Острівна хроніка

Надія Мориквас. Де мій брат? – Львів: Літературна аґенція „Піраміда”, 2010
Надія Мориквас. Де мій брат? – Львів: Літературна аґенція „Піраміда”, 2010

Серед низки новинок, що презентувалися на львівському Форумі видавців 2010 року, була й ця блакитнава книжка з подорожньо-морським мотивом на палітурці. Варто завважити, що виявилася дуже зручною лектурою для дороги, тому, повертаючись із форуму й читав її. Легке письмо, що не вельми тримається сюжетного корсету, а раз у раз вискакує з нього в невимушених рефлексіях та відступах, невигадливий (таки подорожній) сюжет, приправлений авторською іронією та ліричним флером, – ось характерні ознаки роману Надії Мориквас, авторки, яку вже добре знає читач за її попередніми книжками. І в цьому новому творі вона підтверджує своє амплуа. Нагадаю, колись критики хвалили Мориквас за її літературні щоденники, своєрідну „іронічну прозу” зі львівськими акцентами. У романі „Де мій брат?” про літературну богему йдеться тільки принагідно, адже авторка освоює іншу тему.

Утім, нова книжка логічно доповнює галицьку сагу, яку послідовно витворює Надія Мориквас у своїй творчості. Пізнаваність авторського стилю легко наводить нас на аналогії з уже знаною Надією Мориквас. І нарисове письмо, в яке вплітаються розмаїті лірико-психологічні спостереження авторки, й інтелектуальне осердя твору, що поширюється на роздуми героїні та її оцінки світу, і, врешті, сама постать протагоністки роману Гелени (її неукраїнське ім’я звучить дещо екзотично, однак певною мірою асоціюється з галицькою традицією, про яку, між іншим, також роздумує авторка) з неприхованим автобіографізмом характеристики – усе це дає змогу легко ідентифікувати Мориквас. А ще – ліричні рядки близьких авторці поетів, винесені в епіграфи до кожного розділу твору: вони задають настрій, такий важливий, коли не провідний, чинник цієї прози.

Хронікальність
Але як бути з жанровим визначенням твору? Де його властиве місце поміж означниками документальної й художньої літератури? Справді, біографічна канва тут дуже виразна, можна вгадати і час, і місце дії, а ще розпізнати у злегка змодифікованих іменах і прізвищах персонажів реальних діячів львівського культурного архіпелагу – поетів, художників, журналістів, культуртреґерів. Не кажемо вже про саму авторку, яка докладно описує краєвид зі свого вікна на Левандівці (цей, загалом пересічний, „спальний” район Львова вона натхненно опоетизувала в попередніх книжках), ремонт у кухні та інші житейські реалії. Як нерідко водиться в художній прозі, ці життєподібні деталі мають на меті засвідчити її наближеність до справжніх подій та ландшафтів. Хоча, коли говорити щиро, це лише „димова завіса”, бо максимою, важливішою від реалістичності, для авторки є відтворення настрою й стану жіночої душі – роздумів і мрій, тривог і надій, переживань та ілюзій.

Неоднозначні асоціації викликає назва серії, в якій вийшла книжка, – „Українські хроніки”. Якщо хроніки, то, виходить, маємо справу з документалістикою? Чи слід розуміти це поняття в загальнішому значенні, в якому воно поширюється і на власне белетристику? Можливо, письменниця зумисне „плутає слід”, затираючи межу поміж документальним і художнім письмом, бо власне стирання цієї межі дає їй шанс до вільної самореалізації, до моделювання такого собі автотвору (autofiction), в якому стороннє око вже й не буде в стані розрізнити справжнє та вимислене, створене художньою уявою автора. На таку думку наводять різні деталі цього видання. Так, у його оформленні використано світлини авторки з її італійської подорожі (реальної біографічної події 2009 року!), та й палітурку прикрашає морський фотопейзаж із модерновим кораблем. Як на мій смак, ці ілюстрації не вельми пасують до духу роману й, може, надто прив’язують нашу увагу до подробиць, хоча маємо до справи зовсім не з туристичним путівником і не з подорожніми нарисами, зрештою.

Хронікальне начало в романі заявлене в той спосіб, що акція відіграна в традиційно, у часовій послідовності та причинно-наслідкових взаємозв’язках. Це, щоправда, загальна основа – мандрування героїні до Італії чи, конкретніше, італійського острова Сицилія, а потім повернення до рідного міста та принагідне осмислення подорожі та її вражень. У Львові Гелена опиняється у вирі цілком іншої дійсності, ніж італійська, тому вона швидко переорієнтовується, а сама оповідь зазнає карколомного повороту. Тому-то острівна хроніка наповнює роман лише наполовину. Решта – то вже впізнаване читачем хронікування львівського життя, зокрема в його елітно-інтелектуальному варіанті.

Попри всі сумніви, твір усе-таки випадає віднести до художнього дискурсу: і розгортання теми та сюжету, і численні художні описи вказують на таку перспективу його сприйняття. За жанровими параметрами він балансує на пограниччі повісті й роману. Та позаяк нині модно називати книжку романом, надто ж – видаючи її у грубій палітурці, не варто забирати таке право й у Надії Мориквас. За зовнішніми ознаками (майже двісті сторінок тексту) „Де мій брат?” наближається до романної форми. Порівняймо: перше видання „Польових досліджень…” Оксани Забужко (1996) містило взагалі 142 сторінки малоформатного видання, проте публіка сприйняла на віру й без дискусій: роман, то й роман. Уже не кажу про десятки інших, менш відомих книжок з актуального літпотоку, що пишаються гордим означенням „роман” на титульних сторінках, дарма що до романного жанру належать доволі-таки відносно, не без значних застережень.

Коли дотримуватися традиційних критеріїв, можна було би подібні завваги висловити щодо претензій твору Мориквас на велику епічну форму. Адже в класичних вимірах, коли зважити на моногеройний характер твору, однолінійну фабулу (правда, з численними відступами та кількома вставними оповіданнями) і нетривалий час акції, що охоплює кілька місяців із життя протагоністки, – більш адекватним маркуванням виглядало би вважати твір за повість. До слова, авторці не випадає закидати зарозумілість, бо вона таки уникає жанрового визначення свого твору й лишає тим самим право судити про це власне читачеві.

Отож, окреслення жанру лишається відкритим, а визначення „українські хроніки” лише знакує обкладинку книжки, вказуючи на загальний напрям і настрій подібної белетристики. На звороті палітурки читач знайде пояснення цього поняття, в якому наголошується на факті, що український час – „особливо болючий, бо чоловічий”. Це має спонукати інтерес до хронікування суто жіночого, оптику якого й презентує нова книжка. „Українські хроніки сьогодні – це літературна версія нашого почуттєвого часу”, – підкреслюється в анотації книжкової серії. Тобто, від роману Надії Мориквас варто сподіватися акцентів чуттєвості, а не подієвості чи раціонального осмислення подій.

Мандри у просторі
Виграшним виявився сюжет мандрівки. Він не тільки визначив характер роману, а й своєрідно зрівноважив його композицію. Адже в першій частині твору описується подорож героїні до Сицилії, де Гелена має провести кілька місяців, працюючи вихователькою здібної й творчої, та водночас вередливої Ріки, доньки своєї товаришки. Мандруючи в авто разом із подругою або ж блукаючи самотньо островом у вільний час, протагоністка пізнає щедрі приваби Сицилії. Вона зацікавлено оглядає не тільки пам’ятки природи й цивілізації, яких на острові, відомо, аж ніяк не бракує, а й обсервує також людей, фіксуючи їхню вдачу, ментальність, мову. А часом відверто мріє зустріти посеред острова казкового принца: на таку роль претендує місцевий молодик Джоні, який торгує кониною неподалік, мило усміхається та заговорює при зустрічі. Острівна хроніка цікава розмаїтістю, вона добре передає дух гарячої й бистрої італійської провінції, серед якої опиняється наша героїня.

Друга частина – враження Гелени, яких вона зазнає після повернення до рідного Львова. Таким чином, перші три розділи пропонують оповідь про пригоди героїні на Сицилії, й за обсягом це приблизно половина твору. Поворотним пунктом акції стає четвертий розділ, що має назву „Одна в літаку”. Тут – прощальна мандрівка, аеропорт і звична процедура подорожі. З тією інтригуючою особливістю, що Гелена має летіти сама у величезному боїнґу… Однак ця обставина її не лякає. Навпаки, приваблює вибір вільного місця та, що найголовніше, наближеність омріяної зустрічі з Україною, за якою так тужила, мешкаючи на італійському острові.

Наступні чотири розділи присвячені вже рідній землі. І, як це зазвичай буває в романах про подорожі, найбільш яскравим та хвилюючим виявляється не далекий малознаний край, дарма що на Сицилії наша героїня надибує чимало екзотичного й чарівно-красивого. Найсентиментальнішою стає та внутрішня пригода, якої зазнає Гелена в мандрах та після них: чи то ностальгуючи за близькими людьми та родинним Львовом на італійському острові, чи то зіставляючи життя „там” і „тут”, чи то роздумуючи над уроками власної минувшини, оцінюючи чоловіків (аякже, передусім їх) та жінок із кола своїх приятелів. Героїня майже одразу і щиро занурюється у вир львівського життя, що засвідчує, наскільки закономірним є її швидке повернення. Навіть кількамісячна відсутність викликала її голод за всім, що рідне і що складається на властиву плоть її духовного світу.

Щиро кажучи, організація сюжету не є сильною стороною роману. Авторку не звинуватиш у послідовності та стрункості акції, дарма що такі спроби вона відчайдушно робить. Як видно, письменницьку вимогливість у цьому випадку заступає журналістська напористість та публіцистично-нарисова шкіцовість в описуванні теми. Сказано: настроєва проза. Коли так, то зрозуміло, що сюжетна тканка чи повнота й рельєфність характеристик персонажів – це завдання, що їх авторка радше розцінює як другопланові для себе. Головне – створювати й утримувати лірико-елегійний настрій. Він не тільки супроводжує закордонну мандрівку та повернення Гелени, проте, як знати, є віддзеркаленням її внутрішнього світу, стану душі – туги за чимось потаємним і справжнім, пошуку глибокого зворушення в реальному щоденному існуванні, попри минулі розчарування та притаманні героїні наївність і романтизм в оцінці оточення і людських стосунків.

Постать Гелени з її невитравним оптимізмом та жвавим інтересом до життя представлена загалом симпатично. Вона є тим началом, що цементує оповідь і надає їй цілісності, незважаючи на численні відступи від теми. Тим паче, що головна героїня й наратор поєднуються в одному образі, а оповідь від першої особи симптоматична, вона нагадує вже освоєну Мориквас форму приватного щоденника протагоністки. Інколи, щоправда, видається, ніби Гелена впадає в багатослів’я або спокушається нарисовістю, тобто текст недостатньо „провіяний” і балансує поміж репортажною й художньою якістю. Окремі мотиви лишилися, на жаль, у зародку, на рівні невиконаних обіцянок. Так, в оповіді про Італію є цікавий епізод зустрічі Гелени з галичанками-„баданками” (так називають наших землячок, які доглядають за старими чи хворими італійками), навіть захоплення їхніми інтригуючими історіями, вартими того, щоб їх зафіксувати в епічному творі. Проте тема так само різко обривається, як і була заявлена, зісковзується. І більше оповідачка до неї не повертається, начисто забуваючи про обіцяне собі. Подібна справа з іншими мотивами, які лише легко окреслено, проте не розгорнуто. Згоден: це особливість настроєвої прози. Хоча з класичного погляду все виглядає інакше. Пригадаймо Чехова з його афоризмом про рушницю в декораціях, яка неодмінно має вистрелити в останньому акті. Якщо вже письменник обставляє свою оповідь якимись деталями, то має подбати про те, аби їх присутність була вмотивована, а не випадкова.

Подорожі в часі
Загалом, у книжці є те, про що авторці найбільше йшлося, – настрій. Точніше, настрої, бо Гелена охоче сповідається перед читачем. Або так само натхненно вдається до різноманітних рефлексій, що снують у її голові. І в цьому вона, цілком згоден, постає як романний персонаж. Скажімо, згадуючи минуле чи, точніше кажучи, незмивні знаки часу, пізнані в тому минулому. І надаючи йому сенсу сакрального знання, що визначило її долю.

Взагалі, умовні мандрівки в минуле, у світ споминів та роздумів, своєрідно розширюють замкнене часове коло романної дії, обмеженої та короткої, зредукованої до кількох місяців. Таким чином Надія Мориквас „дозаповнює” сюжетний час, надаючи йому належної глибини. Мандрівки її приватної пам’яті сягають або найближчих років, або романтичної юності, або ж – причому підкреслено сентиментально – озиваються у споминах дитинства. Ось як проникливо описує Надія Мориквас народження таланту, перші його вияви, які стали поворотним пунктом у самоусвідомленні її героїні, тоді ще дитини:

„Так солодко дошукуватися до своєї суті. І водночас глибокий жаль огортає, коли згадуєш себе маленьким дівчам у вишневому садку після дощу. Рання весна, дерева безлисті, вишнева кора з краплинами води поблискує на сонці. Щось неймовірно щемке і гостре проймає мене – я намагаюся запам’ятати довгого вірша, якого придумую, дивлячись крізь мокре гілля на небо. Напевно, я дуже чекала весни, бо звідти – з верхнього віття, яке щойно збиралося вибухнути першими листочками, на мене раптом війнуло словами „зелений вітер”. Тільки б не забути! … І я забуду того довгого вірша, майже всі чарівні слова, які так гарно тулилися одне до одного, крім „зеленого вітру”! І буду найнещаснішою дитиною на світі!” (с. 115).

У подібних описах легко вгадується поетка. Надія Мориквас і не криє того, що в довколишньому світі її цікавить передусім дрібка поезії, яку можна вилущити, ніби горіх зі шкаралупи, з буденних вражень, що їх зазнає кожен із нас. І це робить симпатичною поставу протагоністки твору, адже Гелена не переймається житейськими буднями, вона не схильна надто побиватися над традиційним „безгрошів’ям і безгрішшям” власного існування. Із такою ж легкістю трактує свою поїздку до Італії: це віддалення, потрібне для того, аби наблизитися до себе, до голосу власної душі. Італійські враження легко затираються в пам’яті й бліднуть при першому ж зіштовхуванні з львівським культурним життям, до якого Гелена чує органічну причетність, і в яке пірнає з щирим бажанням повернути собі втрачений час, вилучений у неї через італійську пригоду.

Пошук брата
Саме тут виникає нагода сказати про найінтимніший мотив твору, з яким, власне кажучи, пов’язана його незвична назва. Це пошук духовного брата. Звісно ж, героїня  шукає чоловіка своєї мрії, причому, варто завважити, приміряє упродовж оповіді кілька кандидатів на таку роль (Дан, Джоні, Ігвар, Славко тощо). Однак ідеться їй нестак про одруження (ба, й ця справа лишилася в житті невлаштованою), як про потребу духовного спілкування, тому-то в іпостаті ідеального чоловіка поєднується візія еротична з потребою інтелектуального порозуміння й, що більше, душевної гармонії. Через те – не чоловік, не коханець, а брат. Атмосфера туги за духовним побратимством/посестринством добре вписується в загальний елегійний настрій твору, виділяючись у його межах у своєрідний епіцентр.

Головна героїня твору симпатична вже тим, що вона ставиться до життя легко, проте не легковажно. В одному з самоосвідчень Гелена заявляє про себе, що сповідує „презумпцію талановитості”. Саме через те вона трактує зустрічних на своєму життєвому шляху з увагою, не оскаржуючи їх, а передусім прагнучи вислухати та зрозуміти. То нічого, що пізніше приходить розчарування й гірка покута за довірливість, щирість і наївність. Це принципово не змінює світоглядного наставлення Гелени. Вона й далі випромінює світло та надію, несучи їх як своєрідну власну місію поміж люди.

Роман „Де мій брат?” – не для читача, котрий шукає „конкретної” белетристики. Дарма що авторка часом заграє із його стереотипами (див., напр., розділ „Втеча від мафії”). Твір навряд чи заімпонує масовому читачеві, налаштованому на сприйняття тематичної прози,  бо в подорожньому сюжеті авторка не так обсервує чужу землю та її звичаї, як шукає способу утвердження власної ідентичності її протагоністки Гелени – особи непрактичної й не вельми зарадної в буденних тарапатах, але одуховленої, зігрітої ліричним відчуттям світу і його вітальним сприйняттям.

Поважну епічну форму важко втримати тільки на настроях, відтак брак сюжетної дисципліни таки дається взнаки у книжці. Зате малими перлинами видаються окремі вставні новели, що дуже природно вписуються в загальний настроєвий тон оповіді. Як-от легенда про інопланетянина, що раптом опинився на львівській Левандівці, аби на цьому банальному прикладі пізнати життя землян. Або ж інша оповідка з типово галицьким ароматом – про родинну інтригу француза Армана Жюфера, котрий прибув, аби розшукати свого втраченого брата. Це дотепна історія, таємниця якої відкривається в ідеальному коханні француза, що спонукало його забути про батьківщину й одружитися з галичанкою-українкою Галею, обмінюючи французький герб із левом, що прикрашає рідний Ліон, на інший, що ідентифікує галицьку метрополію.

І пригода інопланетянина, і львівський детектив Жюфера, варто підкреслити, добре вписуються в ширше окреслений мотив брата, адже ці історії так само натхнені пошуками духовно спорідненої істоти, як і власні роздуми самої Гелени. Обидва згадані оповідання читач знайде в розділі 6 – „Презентація стола ліквідатора”, можливо, найбільш „локальному”, колоритно-львівському в цілому творі. Мабуть, багато хто з представників галицької богеми легко пізнає себе в героях роману Надії Мориквас. І в цьому органічний зв’язок твору з попередніми книжками Надії, в яких Львів, власне, й зображувався містом поетів, бо саме вони надавали цьому місцю на землі смислу, шарму й неповторності (що в категоріях романтиків – майже те саме).

А як же бути з братом? У романному просторі ця іпостась зостається незатребуваною, вакантною. Ті, кого Гелена авансує на цю роль, виявляються не гідними її зіграти. Починаючи з її рідного брата, відчуження щодо якого зародилося ще в дитинстві, щоб остаточно оформитися вже тепер, адже той брат живе у світі матеріальних цінностей і не сприймає поетичних ефемерій Гелени — і закінчуючи любовною пригодою, що її переживає наша героїня в останньому розділі з Ігварем, коли його екзотично-романтичний чар при ближчому пізнанні цілком розвіюється, залишаючи гіркоту розчарування, втоми й нудьги. Отож, варто сподіватися на появу брата десь поза цим тісним текстовим світом. Може, саме щирий, із відкритим серцем, читач має шанс стати братом героїні роману? І саме до нього апелює авторка, надаючи назві твору питальної інтонації?

Дарма що острівна хроніка заповнює лише першу половину роману: весь твір передає відчуття острова. Гелена почувається самотньою, попри щоденні побутові клопоти, попри увагу подруг та знайомих, попри родинні стосунки з сином і його товариством. Її малим острівцем стає квартира на Левандівці, де можна відпочити й поновити сили після львівського гармидеру. А більший, символічний острів творять образи пам’яті та рефлексії героїні, що переносять її у світи уявні й ідеальні. Бо тільки там можна знайти свого брата, за яким Гелена тужить усеньке життя.

Ярослав Поліщук

Літературознавець, культуролог, краєзнавець. Закінчив аспірантуру при Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова, де захистив кандидатську дисертацію «Філософська поезія Лесі Українки». Докторську дисертацію захистив в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України. Тема праці - «Феномен міфу та міфологічний горизонт українського модернізму». Працював на кафедрі україністики Яґеллонського університету у Кракові (Польща), викладав у Національному університеті «Острозька академія». Автор понад 400 наукових та науково-популярних публікацій, окремих книг з історії літератури й літературознавства.