«Празьке кладовище», або Антропологія ненависті

Eco, U. (Umberto) Il cimitero di praga. - Milano: Bompiani, 2010. - 513p.
Eco, U. (Umberto) Il cimitero di praga. – Milano: Bompiani, 2010. – 513p.

«Празьке кладовище» – шостий роман відомого італійського вченого, романіста, публіциста Умберто Еко (Eco, U. (Umberto) Il cimitero di praga. — Milano: Bompiani, 2010. — 513p.). Роман вийшов 30 жовтня 2010 року у видавництві Бомп’яні накладом 200 тис. примірників. За кілька тижнів після виходу, роман зайняв поважне місце у рейтингах продажу. Вже надруковано 450 тисяч примірників, вийшло шість видань, одне слово — книжка розходиться чудово.

12 листопада 2010 року в студії Національного каналу «Републіка РадіоТБ» відбувся відеофорум за участю Умберто Еко. Слід одразу ж зауважити, що в більшості рецензентів викликала деяке збентеження надмірна зацікавленість автора антисемітизмом, і у зв’язку з цим «Празьке кладовище» визначають також як антропологію ненависті.

На сторінках роману автор окреслює специфіку свідомості, що перебуває у лабетах страху чи психозу і врешті конструює для себе образ ворога. Все це робить текст Еко дуже гарним посібником для вивчення природи ненависті. До того ж, автор дуже тішиться тим, що деякі міланські школи вже зараз взяли його роман за основу для дослідження расизму.

Роман «Празьке кладовище», як відзначає більшість рецензентів, є своєрідною рефлексією на тему ворога. У завершальній частині роману, керівник російської резидентури Рачковський пояснює, наскільки важливе існування ворога для згуртування будь-якого суспільства, адже ненависть – найдавніше почуття, яке виникло в людини, саме тому, як зауважує персонаж, існування євреїв є надзвичайно важливим. І далі він каже, що  «якби я жив у Туреччині, то переслідував би вірмен, а оскільки я в Росії — то маю для цього євреїв». Звісно, є також любов, але любов, каже Рачковський, це почуття неприродне, адже Ісуса вбили саме за любов, саме тому, що його проповідь була протиприродною, а ненависть є почуттям набагато ближчим людській натурі.

У рецензії Джанні Ріотта, опублікованій у газеті «Соле 24 оре», йдеться про те, що «Празьке кладовище» – дещо розпачлива книжка, просякнута досить сильним відтінком песимізму. На цю рецензію Еко відповідає, що, справді, процес старіння напряму пов’язаний із песимізмом, «адже ми вже чимало бачили в житті і більше не довіряємо молодості». Розміреним, неспішним тоном оповіді автор намагається справити враження читання роману XIX сторіччя: «перед тим, як поставити першу крапку, написав спочатку три сторінки тексту».

Характер роботи над останнім романом, зауважує Еко, дещо відрізняється від роботи над усіма його попередніми текстами. Адже у процесі писання своїх книжок автор зазвичай робив свого роду розкадрування тексту, тобто він часто малював певних персонажів, як у романі «Ім’я рози»; в «Острові напередодні» Еко вдавався до креслень корабля, а в романі «Чарівне полум’я королеви Лоани» малював кімнату за кімнатою будинку в якому відбувається дія, зокрема для того, щоб надіслати матеріал перекладачам, аби ті зробили належний переклад. В останньому ж романі Еко переважно працював із картами тих років та з фотографіями приміщень, тому не виникало потреби нічого малювати.

Головний герой роману Сімоне Сімоніні – особа, яка балансує на межі «істини» та «брехні». Сімоніні підробляє факти, які впливають на подальший хід історії. Так, персонаж є автором «Протоколів Сіонських мудреців», авторство яких помилково приписують євреям. «Протоколи» – це парадигма всіх лиходійств, пізніше приписаних євреям; це, власне, і слугувало Гітлерові виправданням його національної та релігійної нетолерантності щодо юдейського народу.

ХІХ століття в Європі сповнене бунтів, змов, повстань, заколотів – усе це відбувається як наслідок фальсифікацій Сімоніні. Автор називає свого героя «чесним негідником», адже Сімоніні продає свої фальшивки тільки тоді, коли відчуває, що вони комусь потрібні. В усі часи, говорить Еко, продавалися явні фальшивки або сфабриковані інтерпретації, яких потребували різні сили.

З цього погляду постать персонажа цікава ще й тим, що він є чимось на кшталт «двигуна цілої історії». Коли ми розглядаємо великі історичні події, то починаємо усвідомлювати, що насправді історією можна керувати, її можна заперечувати й змінювати залежно від інтересів та світоглядів переможців, адже переможці увесь час переписують історію, говорить Еко. До того ж, будь-який історичний феномен можна тлумачити зовсім по різному. Наприклад, «що таке було Рісорджіменто? Хто були ті бандити на Півдні – вони справді були бандитами, а чи на свій спосіб були патріотами бурбонської держави? Тобто тепер навіть ті історики, які вважають, що об’єднання Італії – це подія фундаментальної ваги, визнають, що ці так звані «бандити» були тим самим, чим під час французької революції були вандейці, тобто крайньо правими партизанами, які чинили опір п’ємонтським окупантам, і тоді всю історію треба перечитати дещо по-іншому».

Така вразливість до маніпуляцій виводить на кін низку інших питань, пов’язаних із політичною рефлексією та демократичною системою сьогодення, яка теж, безперечно, зазнала великих змін. За визначенням головного редактора національного видання «Ла Републіка» Еціо Мауро, роман Еко – це не тільки популярний, але й політичний роман, який пояснює нам, як можна маніпулювати істиною, історичною дійсністю та просто дійсністю. На думку Еціо Мауро, роман закликає не довіряти владі, захищатися  від її впливу. Захиститися ж від неї можна лише єдиним способом – не мовчати. «Від влади можна захиститися, весь час викриваючи її махінації», — говорить він.

На запитання, чи є головний герой роману проекцією на якусь конкретну особу, Еко досить ухильно відповідає, що він оповідає історію, яка починається у 1830 й закінчується у 1893 роком, але якщо читач знаходить у тексті якісь актуальні проблеми – то його власна справа.

Сімоне Сімоніні – колажований персонаж, і всі фальсифікації, які він продукує, насправді були створені, різними особами, а отже, як зауважує автор, історичні фігури а-ля Сімоніні завжди існували й вони є серед нас і тепер. Тому не варто буквально ототожнювати образ Сімоніні (чи онука Сімоніні) із Берлусконі, як це інтерпретують деякі періодичні видання, підкреслює Еко.

Одна з найбільш визначальних рис характеру Сімоніні – одіозність. Він ненавидить євреїв, німців, французів, жінок, церковників.  Він ненавидить увесь людський рід!
…єврей не тільки марнославний, мов іспанець, неотесаний, мов хорват, скупий, мов левантинець, невдячний, мов мальтієць, нахабний, мов циган, брудний, мов англієць, засмальцьований, мов калмик, бундючний, мов прусак, і лихослівний, мов астієць, а ще й блудливий через свою нестримну хіть…
… А з німцями я знався, я навіть працював на них: це найнижчий людський рівень, який тільки можна собі уявити…
… Француз не знає гаразд, чого хоче, зате чудово знає, що не хоче того, що має. До того ж він нічого іншого не вміє, тільки співати пісеньки…
… Італієць – віроломний, брехливий, боягузливий, зрадливий… він слизький при переговорах і послідовний лиш у тому, що змінює свій прапор з кожною зміною вітру…
… А церковники… ото ще погань. Вештаються без діла і належать до  небезпечних класів, як злодії і волоцюги. …А серед наймерзенніших з них влада вибирає найдурніших і призначає їх єпископами. (пер. Мар’яни Прокопович ).

На противагу постійній ненависті, яку герой відчуває до всього, що його оточує, є дещо таке, що він дуже любить. Це — кухня. Сімоніні — гурман і таким чином виявляється його сексуальність, зауважує Еко. Єдина пристрасть Сімоніні – це пристрасть до їжі. Персонаж хоч і зневажливо ставиться до Дюма, бо нібито той «не чистої крові», проте він цінує Дюма за те, що той є гурманом так само, як і він сам. Автор одразу ж спростовує у цьому пасажі автобіографічний відтінок, називаючи себе анти-гурманом. Для нього ця грань образу Сімоніні – передусім привабливість слова, а не смаку: «…коли я вирішив, що у мого героя весь час будуть ці напади ненажерливості, мені треба було всього лиш пошукати в архівах рецепти страв, які вживалися в ті часи. Але це був смак словесний, а не смак піднебіння».

На запитання журналістів, чому центром кожного роману Еко є книжка (як от другий том «Поетики» Аристотеля у романі «Ім’я рози», «План» у «Маятнику Фуко», чи «Протоколи» у романі «Празьке кладовище») автор відповідає, що кожен автор має свої «ідеї фікс». Скажімо, Гемінґуей умів дуже добре полювати носорогів, а відповідно й розповідав про полювання на цих тварин; хтось ціле життя говорить тільки про Біблію, а для Еко саме книжки є знаряддям уяви.

У рецензії, яка належить Чезаре Казесу, сказано, що «у своєму житті Еко вміє робити лише одне – це книжки». І справді, романи й теоретичні праці  Еко розповідають про народження, життя і смерть книжок. Тому другим не менш важливими персонажем останнього роману є власне текст «Протоколів Сіонських мудреців». Слід зауважити, що цей текст зацікавив автора дуже давно, адже він уже не раз будував на «Протоколах» свої романи й теоретичні праці починаючи ще від «Маятника Фуко». Згодом автор звертався до них в одному з есеїв у книжці «Шість прогулянок лісами художньої літератури», а також у передмові до книжки Віллі Айснера «Синдром змови». Автор називає два джерела «Протоколів», ще не визнані офіційно: він вважає, що крім книжки Жолі та інших, це уривок з «Жозефа Бальзамо» Дюма та уривок із «Таємниць народу» Ежена Сю. «Мені було дуже цікаво спостерігати, як певна тема з роману з продовженням, загалом кажучи, тема про змову на цвинтарі, яку щоразу пристосовували до різних персонажів – то до масонів, то до єзуїтів, починає мандрувати світом, аж поки не набирає форми єврейської змови. То ж я крок за кроком слідкував за цим формуванням аж до кінцевого тексту, і єдиною вигадкою тут є те, що у мене всі ці речі робив Сімоніні, тоді як насправді їх робило дуже багато різних людей – ця трансформація була потрібна мені для побудови сюжету «Празького кладовища». Вперше цю версію публікує пруський шпик Ґедше у своєму романі «Біаріц». Проте у мене Ґедше списує його у Сімоніні, який написав його раніше, бо так потрібно було мені для оповіді. Але ж Ґедше теж був негідник, який, можливо, справді списав його в когось іншого, тільки ми цього не знаємо».

Друга річ, про яку говорить автор, — це явна фіктивність «Протоколів», адже «після того, як починаєш читати цей текст, умить розумієш, що це підробка, бо численні суперечності одразу ж впадають в око. Однак відколи доведено, що «Протоколи» — це фальшивка, цьому текстові стали вірити ще більше. Так само висловлюється Гітлер у «Майн Кампф»: той факт, що «Франкфуртер Цайтунг» каже, що це фальшивка, є доказом того, що це правда. Як казав у 1939 році Ролен, який написав чудову книжку про історію «Протоколів», після Біблії цей текст має найбільше перекладів у світі».

Данко Сінгер, який заснував разом з Еко газету онлайн під назвою «Голем», пише, що відмерлі ідеології ХІХ століття дають молоді пагони в часі прийдешньому. На його думку, ідея всемогутності брехні є однією з провідних думок «Празького кладовища»,  і він  переконаний, що єдиний спосіб  позбавитися від зла – це нічого не знати про світ.