Таємниця галицького сфінкса

Михайло Рудницький. Від Мирного до Хвильового. Між ідею і формою. „Що таке „Молода Муза”? —  Дрогобич: Відродження, 2009
Михайло Рудницький. Від Мирного до Хвильового. Між ідею і формою. „Що таке „Молода Муза”? — Дрогобич: Відродження, 2009

Михайло Рудницький – настільки яскрава й колоритна постать українського літературного життя ХХ століття, що про неї сміливо можна сказати: коли б не було, варто було б такого вигадати. Блискучий денді, тонкий знавець європейської високої культури і принциповий її послідовник на галицькому ґрунті, справжній богемник, він неодмінно звертав увагу на свою невідсвітусьогошність у міжвоєнному Львові, де українство не могло виборсатися з тіні політичної й культурної дискримінації та поводилося відповідним чином, розділене насамперед внутрішніми чварами та конфліктами. Попри своє багатостороннє обдарування чи, як сказав би Валерій Шевчук, багатоіпостасність, – публіцист, редактор, перекладач, поет, він передусім провідний критик своєї доби, віртуозний і авторитетний водночас. Критиків із настільки виразним індивідуальним стилем в українському літературному житті минулого столріччя взагалі було не більше кількох.

Риторичне питання – наскільки Рудницький-критик вплинув на формування горизонтів галицької словесності міжвоєнного періоду. Очевидно, що вплинув немалою мірою. Проте раніше такий факт уперто заперечували радянські історіографи, всіляко рекламуючи прокомуністичну орієнтацію галичан (гуртки журналів „Вікна та Нові шляхи”). Нині ж прибічники чи то націоналізму Донцова, чи то католицької ідеології розважують його відносність на свій спосіб. Одне слово, старі тіні оживають (бо саме ці табори були опонентами критика за життя), а ідеологічна боротьба триває. І дивно було б, якби вона обійшла творчу спадщину М. Рудницького, одного з найконтроверсійніших діячів свого часу, який декларував свободу творчості та звільнення від ідеологічної заанґажованості на власному прикладі.

Звісно, в умовах тоталітарного віку Рудницький, так само, як і його західні побратими-ідеалісти, не міг цілком реалізувати свою доктрину й мусив балансувати поміж різних сил, щоби врешті таки покоритися одній із них. Бо після „золотого вересня” 1939 року перейшов на службу радянському режимові й став правовірним викладачем Львівського університету, заплативши за лояльність немалу ціну, проте здобувши цим актом і певний шанс на самореалізацію в драматичних умовах сталінської доби. Той крок досі не дає спокою опонентам Рудницького, які ставлять йому на карб зрадництво. Утім, підданість новій владі дала змогу колишньому молодомузівцю не тільки дожити віку у рідному Львові (на відміну від більшості родичів, що еміґрували на Захід), а й написати кілька непоганих книг, підсумовуючи власну кар’єру, хай і не бездоганну, заплямовану колаборацією з червоними окупантами.

Що б там не казати, феномен. Такий собі львівський сфінкс, загадковий і не передбачуваний за життя. До кінця не пізнаний і не розгаданий по смерті. Звідси – інтрига, яка приваблює до цієї постаті. Вона, між іншим, спонукає перечитувати Рудницького та переосмислювати ним написане.

Тому й рецензована книжка – на часі. Її завдання ширше, ніж закладають автори видавничої серії „Cogito: навчальна класика”. Звісно, в розряді навчальної класики університетської філології книга цілком доречна, проте не тільки. Праця Михайла Рудницького прислужиться й викладачеві, й науковцю, й ширшій публіці з культурними запитами. Тим паче, що зладжена вона грамотно, як і попередні книжки серії, до речі. Це завдяки впорядкуванню та передмові Олега Багана, редаґуванню Ярослава Радевича-Винницького. Про фахову оправу книжки випадає сказати, що вона пропонує читачеві зважений і різнобічний образ автора. Олег Баган у передслів’ї подає нарис і оцінки діяльності критика, кваліфікуючи його цілком солідно та вважаючи одним із провідних критиків не тільки своєї доби та галицького середовища, а й усього літературного дискурсу українського ХХ століття. Це слушно, бо резонанс творчості Рудницького негоже було б обмежувати Галичиною, на що є чимало доказів. У загалом виваженій Багановій оцінці насторожує (втім, цілком передбачувано, коли знаєш переконання дослідника і його партійний вибір) лише спроба покартати критика за „показну безідейність” (див. сс. 10–11, 14). За комуністичних часів на цьому місці значився б який-небудь „гнилий буржуазний лібералізм” чи „абстрактний гуманізм”. Менше з тим, але О. Баган так само категоричний у висновку, що вільна дискусія про лібералізм у літературі веде до цинізму й аморальності (с. 14). Однак це деталь, яка не ставить під сумнів ретельну й розважливу оцінку доробку критика впорядником нового видання.

Зачепившись за деталь, дозволю собі ще один легкий закид. У виданні збережено примітки самого автора до книжкових першодруків („Від Мирного до Хвильового” було опубліковано 1936 р., „Між ідеєю та формою” – 1932 р.). Однак для сьогоднішнього читача (тим паче, студента!) цих коментарів замало, йому треба тлумачити чимало реалій суспільно-політичного та мистецького життя перших десятиліть ХХ століття, що згадуються у творах Михайла Рудницького (на свій час вони були загальнознані, але нині вже призабуті).

Інші ж якості книжки треба однозначно вітати. Починаючи з самого факту перевидання критичних нарисів Михайла Рудницького. Продовжуючи структурою видання й завершуючи його змістом, котрий значною мірою й сьогодні виглядає злободенним, бо апелює до проблем цивілізаційно-культурної орієнтації українства, його модерності й інтеґрованості в європейський культурний процес. Ці аспекти ще довго будуть тестом на нашу національну зрілість та відповідальність у виборі власного шляху розвитку держави Україна.

Уміщення „під одним дахом” перевидання знаменних на свій час критичних студій Михайла Рудницького варто також привітати. Ці тексти – три принципово важливі праці з періоду 20–30-х років („Від Мирного до Хвильового”, „Між ідеєю та формою”, „Що таке „Молода Муза?”), що волею впорядника становлять своєрідний триптих, незважаючи на свою різноформатність, бо перші дві – то таки книжки, а третя – лише стаття-причинок до характеристики „Молодої Музи”, учасником якої критик був за своїх молодих літ. Усі три названі компоненти гарно доповнюють один одного, позаяк розкривають різні грані таланту автора.

Якщо перша („Від Мирного до Хвильового”) є цікавою спробою авторської історії української літератури, то друга – типово теоретична праця, задумана ще в 1910-х роках як відгук на поширення формалістичних теорій мистецтва, а опублікована вже у 30-х, хоча також пов’язана з актульними на той час теоретичними пошуками європейської літературознавчої та естетичної думки. У першій праці Рудницький постає перед читачем чудово ерудованим і бистрим у своїх ориґінальних оцінках істориком літератури. У другій він – теоретик критики й мистецтва загалом. Зате у нарисі „Що таке «Молода Муза»”?, який у першодруку правив за передмову до колективної збірки „Чорна Індія «Молодої Музи»” (Львів, 1937), автор поєднує кілька ракурсів: він і відсторонений, трохи скептичний (своїм властивим звичаєм) критик, і зацікавлений мемуарист, спостерігач і учасник згадуваних подій в одній особі.  Недаремно ж був наймолодшим з музаків, що під ту пору вже стали культурною леґендою українського Львова, розсіявшись у світах або й засвітах.

Навіщо потрібно читати Рудницького? Можливо, для того, щоб знайти в нього нестандартні відповіді на питання творчості, які українські критики воліють або обходити мовчанням, або трактувати поверхово й побіжно. А тут глибина думки, проникливість характеристики й витонченість аналізу становлять добре згармонізовану цілість, що забезпечує впізнаваність і яскравість авторського стилю. Так, у нарисах книжки „Від Мирного до Хвильового” пізнаємо живі постаті українських письменників, незважаючи на те, що автор ставиться до їхнього доробку доволі критично й цього не приховує. Однак справа не тільки у вимогливості критика до рідної літератури (він принагідно пояснює її вбогість умовами й обставинами розвитку), справа у виборі поважних, універсальних критеріїв, без огляду на національно-культурну загумінковість українців, так би мовити, на виріст. І це дуже прикметно. Це ставить авторську історію літератури Рудницького поруч із подібною спробою Миколи Зерова („Від Куліша до Винниченка”), дозволяє говорити про неї як про достойну відповідь на кинутий неокласиком виклик. Гра з назвою та її підтекстами тут, певна річ, також має значення: Рудницький спостерігає, як молоде письменство починає виходити з застою й „хатнього вжитку”, починає „хвилюватись”, тобто втягується в фазу творчих експериментів, які означили характер нового ХХ віку.

Звісно, не всі нариси критика рівні, не всі однако цінні. Частина їх написана позверхньо, що не задовольнить сьогоднішнього читача. Однак загальна настанова автора „Від Мирного до Хвильового” цілком прийнятна. У ній виразно позначилися європейські мистецько-естетичні орієнтири автора, з одного боку, й щирий інтерес та симпатія до українського літературного світу, з іншого.

Про письменників Рудницький пише у жвавій есеїстичній манері. На жаль, упорядники видання не зазначають, що першопублікації нарисів, які склали книжку „Від Мирного до Хвильового”, з’являлися в галицькій періодиці, зокрема в „Ділі”, в якому критик був провідним співробітником. Проте популярний характер викладу не заважає критикові виконувати властиву функцію, себто без зайвої поблажливості й патріотичної риторики оцінювати конкретні твори та творчі постаті. Симптоматичними для цих нарисів є або ж теоретичні відступи, в яких автор формулює критерії оцінки та переконує читача в їхній слушності, або компаративістські паралелі, в яких явища рідної словесності виступають на ширшому тлі сусідніх чи європейських літератур. Ці акценти, хай проставлені мимохідь, лапідарно, є проте цілком виразними й доречними.

Михайло Рудницький умів оригінально й влучно схарактеризувати письменника, схопити в короткій формулі його індивідуальність, при цьому не претендуючи на категоричність власних оцінок. Ось добрий приклад такої оцінки, коли йдеться про класиків: „Хто цінує Коцюбинського як автора „Інтермеццо” у протилежності до „Фата морґана”, той цінує його за ті нариси, що не нагадують нічим творів інших наших письменників. […] Можна подивляти мистецтво Коцюбинського у картинах революції чи гуцульського побуту, так само, як подивляємо Федьковича, Стефаника або Черемшину, але він найменше подібний до всіх наших новелістів там, де він творить і сюжет, і матеріал із власних переживань” (с. 172). Або інший фрагмент: „Коли Кобилянська описувала примхливі, зовсім особисті враження жінки, що тужить і мріє, дарма що не вміла своєї туги і своїх настроїв відтворити в живій постаті або в формі якогось реального ідеалу, там вона залишила нам враження, подібне до музичних акордів – уява наша здоганяє наодинці образи, до яких не треба ні слів, ні занадто ясних думок” (с. 180).

Праця „Між ідеєю та формою” дає досить виразний огляд європейських теорій літературного твору перших десятиліть ХХ ст. Невтаємниченому читачеві досить переглянути примітки, аби переконатися, наскільки серйозно автор поставився до реалізації задуму, наскільки ретельно опрацьовував джерела різними мовами й старанно пробував резюмувати ідеї розмаїтих теоретиків – польських, французьких, німецьких, англійських тощо. Відкидаючи крайнощі, він трактує художню словесність як феномен, наближаючись у дефініції до іншого видатного львів’янина тієї доби, – Романа Інґардена (якого, правда, оцінює неоднозначно й мимохідь). І в цьому, знов-таки, виявляє свою проникливість. Бо скажіть, чим не актуальний, скажімо, такий уступ: „Різні великі поети, шукаючи роз’яснення своєрідного чару поезії, зупинялись на таких термінах, як чар і магія. Нема смішнішої карикатури наукових досліджень, як студії професорів, що хочуть довести високу вартість поетичних творів з допомогою аналізи, що добуває з них „провідну ідею”, „ідеологічну основу”, а навіть щось на кшталт світогляду” (с. 457–458)? Хіба ми досі не практикуємо такої спрощеної „аналізи”? Між іншим, автор сих рядків також скрушно посипає голову попелом, бо – грішний.

Уроки теоретичної й літературно-критичної думки Михайла Рудницького проектуються на значно ширший простір нашої минувшини, ніж 30- роки, коли ці твори були писані. Нерідко – й на сьогодення, бо порушені Рудницьким проблеми, як-от: самодостатності мистецтва, його національного й універсального компонентів, новизни й ориґінальності, традиції, змісту й форми чи, врешті, „нас і Европи”, коли вдатися до автентичних висловів, – усі ці проблеми лишаються актуальними, хоч там що кажи. Видно, критик мислив не тільки сучасно, а й масштабно, вмів ідентифікувати глибші проблеми культури, потрапив також сформулювати свої виважені оцінки, обговорюючи ті чи інші літературні теми. І в цьому неуємна привабливість галицького сфінкса, яка з певністю буде привертати інтерес не тільки старших дослідників, котрі „знали, вчилися у М. Рудницького” (про них див. передмову О. Багана, с. 26), а й молодих, „задивлених в будущину”. Коли ті молоді формуватимуть власну візію майбутнього, лектура Рудницького, безумовно, стане їм у пригоді.

Ярослав Поліщук

Літературознавець, культуролог, краєзнавець. Закінчив аспірантуру при Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова, де захистив кандидатську дисертацію «Філософська поезія Лесі Українки». Докторську дисертацію захистив в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України. Тема праці - «Феномен міфу та міфологічний горизонт українського модернізму». Працював на кафедрі україністики Яґеллонського університету у Кракові (Польща), викладав у Національному університеті «Острозька академія». Автор понад 400 наукових та науково-популярних публікацій, окремих книг з історії літератури й літературознавства.