Про те, як злидарює та розкошує японська поезія

Якщо на вашій книжковій полиці є щонайменше одне видання японської поезії, мовою оригіналу чи в перекладі (скажімо, українською), його цінним доповненням буде монографія „Розкоші і злидні японської поезії: японська класична поезія в контексті світової та української літератури” Івана Бондаренка (доктора філологічних наук, професора, завідувача кафедри китайської, корейської та японської філології Інституту філології Київського національного університету імені Т. Шевченка й найвідомішого українського перекладача класичної і сучасної японської поезії). Видання доволі грубе – під шістсот сторінок, утім, лякатися не варто: невеличкий екскурс у його зміст означить співмірну обсягові кількість цікавинок.

Почнемо по-японськи – з кінця. Саме тут розташовано такі корисні додатки, як література (природно, в трьох розділах – російсько-/україномовному, „європомовному” та япономовному), біографічний словник-довідник „Японські поети” та словник японських літературознавчих, культурологічних й історичних термінів. Гадаю, адресати монографії, так би мовити, першої черги – студенти, аспіранти, викладачі, які вивчають, досліджують чи викладають японську мову та літературу у вищих навчальних закладах, – пристануть саме на таке їх означення, адже мати напохваті міні-енциклопедію з короткими біографіями, визначеннями та япономовними відповідниками приємно та зручно.

„Енциклопедичний” характер має і переважна більшість розділів монографії. Ознайомлення з ними допоможе всім, хто  цікавиться японською поезією професійно систематизувати знання, просто зацікавленим – розібратися, що до чого, й мати про неї різнобічне уявлення. Так, перший розділ містить базове – ретроспективний виклад строфічно-жанрової палітри японської поезії від початків до сьогодення, скажімо, окреслює, чим танка відрізняється від ренґа, хайку й сінтайсі (а хайку від хокку!), коли ці строфи й жанри виникли, як розвивалися й чим характеризуються. Допитливі знайдуть кілька варіантів – французький і російський – класифікації головних поетичних жанрів, естетичні принципи поезії хайкай від Мацуо Басьо, що особливо прикметно – строфічні аналоги хайку в європейській поезії, правила розміщення японцями цезури – та й матимуть нагоду зламати язика, намагаючись вимовити численні прізвища й імена класиків японської поезії (їх портрети подано в невеличкій ілюстративній добірці), як і насолодитися власне нею самою, адже теорія щедро розбавлена прикладами.

Не менш пізнавальним буде продовження читацького шляху, на якому спершу варто ознайомитися з типологією тематики класичної японської поезії, її „населенням” (розділи „Світ істот у японській поезії” та „Світ речей у японській поезії”), потому з особливостями поетики та стилістики, а також відображенням релігійно-філософських учень Японії – синто й буддизму, поданим, природно, з оглядом їхніх сутнісних характеристик, проте цілком читабельно й доступно.

Своєрідним відкриттям, напевно, стане японська китайськомовна поезія кансі, якій присвячено окремий однойменний розділ (із порівняннями, на певних історичних етапах, мовної ситуації Японії та України з точки зору співвідношення японської/китайської та української/церковнослов’янської/російської мов і написаних ними творів у контексті відповідних національних літератур, а також специфіки японсько-китайських й українсько-російських взаємин), а в ньому, поміж іншим, такий оригінальний факт, як канонізація (!) найвідомішого в історії японської поезії поета жанру кансі Суґавара Мітідзане, котрого офіційно долучено до сонму синтоїстських божеств як покровителя наук, мистецтв і каліграфії й надано божественне ім’я Кітано Тендзін – „Людина Неба з Кітано”.

Іще два розділи монографії присвячено характерному для японської середньовічної літератури й певною мірою несподіваному для українського читача явищу взаємопроникнення поезії та прози на рівні не лише „украплювання” віршів у прозовий текст (так, у першому японському класичному романі „Ґендзі-моноґатарі” вміщено 795 віршів, яких би цілком вистачило на повноцінну поетичну антологію), а й виникнення окремого поетико-оповідного жанру ута-моноґатарі.

Втім, при побіжному огляді змісту в око впаде не казна-яка, хоч і письменниця-класик, Мурасакі Сікібу, а до болю знайомі прізвища Шевченка та Сковороди. Останнього автор виправдано вважає подібним, у біографічному, творчому й навіть світоглядному вимірах, до його японського сучасника, поета, філософа й каліграфа Рьокана (детальніше в розділі „Рьокан, або японський Сковорода”). Тоді як перший зацікавив цілком конкретних японських поетів, літературознавців і перекладачів, яким Тарас Григорович завдячує, відповідно, перекладами, присвятами, статтями, створенням „Японського товариства вивчення Шевченка”, зародженням наукової школи шевченкознавства й чотирма окремими виданнями творів. Сам Іван Бондаренко проводить аналогії між Шевченком, з українського боку, та вже згадуваними Мацуо Басьо, Суґавара Мітідзане й уперше згаданим Ісікава Такубоку, з японського (детальніше в розділі „Творчість Тараса Шевченка в системі ціннісних орієнтацій японської поезії”).

Певна річ, переклад поезії – справа не з легких. У Росії навіть виник міф щодо „неперекладності” японської поезії взагалі. Для сміливців, які все-таки прагнуть зважитися, – розділ „Проблеми перекладу класичної японської поезії”, в якому автор, по-перше, ділиться власним перекладацьким досвідом, по-друге, викладає історію перекладу японської поезії в Європі, Росії й Україні із заувагами щодо особливостей роботи з японським оригіналом як на рівні форми, так і на рівні змісту – хтозна, що складніше передати адекватно.

І наостанок – „родзинка” для розширення культурних горизонтів – „Японська поезія як дзеркало національного менталітету”, надзвичайно пізнавальний і цікавий сплав теорії з прикладами із народної творчості (прислів’я) та художньої літератури (поезія, проза). Одне слово, щирі вітання – автору й читачам – із насиченою, різноплановою та корисною Книгою, банзай!