2010: прописування часу

З сайту basik.ru
З сайту basik.ru

Від редакції. Стаття Тетяни Трофименко «Ідеологія і література: спроби підсумків 2010 року», як ми й передбачали, викликала суперечки. Першими відреагували коментатори, а тепер ось маємо статтю Івана Андрусяка, в якій він трактує ідеологічність як «прописування часу» з його ідеями, а не як політичну заангажованість. Звідси — й інший, ніж у Т.Трофименко, погляд на літературні факти 2010 року.

Цю тему — література й ідеологія — варто продовжити!

Почну з аксіоми: література завжди ідеологічна. Це закладено в самій її природі, й значною мірою завдяки цьому художній текст надається до множинності інтерпретацій, зокрема й конфліктних. «Літературний текст містить певну частину ідеологічної інформації, що обумовлює конфлікт інтерпретацій художнього твору як естетичного цілого та соціального утворення», – констатує Карлос Реїс у підставовій праці «Ідеологія і літературна репрезентація». «Слово – принципово розумне та ідейне, тоді як образ і картина принципово споглядальні, зорові, й «ідею» вони дають лиш остільки, оскільки вона вимовна у видимому», – принагідно завважує Оксана Забужко в студії «Шевченків міф України» (К.: Факт, 2006. – С. 100). І, нарешті, буквально: «Не існує оповідного тексту без ідеології, без аксіології» (Михаэль Кольхауэр. Роман и идеология. Точки зрения).

Зрештою, слушних міркувань із цього приводу можна наводити чимало – чи не з Аристотеля починаючи й представниками «нового історизму» завершуючи. Тому мені дивно, що авторка «ЛітАкценту» Т. Трофименко (стаття «Ідеологія і література: спроба підсумків 2010 року») плутає поняття «ідеологія» і «політична заанґажованість», ба навіть незґрабно намагається прив’язати з’яву минулого року низки резонансних романів до змінної політичної ситуації в країні. Утім, аргументів на користь політичної заанґажованості оглянутих (але не проаналізованих) текстів авторка теж не подає, – міркування про те, хто як голосував на минулих виборах, у цьому контексті викликають хіба гіркий осміх, – а відбувається лише абстрактними звинуваченнями на адресу неназваних «темних сил», які буцімто ліплять якимось неназваним критикам «нашивку зрадника нації, запроданця й манкурта». Натомість Т. Трофименко висуває авторам звинувачення в «неполіткоректності», що в стосунку до художньої літератури може читатися як обстоювання цензури й автоцензури. Ось такі виходять подвійні стандарти! Зрештою, не лише в цьому виявляється подвійне стандартування критика: вона виразно ділить у своїй статті авторів оглянутих книжок на «добрих» і «поганих», причому «добрі» в неї винятково ті, хто пише про «совок», а погані – ті, хто порушує у своїх текстах національні питання. Тут логічно запитати: що це, як не «ілеологічна» заанґажованість самої авторки статті?! Нарешті, пасаж Тетяни Трофименко про дитячу літературу я волію взагалі не коментувати, оскільки тут довелося б указувати шановній авторці на елементарну некомпетентність – а це, м’яко кажучи, не дуже приємно…

Утім, метою цих моїх завваг не є полеміка з критиком Т. Трофименко, – я просто мусив сконстатувати те, що не можна було не сконстатувати. Мовлю про інше: у самому визначенні критик, на мою думку, порушує напрочуд цікаву, складну й важливу проблему, варту дуже серйозного обговорення, – проблему ідеологічності нової сучасної української прози. Погляньмо на ситуацію в контексті трохи ширшому, ніж лише 2010-й рік.

Наша мислива критика тривалий час цілком слушно нарікає на те, що українська проза кінця ХХ – початку XXI століття рідко виходить за рамці авторефлексивності. «Останнім часом українських авторів стає дедалі більше, а цікавої і вартісної української літератури – дедалі менше. Сучасна українська проза залишається переважно автобіографічною, ліричною й іронічною, у ній відсутні епічні зразки», – пише Роксана Харчук (Сучасна українська проза: Постмодерний період. – К: ВЦ «Академія», 2008. – С. 244). «Автобіографічність, ліризм, іронічність української прози, принаймні тієї її частини, яка більш-менш активно обговорюється критикою, – ознаки, які важко не помітити. Можна зробити ще радикальніший висновок – усе найцікавіше, створене українськими прозаїками після проголошення незалежності України, належить до тематичної групи, яку можна назвати «версіями автобіографії», – вторить їй Віктор Неборак (стаття «Польоти над узвозами сучасної української прози. Від роману-автобіографії до біографічного роману» в майбутній книжці «Критика прози», яка готується до друку у київському видавництві «Грані-Т»). Поза ці рамці виходили хіба поодинокі тексти, які з’являлися епізодично і в очах читачів та критиків не творили цілісної картини. Ба більше: навіть ці поодинокі тексти взорували до певних локальних інтелектуальних, міфопоетичних, феміністичних, психоаналітичних, підліткових чи інших досвідів, однак украй неохоче порушували коло гострих тем і проблем, які резонують у сучасному українському суспільстві. Сучасна – за часом написання – проза значною мірою виявлялася несучасною – в реакції на світ та ідеї; а тому закономірно не отримала необхідної для повноцінної національної літератури суспільної опінії. Себто українська книжка за два десятиліття української незалежності майже не вийшла за двері університетських філфаків, – не тому, що вона така кепська, а тому, що говорить про речі, цікаві передовсім фахівцям із літератури.

Звісно, за цей час робилися більш чи менш успішні спроби вивести українську книжку до бодай трохи ширшої читацької авдиторії, – однак засоби, які при цьому використовувалися, були позалітературними, витриманими в рамцях піару та видавничих технологій. До певної міри такі заходи «спрацювали» в єдиній царині – дитячої літератури. Однак зусилля конкурсу «Коронація слова» і видавничі замовлення то на детектив, то на жіночий, то на підлітковий роман, то на інші полегшені тексти, спрямовані на те, щоб побавити читача, були хоч і не марними, проте мети не досягли, – і не могли досягти, оскільки сама література не поспішала йти на контакт із сучасним читачем. Потрібні були процеси всередині неї, певне визрівання для того, щоб письменники заговорили не лише про себе і свої приватні переживання, а й про переживання того часу, в якому живеш. Потрібно було зважитися на художній ризик і спробувати прописати час. Цим наша література дуже довго не займалася; скажімо, в одному з інтерв’ю Анатолій Дністровий слушно констатував, що останнім з українських письменників, який брався за ці речі, був Роман Андріяшик, – утім, і він прописував передовсім добу Першої світової війни, а не ту, в якій живе.

З такої перспективи можна, як на мене, дещо іншими очима поглянути на ті тексти, що здобулися на певний резонанс наприкінці 2009-го і протягом 2010-го року. Виходячи з цих міркувань, дозволю собі припустити, що 2010-й рік має шанси запам’ятатись як переломний у сенсі нарощування м’язів української прози. До такого припущення схиляє з’ява не лише помітної, принаймні — порівняно з попередніми роками, кількості цікавих романів, а й, передовсім, їх якісна зорієнтованість на осмислення не лише якихось марґінальних, тусівочних цікавинок, а тих глобальних процесів та ідей, що нині відбуваються чи побутують в українському суспільстві, а також їх спричинків, передумов і можливих наслідків.

У цьому контексті дуже важливим, а можливо, навіть ключовим бачиться роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» – бо в останні роки, ба навіть десятиліття наша проза вкрай відчутно потерпала не через відсутність кваліфікованих, часом навіть віртуозних виконавців, а від браку нових ідей. Поміж тим, саме «фонтануванням ідей» відзначалася літературознавчо-філософська есеїстка Забужко, – здається, «я-герой» тих текстів у «Музеї покинутих секретів» оформився тепер уже в художньому письмі, розкриваючи емотивний портрет нашого сучасника в потужному інтелектуальному контексті. Разом із цим, маємо тут для художнього осмислення напрочуд широку часову парадигму, що охоплює фактично півстоліття, виразно й гостро означуючи больові точки й системно відчитуючи взаємозв’язки. Фактично це чи не перший за хтозна скільки років масштабний текст, у якому постає цілісний образ органічно єдиної України – зі спільними болями, спільними трагедіями, котрі гостро відлунюють у людських долях упродовж кількох поколінь, а нерідко й визначають ці долі. У цьому сенсі «Музей покинутих секретів» – напрочуд важливий текст не лише для нашого письменства, а й для нашого суспільства, котре багато в чому «чорно-біле»: покрізь цей роман ми маємо змогу побачити самих себе в широкому спектрі відтінків не лише «білого», а й «чорного».

Разом із тим, я схильний погодитися з проф. Ярославом Поліщуком, який завважує, що текстові Забужко бракує формальної стрункості, й «окремі ескапади цілком можна було б залишити для інших, монографічних жанрів, аби не обтяжувати ними й без того скомпліковану структуру роману» (стаття «Жінка, пам’ять, мова»).

В іншому резонансному тексті, «Записках українського самашедшого» Ліни Костенко, завдання прописування часу розуміється буквально – як художній прийом. Інтелектуальна рефлексія над часом і є головним змістом цього твору, про жанрову дефініцію якого можна (і треба) сперечатися, – утім, визначення проф. Володимира Панченка «публіцистичний роман» видається слушним (стаття «Особливості національного божевілля»), хоча міркування критика Ігоря Котика про те, що художність, «романність» тут вторинна, порівняно з публіцистичністю, так само підставові (стаття «Записки…» Ліни Костенко у двох ракурсах: суспільно-політичному та літературно-критичному»). Тим часом суспільна опінія цього тексту напрочуд серйозна передовсім тому, що шановна авторка адекватно різко порушує в ньому найгостріші проблеми сучасного національного життя, – в цьому сенсі «Записки українського самашедшого» мають великий шанс відіграти в нашому письменстві ту ж важливу роль, яку свого часу в польському відіграли «Щоденники» Вітольда Ґомбровича. Цікаво, що попри весь шал шістдесятницького національного самобичування (хто б що не казав, а це іноді корисна справа, і цю функцію повна література так само періодично має виконувати), Ліна Костенко залишається наголошено політкоректною у висловлюваннях – це є ще одним свідченням того, що публіцистичність тут засадничо домінує над художністю (роль останньої перебирає на себе передовсім афористичність вислову).

Натомість зі скандалом удостоєний Шевченківської премії роман Василя Шкляра «Чорний ворон» наголошено неполіткоректний – однак прикметність його, ясна річ, зовсім не в цьому, а в тому, що автор намагається опрацювати гострі, ба навіть усе ще до певної міри злободенні національні проблеми в рамцях популярного (читай: полегшеного) жанру історичного бойовика. Завважена Тетяною Трофименко «лінійність» і є однією з жанрових вад, які не дають цьому тексту змоги стати по-справжньому знаковим у сенсі прописування часу. Втім, значно точнішою тут була Роксана Харчук, яка розглядає цей текст в етичній площині романтизації й героїзації в опозиції до трагедійності (стаття «Героїчна анархія як стиль»).

Пильної уваги і серйозної розмови варті, як на мене, ще кілька виданих у 2010-му романів. «Століття Якова» Володимира Лиса відчитує напрочуд широку часову парадигму – ціле століття, з тонким «перепроживанням» народної філософії прописуючи інтимну біографію героя – напозір «простої», «звичайної» людини, яка насправді виявляється набагато шляхетнішою й значимішою, ніж усі ті, кого ми звикли такими вважати. Це своєрідний роман-дзеркало, в яке нашому сучасникові варто пильно придивитися не так на себе, як на все те, що його оточує й значною мірою визначає.

«Дрозофіла над томом Канта» Анатолія Дністрового тонко й образно передає атмосферу 1990-х із загубленням у їх коловерті місії інтелектуаліста, що досі дуже виразно дається взнаки в суспільному житті. Це вже, натомість, дзеркало, в якому нашим інтелектуалістам слід розглянути себе…

Роман про Василя Стефаника «Троянда ритуального болю» Степана Процюка – чи не перша в українському письменстві спроба психоаналітичної біографії (а може, й психоаналітичної міфобіографії, як стверджує критик Ірина Славінська: стаття «Книжки травня: порно Ульяненка, околиці Дністрового, біль Процюка»), витворена дуже щільним, близьким до верлібрового письмом, де характер так само прописується на гострому тлі часу.

«Руйнування ляльки» цього ж автора – виразно ідеологічна спроба в рамцях жанру соціально-психологічного роману вести з читачем максимально відверту мову про світлі й темні сторони людської душі, не прикриваючись іронічно-ігровими «фокус-прийомами». «Ельза» Олега Солов’я – жорстко антипостмодерний роман-застереження, що є безнадійною, та все ж не марною спробою відчитування хаосу – згідно з ним, найбільша біда нашого часу полягає в тому, що хаос є суцільним болем, з яким звикся, якого не відчуваєш у перманентній гонитві, але він усе ж є і руйнує тебе зсередини, непомітно.

«Ворошиловград» Сергія Жадана – відчитування психології, а почасти й (даруйте за каламбур) філософії «совка».

«Вирвані сторінки з автобіографії» Марії Матіос – відчитування часу засобами міфохудожньої документалістики.

«Жінка його мрії» Олеся Ульяненка – пошук психологічної ідентичності засобами гранично жорсткого письма.

«Лис у винограднику» Мирослава Дочинця – цікава спроба іронічного розважання над сучасністю…

Кожному з цих текстів є що закинути (і критика більшою чи меншою мірою успішно над цим працювала), – та все ж мені видається, що така парадигма вже дає підстави для серйозної ідеологічної розмови про новітній український роман. Адже «ідеологія (чи варто про це нагадувати), як і роман, який живить її інформацією, як і міф, із яким вона іноді схожа, не буває повною мірою завершеною і непроникною, себто ідеальною. Вона завжди мовить щось зайве, завжди «дає зрозуміти одночасно і щось інше», щось до- або надідеологічне: ту ціну, якою купується зв’язність тексту, ті околичні, переривчасті шляхи й замовчування, завдяки яким читання безперервно поновлюється. Певно, саме така перспектива й визначає цінність роману: ідеологія в ньому, аж ніяк не проголошуючи готових істин, стає маневруванням, у кінцевому висліді роботою» (Михаэль Кольхауэр. Роман и идеология. Точки зрения).

Авжеж, новітня українська проза стає ідеологічною в тому сенсі, що вона, врешті-решт, зайнялася прописуванням часу – а отже, художнім аналізом притаманних відповідному часові ідей. Саме цього ми від неї так довго чекали – бо саме це і є тим головним, що цікаве сучасному читачеві й що робить національну літературу значимою не лише у вузькофаховому, а й у суспільному сенсі. Ідеї тексту й ідеї життя так чи так мусять резонувати, – і в текстах, оприявнених у 2010-му році, цей резонанс уже помітний. (Для заанґажованих завважу: ідеться не про вульгарно-соціологічні уявлення соцреалістів, а про нормальний розвиток літературного процесу в його взаємодії з процесами суспільними).

Цими побіжними нотатками я не мав на меті оглянути, які саме ідеї новітньої української прози як саме резонують, – не вважаю себе достатньо компетентним для такого аналізу; мені б дуже хотілося прочитати з цього приводу думки фахівців. Я волію лише сконстатувати, що новітня українська проза вже дає підстави для такої розмови, – і в цьому, як на мене, й полягає основний підсумок літературного 2010-го року. Звісно, якщо під ідеологічністю розуміти саме те, що цей термін означає, а не те, що йому останнім часом – із міркувань вульгарної політичної кон’юнктури – приписують автори «партійно-бульварних листків»…