історії про Юрія Іллєнка та «Молитву за гетьмана Мазепу» буває важко втриматися від категоричних констатацій.

Трактуються в томі й речі геть неочікувані: наприклад, криміналістична експертиза, здійснена з метою дошукатися правдивого вигляду Мазепи. Адже, як відомо, велика кількість зображень гетьмана коментується їх недостовірністю. І тут також уже на багато питань отримано відповіді.

Отже, зайвий раз впевнилися: тернистим був шлях і самого Гетьмана, і його образу. Але темпорівський двотомник дозволяє нам триматися, принаймні, неподалік від того дикого коня, який несе Мазепу далеко в український степ. Поруч із його непередбачуваною вдачею – і за життя, і далеко після смерті.