Alles amoralles

Аморалка / авт.-упор. Сергій Пантюк. – Харків: Фоліо, 2010
Аморалка / авт.-упор. Сергій Пантюк. – Харків: Фоліо, 2010

Часом люди випендрючуються з однієї простої, але поважної причини: вони хочуть якнайшвидше спожити свої 15 хв. сумнівної слави. А слава – заповідь? Ja, ja! Втім, випендрючуватися слід ґрунтовно й зі знанням справи, інакше можна виставитись не зовсім тим, ким збиралися. Тобто – результат вийде смішний у своїй жалюгідності. Власне, так і сталося зі збірником «Аморалка», що його впорядкував Сергій Пантюк.

По прочитанні цієї збірко-книжки я спробував відповісти собі на три контрольні запитання: що це таке? На кого це розраховано? Чому саме ці автори? Якщо вас цікавлять мої відповіді, то вони нижче.

Безумовно, перед нами – не антологія. Анотація твердить, що учасники цієї книжки поставили собі за мету «розповісти про ТЕ, чого, як вважають деякі моралісти, не існує і про що «пристойні» люди зазвичай начебто не говорять. Але письменники наполягають: говорити і писати можна про ВСЕ». Читай – про все аморальне. Уявляєте, який би обсяг мала антологія, що містила б бодай по мініатюрі про ВСЕ, що «пристойні» люди вважають аморальним? Для створення такого фоліанта замало було б навіть працелюбного Ю.Винничука, який має неабиякий досвід укладання різноманітних антологій, а також досвід перекрадання в нього деяких його антологічних проектів. Цілком зрозуміло, що не надто працелюбного Сергія Пантюка вистачило лише на те, щоб у величезну цистерну з написом «Аморалка» капнути з тематичної піпетки всього кілька крапель: тут головно подружні зради, побутовий алкоголізм, наркоманія, банальне трахання, божевільні вбивці та інші педерасти, курви й українські поети. Одне слово, убого. Де, наприклад, про плагіат, інцест, некрофілію, аборти, сатанізм, релігійний фундаменталізм, «потогінні цехи» транснаціональних корпорацій, тоталітаризм, підліткову жорстокість щодо слабших однолітків, розпивання на дитячих майданчиках домашнього абсенту, хабарництво (в тому числі статеве) у вишах та ще хоча б про такий грішок як халтурне укладання аморальних збірників? Чому С.Пантюк не узяв за взірець «Энциклопедию пороков» С.Пролєєва? Думаю, тому, що знайти художньо-літературні ілюстрації для всіх вад, іронічно описаних у цій енциклопедії, – то була для нього непід’ємна штанга. А старовинними лімериками Юрка Позаяка всього не перекриєш.

На кого ж розраховано цю книжчину? Як видається, на тих прищавих, кому від одинадцяти до чотирнадцяти. Саме вони й клюнуть на яскраву назву та ще яскравішу обкладинку (і це за умови, що вони, крім шкільної програми з літератури, нічого більше з укрліту в очі не бачили). Як же ця книжка опинилася в тебе? – гризнете ви. Справді, цей недолугий артефакт дещо контрастує з моїми високими скронями й сивою самооцінкою, але в мене тугоплавке алібі: цю книжку мені втелющили за два дні до Нового року у тьмяній ригайлівці «Атлант» після другої багатоградусної пляшки, отож я не мав сили опиратися і слабко бачив, що беру. Отак і паляться наші козаки…

Те, що книжку розраховано явно не на читача суч[асн]ої української літератури, свідчить хоча б уже вміщення в неї уривків із роману Юрія Винничука «Житіє гаремноє», з «Бардо online» Світлани Поваляєвої, з «Квітів Содому» Олеся Ульяненка, а також дублювання чи не всієї збірки Юрка Позаяка «Шедеври». Шанувальники цих авторів і всі рецензенти давно вже прочитали ці речі окремими виданнями, а дещо встигли й вивчити напам’ять. Підсовувати їм у начебто новому та нібито іншому виданні, яке не претендує на антологію, давно пройдені речі – це ще один вияв аморальності, але цей вияв укладач делікатно обходить увагою. В анотації зазначено, що «до цієї книжки увійшли твори письменників, прізвища яких добре відомі читачам». І – ні слова про те, що тут іще й добре відомі твори цих «прізвищ»… До того ж для охочих почитати перед сном який-небудь літературний queer уже вийшов збірник (чомусь пойменований антологією) «120 сторінок Содому», котрий викликав дискусійну кусанину зокрема й на «ЛітАкценті».

Як бачимо, в добродія укладача «Аморалки» – цілком добрий намір: нарешті розповісти своїми й чужими вустами про ТЕ і ВСЕ нашим непідкутим у питанні аморальності читачам, але в нього вельми розмите уявлення про аморальність. Ну що аморального, скажіть, у підлітковій мастурбації під час перегляду колоди порнокарт (А.Полежака)? Чи в убивстві на ґрунті психічної хвороби (А.Кокотюха)? В оповіданні Кокотюхи «Тук-тук-тук» збожеволілий од стукоту невідомого походження, через який, між іншим, у нього нічого не вийшло з «жінкою його мрії», персонаж молотком убиває сусідів. Ну, молоточок як убивче знаряддя праці ми вже бачили у Стівена Кінґа, а оте «тук-тук-тук», яке виводить людину з себе й доводить до ручки (молотка), – родом із гуморески Савелія Ципіна «Нічний стукіт» (альманах «Веселий ярмарок», вип. 2, 1984). Отже, оповідання Кокотюхи в «Аморалці» – це або продукт подвійної перегонки, або елементарне незнання попередників, що не прикрашає ні автора, ні збірників, де таке публікується.

Анотаційний пасаж про моралістів і «пристойних» людей (зауважте: «пристойні» чомусь у лапках!), а також чергове відкриття Америки («розповісти про ТЕ…») – це якраз той підхід, із яким тільки й можна укладати лоскітливо-епатажні збірники для п’ятикласників. Але видається, що головним адресатом, імпліцитним читачем «Аморалки» мала стати Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі. Принаймні, цю думку потверджує гнівний вилив С.Жадана під позиченою назвою «Шукайте цензора в собі…». Тут укотре й НЕК загалом, і його сердешний голова В.Костицький зокрема сповна дістали на кокосові горіхи! От тільки незручне запитання «особисто ви – хочете, аби ваші діти дивились порнографію?!!» Жадан обходить звичним словоблудством (це чомусь прийнято називати софістикою), цілком у дусі софістів переводячи стрілки на самого запитувача. Зрештою, С.Жадан зізнається, що хоче, аби «наші діти» (тобто не його особисто, пробачте за софізм) «жили в нормальній країні – без цензури, заборон та подвійної моралі. З усім іншим, гадаю, вони якось дадуть собі раду. В разі чого – спитаються в батьків». Браво! Вершина словоблудства, що у площині (а)моральності є часом гіршим за рукоблудство. Бо ж дітки не спитаються. Вони стануть на ноги і заявлять: «Ми зростали на вашій літературі і зросли такими, як ви бачите. То якого ж вам іще чорта?!» Оце, до речі, найбільш адекватна відповідь на питання про подвійну мораль, коли батькам (матерям) можна ВСЕ ТЕ читати (писати; дивитись; робити), бо в них, мовляв, зміцніла психіка і сформована система цінностей, здатна протистояти цілковитому зіслизанню в ТЕ ВСЕ, а ти, дитино, – дзусь, бо ще не зміцніла морально й психічно, тому тобі ще рано читати (писати; дивитись; тощо) таке. Здається, ця подвійна мораль аморальних письменників є аморальнішою за їхню обурену та епатажну писанину. Біда в тому, що деякі поважного віку літератори намагаються у творчості бути молодшими (розпуснішими) за своїх дітей, забуваючи, що старий клоун викликає радше жаль чи відразу… Надто ж коли водночас прагне зростити власних діточок на вершинах світового письменства. Що ж до випадів С.Жадана, то хай він назве хоч одну «нормальну країну», де намає подвійних стандартів. Але перед тим нехай іще прочитає дослідження Наомі Кляйн «No Logo. Люди проти брендів», особливу увагу звернувши на розділ під назвою «Корпоративна цензура».

Добір автури – одвічна головомолка для кожного (добро)порядного укладача збірників. Це в парламент можна безоглядно тягти всяку потолоч і наволоч, а людей, які тритисячним накладом демонструватимуть білому світові, що таке аморалка, слід добирати особливо ретельно. Втім, добродій Пантюк, видно, не надто мастив собі голову, а зліпив свій збірник із усього, що трапило під руку, бо плавало на поверхні. Отож поруч із такими титанами-аморалами як Вано Крюґер, Ірися Ликович, Микола Леонович та Каріна Тумаєва стали якісь Ю.Винничук, Ю.Покальчук, Юрко Позаяк та Олесь Ульяненко. Притулились тут і видатні українські письменники А.Курков і Лада Лузіна. Додати б до них і Олеся Бузину, який, коли був іще молодим чорнявим хлопцем, отримав травму на літературному ґрунті й почав публікуватися в бульварній пресі. Але упорядник, певно, подумав, що це буде вже занадто аморально, й замість нього взяв Леся Подерв’янського, чиї абсурдистські п’єси розважали провінційних діточок іще в буремних дев’яностих. Нині вони розважають хіба що поважних дядечків і тіточок на корпоративах в одному підлітковому журналі. Це поки наймолодший біжить по наступну пляшку. Шеф виконує текст, а підлеглі на кожному матюкізмі чемно регочуть. Високочола розвага!

З Куркова, Ороса, Поваляєвої та Ульяненка пан упорядник міг би вибрати яскравіші уривки. Ну, щодо Ульяненка, то це неможливо: від «Сталінки» до «Жінки його мрії» в нього одноманітне, погано вичитане і з кострубато сформульованими думками плетиво. А от в інших можна було б підібрати щось аморальніше й оригінальніше, ніж просто описи перепихонів. Навіть тут упорядник недопрацював!

Звичайно, якби С.Пантюк заповзявся робити антологію, то мав би почати з найкращих, а тому маловідомих зразків сороміцького фольклору. Тут мав би бути С.Руданський, чию співомовку «Тілько допечи!» досі або правлять, або крапкують, зазначаючи, що «рядок в автографі непристойний». Мали б тут визирнути й еротичний Тичина, й Семенко зі своїми «еротезами» (щоб було цікавіше, після них могла б іти «Порнографіза» Костя Буревія)… В Радянському Союзі сексу не було? Навів би упорядник фраґменти із «Зірваних квітів» (60-і роки!) Грицька Гайового, прочитавши які, І.Цюпа (не плутати з І.Дзюбою) відписав, що «не все треба тягти в літературу». Та що там казати, коли С.Пантюк не включив до «Аморалки» ні Євгена Гуцала, ні Богдана Жолдака, ні Ірени Карпи, ні Артема Чеха, ні Анатолія Дністрового, ні Романа Кухарука, ні Івана Драча з його «Противними строфами», ні суперпопулярного Люко Дашвар(а), в якого теж є чимало смачненького, ні Оксани Луцишиної, ні Христі Венгринюк (нічого гидкішого за її «Антонію» я не читав), а також проігнорував тусівку двотисячних людей, у яких теж можна напорпати багато корисного для формування юних особистостей… Одне слово, зліпив добродій збірничину з гучною назвою та претензійною анотацією, але – за принципом, який на Полтавщині народ формулює ось так аморально: срала-мазала і не хватило глини.

Олександр Стусенко

Олександр Стусенко народився 1981 року в столиці Барської конфедерації (нині – Вінницька область). Закінчив літературне відділення Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. Автор чотирьох книжок. Лавреат літературної премії «Благовіст». Член Національної спілки письменників України. Виступає у пресі як поет, прозаїк та критик.