«Труди і дні» Григора Тютюнника

Неживий О. Григір Тютюнник: текстологічна та джерелознавча проблематика життя і творчості: монографія / Олексій Неживий. – Луганськ: Вид-во Державного закладу «Луганський національний університет імені Тараса Шевченка», 2010
Неживий О. Григір Тютюнник: текстологічна та джерелознавча проблематика життя і творчості: монографія / Олексій Неживий. – Луганськ: Вид-во Державного закладу «Луганський національний університет імені Тараса Шевченка», 2010

Коли мені потрапила до рук книга літературознавця, доцента Луганського національного університету імені Тараса Шевченка Олексія Неживого «Григір Тютюнник: текстологічна та джерелознавча проблематика життя і творчості», то я, передусім, сфокусував свою увагу на підзаголовку монографії. Справді, в українському літературознавстві такі дослідження виділяються серед інших.

Якось прийнято вважати (часто доводиться зустрічатися з таким стереотипом), що бібліографи, текстологи та упорядники – це літературознавці найнижчого рівня, які не спроможні піднятися до рівня панорамного історико-літературного погляду, або ж створити власну теоретико-літературну концепцію.

Дослідження О. Неживого переконує в протилежному. Якраз навпаки, – стверджує автор, – перш ніж робити якісь висновки історико-літературного характеру, а тим паче споруджувати теоретичну будівлю, потрібно закласти надійний фундамент. А фундаментом цим є ґрунтовне наукове вивчення біографії письменника та не менш скрупульозне текстологічне опрацювання його творів.

Думаю, не можна не погодитися з тим, що в разі науково-біографічної та текстологічної неповноти можливі і хибні історико-літературні висновки, і цілковите руйнування теоретичних підходів у дослідженні творчості письменника.

Зрештою, визначення жанру твору, основного тексту твору (за О. Неживим) та упорядкування текстів письменника – це теоретична робота, коли доводиться добре напружити свої мізки, згадуючи основи генології та беручи на себе відповідальність за принципи подачі текстів.

Варто нагадати й те, що така давня галузь літературної теорії, як психологія художньої творчості, безпосередньо пов’язана з текстологією, адже вивчення історії тексту на матеріалі рукописів чи не найкраще може розповісти про психологію творчого процесу того чи іншого письменника. Власне, одне із досліджень відомої української дослідниці Лариси Мірошниченко не випадково називається «Над рукописами Лесі Українки: нариси з психології творчості та текстології» (Київ, 2001).

У «Вступі» до монографії та її першому розділі – «Теоретичні засади сучасних текстологічних і джерелознавчих студій» – Олексій Неживий наголошує на вельми важливому й доволі-таки актуальному аспекті сучасної науки про літературу – що кожне літературознавче дослідження повинно починатися із текстологічного опрацювання, а вже відтак переходити до ширших історико-літературних і теоретичних узагальнень. «Варто наголосити, – стверджує О. Неживий, – й нинішню актуальність справді наукового вивчення творчості письменника, коли літературознавче дослідження починається з опрацювання архівів, неопублікованих творів. Чому б не запровадити цю практику тепер, особливо під час виконання численних дисертацій із наукової спеціальності “українська література”» (С. 17).

На противагу усталеним серед науковців стереотипам, що текстолог не може «піднятися» до рівня аналітика, а теоретик не повинен «опускатися» до рівня «приміткаря», автор монографії переконує, що нині актуальним є синтез усіх рівнів аналізу літературних творів, де обидва елементи не заважають, а доповнюють одне одного. І справді, у такому руслі варто працювати молодим літературознавцям і запроваджувати таку практику в навчальних закладах (на філологічних факультетах вишів).

До слова, на кафедрі української фольклористики імені академіка Філарета Колесси Львівського національного університету імені Івана Франка культивується підхід, коли дослідник (студент і викладач) виїжджає у польові умови, де самостійно розшукує носіїв фольклору, потім записує твори усної народної словесності, відтак розшифровує, публікує, і це, врешті, стає об’єктом його наукового дослідження.

Гадаю, щось подібне можна би було застосувати і до літературознавчих досліджень – від опрацювання рукописних архівів (наприклад, їх оцифрування, що є актуальним для української архівістики) до суто аналітичних робіт. До того ж, тут могли би стати у пригоді студенти-філологи: замість «перемусолювати» одні й ті ж теми у курсових роботах, вони б робили корисні речі для всієї культури.

Олексій Неживий порушує ще одну актуальну проблему сучасної української текстології. Мова йде про те, що здійснюються масові видання творів українських класиків, і вибір тексту для передруку робиться спорадично. Справді, як зазначає автор, є першочергова потреба в академічному виданні, що стане базовим джерелом для вибору основого авторського тексту й едиційним зразком для наступних видань різних типів. Отож, маємо проблему, яку варто вирішувати з кореня, з джерела: спершу належно впорядкувати тексти творів, а тоді вже здійснювати популярні передруки.

І це особливо стосується Григора Тютюнника, адже його твори входять до навчальної програми загальноосвітніх шкіл. Саме у цьому контексті – вивчення письменника у школі – едиційна практика є великою відповідальністю, адже йдеться про наймолодші покоління – школярів. Вивчення текстів за посередництвом нефахово підготовлених видань може бути цілою проблемою: потім треба все наново перевивчати, наново передоводити якісь факти тощо.

І знову повертаємося до актуальності передусім авторитетного текстологічного опрацювання творів письменника, а вже відтак — масового їх друкування та уведення в контекст. У нас же все навпаки: наукові видання не мають належного фінансування, а популярних (в умовах комерціалізації всього) – хоч греблю гати. І виходить ведмежа послуга, бо ж часто доводиться повертатися до раніше належно не виконаної роботи. «Тому текстології, як базовій галузі сучасного літературознавства, – слушно зазначає луганський літературознавець, – має приділятися особлива увага саме тепер, коли не стало ідеологічного, цензурного й редакторського засилля. Потребують якнайшвидшого очищення, тобто перевидання, твори письменників-класиків, які нерідко паплюжились при підготовці до видання». Своє твердження О. Неживий підкріплює низкою прикладів з історії підготовки видань творів Григора Тютюнника.

Далі, зокрема в другому розділі – «Еволюція документального й художнього автопортрета» – автор акцентує на тому, що текстологічна робота безпосередньо пов’язана із вивченням біографії письменника. Власне, книга О. Неживого присвячена дослідженню життя і творчості Григора Тютюнника. Ці два пласти взаємодоповнюють одне одного, вони нерозривно пов’язані. Слушним є тут авторове посилання на Ларису Мірошниченко: «В українському літературознавстві біографічні дані й досі, як правило, наводяться лише для підтвердження висновків історико-літературного дослідження. Реальні факти, зафіксовані в достовірних документах життя письменника, якщо їх усебічно вивчено у взаємозв’язках з його творчістю, справді, відіграють важливу роль у розв’язанні теоретичних проблем у становленні переконливих узагальнень, аргументованих оцінок чи умотивованих гіпотез». Та тут виникає інша проблема – неправильне, чи радше неточне подання фактів біографії, часто через призму суб’єктивізму у спогадах чи елементу художньої гри у творах. Хоча автор розуміє і визнає умовність, навіть художність мемуарів та наголошує на важливості посилань на документи та інші авторитетні джерела, все-таки інколи надто доскіпливо реагує на деякі неточності в них (як у випадку з політичним романом Романа Іваничука «Країна ірредента»). Подібна ситуація була і з Богданом Ігорем Антоничем у контексті «Дванадцяти обручів» Юрія Андруховича. Якщо оминути тему моральності, що стала центральною у дискусії навколо цього роману, все ж варто пам’ятати, що це художній твір, «фіктивна біографія» (за визначенням Ю. Андруховича) і тому вона не може бути авторитетним джерелом наукової біографії.

О. Неживий обурюється, що, нерідко беручися до образного відтворення тих чи інших епізодів, автори спогадів «на перше місце ставлять своє ім’я». Та, зрештою, це явище закономірне, підтвердження можемо знайти не тільки в спогадах про Григора Тютюнника. Природно, що автори хочуть показати свій зв’язок із героєм розповіді, хоча часто перебільшують власну участь у становленні письменника чи якійсь ключовій для нього події. Згодом виявляється, що таких доленосних людей, які вчасно підтримали і дали путівку в творче життя, підозріло багато. Тут, власне, потрібно здійснити розмежування між художнім, белетризованим, легендаризованим, мемуарним та науковим, документальним. У науковій біографії мають бути чітко розставлені акценти стосовно одного й другого. На цьому, власне, й наголошує О. Неживий.

Монографія О. Неживого є вступним теоретичним етапом до наступного – підтотовки й видання повного академічного зібрання творів Григора Тютюнника. Третій («Історико-літературні джерела. Критика») та четвертий («Творча спадщина: текстологічно-едиційні проблеми») розділи книги –– це майже готові коментарі до такого зібрання, адже в них ґрунтовно досліджено історію текстів, розглянуто їх рецепцію в критиці, описано історію різних видань творів Григора Тютюнника та запропоновано авторський проект «Повного зібрання творів» письменника. Цей проект не є першим практичним втіленням ідей ученого: раніше виходила книга щоденників і записників під назвою «Григір Тютюнник: “Образ України – здавна й по сьогодні”», яку упорядкував та прокоментував Олексій Неживий (Луганськ, 2005).

Стиль праці О. Неживого дуже живий – її цікаво читати, і сподіваюся, зі мною погодяться її потенційні читачі – студенти, науковці, педагоги середніх і вищих шкіл, письменники, літературна молодь. Це аж ніяк не суперечить її науковості та академічності. Автор вибудовує струнку теоретичну концепцію власного текстологічного підходу, водночас постійно закріплює свої судження прикладами із едиційної практики творів Григора Тютюнника. О. Неживий добре знає науковий контекст своєї галузі. Він згадує дисертації Юрія Бедрика, Дмитра Стуса, Наталії Лисенко, Степана Захаркіна, Валентини Савчук, посилається на праці Сергія Гальченка, Лариси Мірошниченко, Мирослави Гнатюк, Григорія Аврахова, Тетяни Маслянчук.

Ми ж до цього списку включаємо і Олексія Неживого. Бо без ознайомлення з його монографією багато втрачаємо, якщо хочемо братися до текстологічно-джерелознавчої роботи. Адже теоретичний інструментарій автора та практичну його реалізацію сміливо можемо використати як певний зразок. У монографії О. Неживого черпаємо для себе низку цікавих аргументів і показових прикладів, які можна запозичити і застосувати у власній роботі. Бо хоча «персональна текстологія кожного окремого письменника має […] риси індивідуальні, оскільки неповторні кожна творча особистість, умови її життя і праці, історична доля літературної спадщини, специфіка творчої діяльності», все ж має вона і «загальні типологічні ознаки».

Варто також відзначити художнє оформлення книги. Вдало підібрана, не разюча і не надто офіційна палітра обкладинки, на якій – портрет молодого Тютюнника, фрагмент його рукопису та світлина із панорамою річки Грунь у рідному селі письменника Шилівка. Книгу О. Неживого хочеться взяти до рук завдяки вдалому художньому оформленню.

Аспірант кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського Національного університету імені Івана Франка, упорядник перевидання поетичної збірки Богдана Ігоря Антонича «Три перстені» (Львів: Літопис, 2008) і упорядник "Повного зібрання творів" Б. І. Антонича (Львів: Літопис, 2009)