Сумнів швейцара Повондри

Тимофій Гаврилів

...Адже Бог, створюючи світ, припускає, що він має бути не конче саме таким.
Роберт Музіль

Письменники були винахідниками сюжетів і художніх фігур, виписаних настільки переконливо, що здавалося, наче в Парижі, на вулиці Жюсьєн, біля Хлібного ринку, мешкає батько Горіо, якого знають усі торговці хлібного ряду, на лондонській Бейкер-стріт, за номером 221б, Шерлок Голмс, у Відні – чоловік без властивостей на ім’я Ульріх, у Празі – швейцар Повондра, а у Львові – детектив Ціхоша. Здавалося, наче їх можна зустріти там як тоді, так і тепер, дарма що відтоді сподіялось багацько всіляких змін.

Митці винаходили не тільки сюжети і художні фігури. Леонардо да Вінчі напроектував стільки, що сьогодні здається, наче все, що є, винайдене ним. Так, на одній недавній пересувній виставці можна було побачити дерев’яний велосипед, сконструйований начебто самим Леонардо да Вінчі. З велосипеда глузували скептики, вказуючи на підозрілу свіжість деревини. Після цього організатори обгородили експонат стовпцями, за які не вільно було заходити – щоб невиховані відвідувачі (бо є й такі) не руйнували об’єкт обмацуванням, крутінням педалей або геть залізанням у сідло. Скептиків звинуватили в елементарній заздрості й невмінні піднестися до величі людського духу – хвороби нашої змеркантильнілої доби, неспроможної ні на що вище за літні шорти, придбані зі знижкою в 50%.

Тимчасом дещо винайшли й інші митці. Ґете – гомілкову кістку. Франц Кафка – процес. Письменник Чапек – слово «робот», а Герберт Веллз – машину часу, яку, щоправда, ще належить побудувати і випробувати. Вона б стала у пригоді Марселеві Прусту, та й не лише йому. На льоту підхоплював винаходи і сам винаходив Жуль Верн.

Звісно, не все винаходили письменники. Наприклад, підводний човен збудували козаки, а Пилип Орлик уклав першу в світі конституцію. Дещо винаходили фізики: Ісаак Ньютон – силу тяжіння, Альберт Айнштайн – теорію відносності, група ядерників – водневу бомбу. Щось хіміки та біологи. Астрономи винайшли сонце, планети й Галактику. Французи, які так довго перебували в центрі уваги, подарували світові революцію, ґільйотину й любов, тож усі закохані, в яких це серйозно, зобов’язані володіти французькою: бажаєте побратися – пред’явіть мовний сертифікат. Бог у справі винаходження також не пас задніх: він винайшов світ і нас у ньому, а ми, в подяку за це, сконструювали його, Господа. Цікаво, чи запатентував Бог свій винахід?

Центрально-європейські письменники, живучи далеко від вод, що солоними язиками облизують береги суходолу, винайшли специфічну тугу, яку умовно можна назвати «морською», тоді як фігури літератур, виниклих у краях над морями, якщо й страждають, то не з туги, а від хитавиці або принаймні через нерозділену любов. Герой новели «Левіатан» уродженця Бродів Йозефа Рота йде на морське дно – чи може бути оптимістичнішим кінець для закоханого в природні корали? Львів’янин Станіслав Лем тужить за Первісним Океаном – мабуть, ніхто не спромігся в такому стислому творі висловити настільки неохопну і ґрандіозну річ. Річ?

І ось тут я натрапляю на згаданого Чапека. На українське видання його вибраних творів у серії «Вершини світового письменства», Київ, видавництво художньої літератури «Дніпро», 1978 рік. Чапека я не читав. Я можу назвати тисячу письменників і з десяток тисяч творів, які поглинув, однак знаю, що це жалюгідне белькотіння, якого ніхто всерйоз не погодиться сприйняти на виправдання мого тривалого невігластва. Як, досі не читав Чапека? «Майже не читав», – скажу я, щоб не виглядало аж так убивчо.

Чапек лежав на сонці, а чоловік, який його виклав напродаж, сидів у затінку дерева, де все одно було з добрих 35 градусів за Цельсієм. Мені здавалося, що на палючому промінні Чапек ще мить і спалахне – відбудеться те, що професійним жаргоном називається самозайманням. Я відрахував гривні. «Чапека Вам буде нелегко зрозуміти», – заговорив продавець. Я, мушу сказати, трохи образився, однак приховав своє почуття. «Щоб збагнути Чапека, його слід читати… у воді», – дав він мені на дорогу пораду, не таку й дивну з огляду на ту ж таки спеку. «Тільки вважайте, – застеріг він навздогін, і я зупинився. – Досить книжці впасти у воду, як літери відразу обертаються на метких пуголовків. Мені таке трапилося». «І як Ви розчовпали?» – запитав я. «Спустив воду, – сказав він і, мовби виправдовуючись, додав. – А що мав робити?» Я вже серйозно подумував скористатися порадою і навіть набрав повну ванну води, проте звичка взяла гору і з того всього я влігся на дивані. Диван, коли я рухався, змінюючи розташування тіла, порипував, і цього було достатньо, щоб уявити себе на «Кандон-Бандунгу» голландського капітана Й. ван Тоха чи то пак Вантоха з Євічка. Я впізнав ту саму тугу, яку Лем згодом віртуозно витримає від початку і до кінця «Соляріса», а в Рота від неї залишиться хіба шумовиння останніх речень.

Дочитавши «Війну з саламандрами», я не міг позбутися дивного відчуття: десь, либонь, швидше, ніж посередині твору, туга раптом ламається і зникає. Далі, у підспідді іронії, сатири й парадоксу, Чапек гарячково шукає втрачену нитку настрою, однак так і не віднаходить її, про що свідчить поява автора і його розмова з собою в останній частині, якій і дано таку назву: «Автор розмовляє сам із собою». Як і його колеги, Чапек робить спробу, яких не так багато, описати те, що повністю не поясненне, не вловне, стихійне, що відбувається, коли поставити не до кінця підвладне під владу людини і, як тільки воно під нею опиняється, що з того виходить.

Я взяв Чапека на море, в Судак, де він, либонь, ніколи не був. Я хотів показати йому Крим. Ми лежали на пляжі, оподаль височіла Генуезька фортеця, з іншого боку виступи гір. Увечері, коли відпочивальники зникли в багатоповерхових будинках відпочинку, які після десятиріччя порожнечі, підреставровані, знову наповнилися життям, і новесеньких віллах скоробагатьків у стилі, що нагадував колоніальний, ми вийшли на вечірню прогулянку. Було виразно чути, як шелестить море. З того шелесту до мене долинув голос: «То Чапек Ваш приятель?» «Це було б мені честю», – мовив я спантеличено, позаяк, окрім нас із Чапеком, поблизу нікого не було. В невиразному здогаді я підвів погляд на море. Звідти вигулькнув і сховався, зблиснувши на місячному сяєві, силует. «У Чорному морі водяться дельфіни», – сказав я собі з думкою про афалін і білобочок, що гинуть, заплутавшись у розставлених на камбалу браконьєрських сітях…

Чапек вислизає зі спроб втелющити на ньому штемпель категоричності, тож якщо щось і залишається в руках, то хіба пів-Чапека, нога чи рука, здатна відрости, воскресивши всього Чапека, мов фенікса з попелу. Експеримент? Будь ласка, весь Чапек суцільний експеримент, його «кримінальні» оповідання, що їх він пригорщами добуває з кишені, – раз із лівої, іншого разу з правої, – нагадують рибальський невід, в який рибалки-нишпорки ловлять переступників, а сам Чапек крихітну золоту рибку властивого змісту.

«Війна з саламандрами» – підручник винахідливості в будуванні сюжету і тематиці, яка розкішна композиція! Симфонія з різношерстих деталей. Саламандри Чапека слухаються поміркованого, сповненого гумору і парадоксу голосу свого винахідника. Якщо мені скажуть, що хтось осягнув усього Чапека, — мовляв, Чапек є оце, а не інше, — боюся, я змушений буду запідозрити в такому чоловікові колишнього фельдфебеля Андреаса Шульце. Чапек – це там, де є місце на сумнів.

Шаную Чапека, який здужав перенести велегранність життя в художню форму, зробивши це настільки щиросердо, що ніхто не зможе закинути йому марнославство й мегаломанію. Чапек уберіг себе і свої твори від того, що погубило його напіврідних братів-екпресіоністів.

Туга? Атож, туга. Туга – це  невимовне, що прагне образу, а невимовне — те, що втрачене. І вже направду байдуже, було воно чи тільки здається, наче було. Так чи інак, його не відреставрувати навіть тоді, коли починаєш збирати колекцію марок, яку через десятиліття раптом надибав у скрині на запорошеному горищі.