Дім Анатолія Шевчука

Анатолій Шевчук
Анатолій Шевчук

Анатолія Шевчука,брата Валерія Шевчука, знають лише у вузьких літературних колах, тому поява його повного зібрання творів у одному томі за назвою «Житомирські етюди», що вийшов друком у провінційному видавництві «Рута», – справжній подарунок книжковим гурманам. А між тим, після дебюту братів Шевчуків письменники і критики передбачали, що незабаром в українській літературі зійде нова яскрава зірка не Валерія, а саме Анатолія Шевчука. Особливо захоплено зустрів перші оповідання молодого письменника тоді вже поважний майстер слова Іван Сенченко в рецензії на «Чорну землю», що так і не була надрукована.

Анатолій Шевчук народився 6 лютого 1937 року в Житомирі, де закінчив середню школу і майже тридцять років працював лінотипістом в обласній друкарні. Початок його літературної творчості припадає на початок 1960-х років. Саме в той час у збірниках і газетах з’явилися його перші оповідання.

У травні 1966 року за звинуваченням у націоналістичній та антирадянській діяльності Анатолій Шевчук був засуджений до п’яти років табірного ув’язнення в Мордовії. На березі річки він переховував лінотипний набір листівки самвидаву з памфлетом Євгена Сверстюка «З приводу процесу над Погружальським», у якому йшлося про організовану радянськими спецслужбами операцію підпалу україніки в Державній публічній бібліотеці АН УРСР (нині – Національна бібліотека України імені В.І.Вернадського) прибиральником бібліотеки Володимиром Погружальським. За три дні в центрі Києва згоріло майже 500 тисяч книжок, та найбільше були знищені документи, пов’язані з домосковського періодом життя в українських землях, і архіви Центральної Ради. Цей памфлет Євгена Сверстюка став одним із основних документів українського самвидаву 60-70-х років ХХ століття. Граючись біля річки, діти знайшли набір листівок і показали батькам, а хтось із батьків заявив про це в КДБ. Вирахувати, хто з мешканців цього закутка міг винести з друкарні шрифти, було нескладно.

З перебуванням Шевчука в таборі політв’язнів пов’язана романтична історія. Коли 1968 року в Парижі вийшла упорядкована В’ячеславом Чорноволом антологія «Лихо з розуму», одна молода шведська жінка побачила фотографію Анатолія Шевчука, прочитала його оповідання і до кінця ув’язнення писала  в Мордовію листи. Та ревні служителі КДБ жодного листа адресату так і не передали — повідомили про це тільки коли випускали його на волю.

Після арешту твори Анатолія Шевчука не публікувалися майже двадцять років. За радянської влади надрукуватися дисиденту було нереально. Тому аж у 1991 році вийшла перша книжка оповідань «Вертеп добра і зла», у 1999 – «Чорний човен неволі», відзначена літературною премією імені Івана Огієнка, в 2006 – «Таємниця Федора Шведа», в 2007 – «Барви далеких літ» та книжка листування з братом Валерієм Шевчуком, у 2011 році – вибране «Житомирські етюди».

Окремі його оповідання були друковані в хрестоматіях, антологіях, журналах. Зокрема, у нью-йоркському виданні «Хрестоматія з української літератури 20 століття» було опубліковане оповідання  Анатолія Шевчука «Увечері»; в антології «Чашечка кави о другій» – оповідання «Бомбосховище»;  в антології «Вечеря на дванадцять персон» – оповідання «Тризна по-домашньому; в збірці «Косень» – оповідання «Чорна земля», «Теплі спогади в холодний вечір»; в антології «Житомирський феномен» – оповідання «Мальовнича річка Гуйва», «Таємниця Федора Шведа», «Так захотіла доля».

Крім прози, в журналах «Кур’єр Кривбасу», «Неопалима купина», «Авжеж» та житомирських газетах друкувалися краєзнавчі та літературознавчі статті Анатолія Шевчука.

За винятком невеликої повісті з невольничого циклу прози «Болюче відчуття полону»,  решта творів письменника – оповідання.

Майже вся прозова спадщина Андрія Шевчука видана в Житомирі. Вона замкнута в літературному просторі краю, що гальмує входження в загальнонаціональний літературний контекст, але посилює її влив на формування місцевої літературної школи. На якість житомирської прозової школи впливає не тільки художнє письмо Анатолія Шевчука, а й біографія письменника та його бачення літературного процесу. Під час обговорення тенденцій у сучасній прозі він, звертаючи увагу на цинізм і брутальність у молодій прозі, якось сказав: «Я думав, що коли наша країна здобуде свободу, в літературу прийдуть аристократи духу, а прийшли плебеї». Після такого суворого вироку не один автор задумався над тим, що він пише.

Розглядаючи художній світ Анатолія Шевчука, можна сказати, що його творчість тримається на трьох архетипах – Долі, Дому й Дороги. Але ці архетипи ближчі не до розмитих уявлень Юнґа, який усе життя працював над теорією архетипів, а до розуміння Августина Блаженного, який в архетипі бачив архаїчний образ, що тяжіє до узагальнення фундаментальних істин.

У традиційному українському уявленні Доля сприймається як щось таке, що передається людині у спадок від її предків. У дослідженні етнографа Слобожанщини Петра Іванова «Народні оповідки про Долю», опубліковані 1892 року в збірнику Харківського історико-філологічного товариства, Доля – це душа померлого предка, яка опікується людиною, тому в українців було заведено після вечері залишати шматочок хліба на столі або кидати крихти під стіл для Долі, яка живе в Домі. Отже, мати тяжку Долю в українців вважалося не трагедією, а об’єктивною реальністю, даною людині Господом. Відтак на Долю не можна нарікати, її треба сприймати як власну життєву Дорогу, бо нещастя людині даються Господом для її ж блага та спасіння. З цього приводу навіть є українське прислів’я: «Яке Бог уродив, таке треба жати».

В оповіданні «Хата біля лісу» йдеться про головного механіка, який відбув тюремне ув’язнення за виробничу травму свого робітника.  І хоч керівництво друкарні всіляко його вигороджувало, він «не викручувався», бо сприйняв в’язницю як неминучість. А коли вийшов на волю, то легко погодився з планами тітки одружитися з незнайомою сусідкою, «аби продовжити подальшу життьову мандрівку». Отже, Доля в розумінні героїв Анатолія Шевчука – це наперед визначена Дорога людини.

Таке ж стоїчне ставлення до всіх  пертурбацій Долі і в героя оповідання «Льонька пішов на роботу», що несподівано для всіх кинув школу, рано почав працювати, рано одружився. Він прожив складне життя, але ніколи не скаржився на свою Долю, сприймаючи її як особисту життєву даність, як власний зріст чи колір очей.
Анатолій Шевчук. Житомирські етюди. –  Житомир: Рута. – 2011
Оскільки Доля в українській свідомості не уявляється без Дому, то ключем до творчості Анатолія Шевчука  є оповідання «Дорога додому», в якому оповідач приходить до простої істини: аби щось глибоко оцінити, треба його втратити.  Якщо у творчості Валерія Шевчука  Дорога – це простір, де людина себе реалізовує і розкриває свій внутрішній потенціал, то в творчості Анатолія Шевчука Дорога не пускає героя далеко від Дому. Зв’язок із Домом регулює висоту, на яку Доля дозволяє людині піднятися в своєму розвитку. Чим сильніший зв’язкою із Домом, традицією, родом, минулим, тим менших результатів досягає людина, бо тягар минулого її стримує. В  «Дорозі додому» Доля тримає оповідача невидимими нитками, зітканими з любові до близьких, дому й речей, що міцно вросли в свідомість ліричного героя, який їде у відрядження до Коростеня, де знаходить прихильних людей, які запрошують його до себе на роботу, дівчину Марію, з якою в нього зав’язуються платонічні стосунки. Сила Дому в Анатолія Шевчука – сильніша за силу Дороги, на якій людина може знайти славу, кохання, гроші, нові враження. Якщо герої Валерія Шевчука знаходять себе в Дорозі, де підживлюються новими враженнями, зв’язками і навіть змінюють свою Долю, то герої Анатолія Шевчука шукають підживлення внутрішніх сил у поверненні до витоків. Такою є київська тітка ліричного героя з оповідання «Дорога додому», яка повертається з Києва до села в ту хату, де жив її прадід, щоб набратися нових сил і вражень. А сам ліричний герой так передає силу Дому, яка притягує його з Дороги: «Будинок огорнувся сутінками, і світиться одна лише батькова кімнатка. Батько шевцює, сидячи на стільчику перед ослінцем з інструментом та цвяхами, а мати поруч на ліжку читає йому щось з української класики. Смужка світла падає з вікна на втоптану снігову стежку, що веде до хвіртки. Все тут чекає на мене. Мовчазний дім, садок, троє дубів перед домом. І, звичайно, жевріюче вікно, за яким мене згадують. Я думаю, що такий дім, як наш, ніколи не стане пусткою. І коли навіть його покидають, усе одно хтось має повернутися».

Ось ця висока поезія Шевчукового Дому, де живуть батьки і духи предків, де зберігаються улюблені книжки і звичні речі, і є тією могутньою силою, що тримає в полоні його героїв, навіть якщо для цього їм доведеться пожертвувати Дорогою, що розкриває перед ними осяйні перспективи. В «Дорозі додому» є фрагмент, коли ліричний герой згадує знайомого з дитинства настінного годинника «Густав Беккер», що вже давно перестав іти і просто висить на стіні, а час «відлічує  хіба що в … пам’яті». Реальний час у художньому світі Анатолія Шевчука стоїть або повторюється, як грамплатівка з деформованою звуковою доріжкою, коли багато разів програється одна й та сама музична фраза. На відміну від Валерія Шевчука, в художньому світі якого домінує Дорога, в художньому світі Анатолія Шевчука домінуючим є Дім. Якщо більшість героїв Валерія Шевчука пориваються або йдуть із Дому, то герої Анатолія Шевчука повертаються або хочуть повернутися  до Дому.

В оповіданні «Прогулянка до Броварів» ліричний герой хоче зняти квартиру на хуторі Бровари під Житомиром. Провідником до помешкання був старий чоловік, у якому впізнається перекладач Гомерових «Ілліади» й «Одіссеї» Борис Тен. Після ув’язнення радянські спецслужби не дозволяли йому жити в місті, тому його сім’я мешкала в Житомирі, а він – на хуторі Бровари, звідки ночами, як злодій, прокрадався до своєї хати. Вибираючи нове помешкання, оповідач помічає гарний стіл із червоного дерева, але неприємно вражений тим, що бабця, яка тут жила, померла, гріючись на лежаку. А отже, в цьому домі живе дух чужої жінки, що може його не прийняти. Оповідач ставиться до Дому, як до живої істоти. В його розумінні, кожен Дім дихає, «коли у своїх стінах зберігає тепло для людей, які там живуть».

Дім у творчості Анатолія Шевчука безпосередньо пов’язаний зі світом міщанства, для якого Дім, їжа і речі є глибоко екзистенційними субстанціями. Змальовуючи міщанство, письменник використовує широкий арсенал виражальних художніх засобів: гротеск, фантасмагорію, абсурд, іронію, сарказм. В оповіданні «Телефон» жінка народжує свою міщанську мрію – телефон, установити який було складно в країні вічних черг і дефіцитів. Це пародія на радянський спосіб життя, що позірно культивував духовні цінності, а насправді створював дефіцит на найнеобхідніші речі, бо всі кошти країна витрачала на гонку озброєнь. Тож речоманія була родючим ґрунтом для проростання міщанства.

У дослідженні внутрішнього світу і побуту міщанства письменник нагадує водолаза, який обстежує дно, проникаючи в кожну печеру й закапелок душі українського міщанина, щоб оголити його думки і вчинки. У змалюванні міщанства Анатолій Шевчук безпосередній, насмішкуватий і ліричний, адже міщанство – це частина і його світу, з якого він виріс.

Щоб краще зрозуміти героїв Анатолія і Валерія Шевчуків, треба поблукати тією частиною околиці Житомира під Чуднівським мостом, де Кам’янка впадає в Тетерів. Цей специфічний світ не схожий ні на село, ні на місто. Міста зі своєю культурою забудов та ландшафтів і чепурні села Західної та Центральної України з їхніми доглянутими хатами й обійстями, обгороджені парканами, що оберігають світ приватної власності і водночас несуть скромний, але добрий смак сільської архітектури, разюче відрізняючись від околиці, яку населяють герої братів Шевчуків, де можна побачити хвіртку з автомобільних дверей, ґанок із вагона чи паркан із обшивки старого трамвая. Кожен мешканець Шевчукової околиці зберігає ментальність селянина з його приватновласницькими інстинктами, що зневажає село і заздрить місту, з якого тягне на своє обійстя уламки урбаністичної цивілізації, щоб із них побудувати свій міщанський рай. Тому суржик у творах Анатолія Шевчука – не просто лінгвістичне явище, а специфічний гібрид свідомості.

Діалоги Шевчукових персонажів залишають відчуття щойно почутих голосів, від яких у момент прочитання ще чути вібрацію повітря. Письменник не просто наслідує мову мешканців околиці Житомира, а точно передає манеру їхнього мислення: «Ти, Вася, не знаєш, яка твоя мама золота женщина. Я дуже уважаю твою маму!» Або: «Бачиш, отєц мене повчає… Пайдьомтє, отєц, нє спєшитє…».

Є в Анатолія Шевчука оповідання «Колесо і ключка», в якому воєнні роки змальовано очима хлопчика. За яскравістю і точністю картин життя того часу це оповідання можна поставити пруч із оповіданнями Марії Цуканової «Ельф», «Діти», «Шоколяда» чи Григора Тютюнника «Смерть кавалера». Напівголодне життя хлопчаків 40-х років ХХ століття з околиці українського міста, їхні захоплення, дитяча  конкуренція, поїздка двох малюків із матір’ю до Овруча, звідки їхнього батька мали відправити на фронт, передані надзвичайно майстерно і реалістично. Дитячі рефлексії й дитяче бачення епохи, позначеної війною, вводять у світ, скалічений мілітарною свідомістю, де найціннішими дитячими іграшками були червона зірочка або каска. А колесо з ключкою, з якими тодішні хлопчаки гасали на вулиці, були предметом заздрощів інших дітей — такою розкішшю, як нині, скажімо, скейтборди.

Якщо Дім у творчості Анатолія Шевчука завжди пов’язаний із безпекою і любов’ю, то Дорога – з небезпекою і агресією інших людей. Особливо це відчутно в табірному циклі прози «Чорний човен неволі». Дорога у табірному циклі має нові загрози. Бувалі в’язні знають: якщо їх кудись везуть, то або до іншого табору, або «на материк» для перевиховання, або до Володимирського централу.  В оповіданні  «У «велику зону» переїзд у вагоні-столипіні сповнений багатьох небезпек. Головний герой оповідання, політв’язень Яковенко, знає, що в Дорозі людина розкриває свої потаємні й темні сторони душі:  зеки брутально лаються, між чоловічими й жіночими вагонами чути відверті перегукування спраглих сексу людей, а самодурству конвою немає меж. Навіть найбільші душогуби з кримінальних злочинців бояться Дороги, в якій можна втрапити в ще більшу халепу.

У маленькій повісті «Болюче відчуття полону» двоє колишніх вояків УПА втікають із табору, але вдома їх ловлять. Одного засуджують до страти, а другого повертають у зону. Дорога дала їм відчуття тріумфу від утечі з табору, але принесла ще більше горя. І тільки єдина Дорога виправдовує всі небезпеки – це Дорога до Дому. Почуття Дому в особистому житті Анатолія Шевчука таке ж сильне, як і в житті героїв його творів. Його брат Валерій більшу частину свого життя прожив у Києві, а він так і живе у батьківській хаті.

У творчості Анатолія Шевчука є два Доми: малий Дім у значенні будинку, роду, сім’ї; і великий Дім у значенні України,  Батьківщини. Якщо малий Дім – це простір, вільний від чужого духу, де живуть близькі люди, панує своя мова, свої звичаї і зберігаються улюблені книжки, то великий Дім – це поневолена земля, в якій панують чужа мова, чужа правда і чужі звичаї. В свідомості персонажів табірного циклу «Чорний човен неволі» немає відмінності між мордовським табором і Україною, тому в’язень, який повертається з Мордовії в Україну, вважає, що їде у «велику зону», де є свої стукачі та вертухаї.

У мистецтві  слова, як і в мистецтві співу, велике значення має тембр голосу.  Анатолій Шевчук запам’ятовується саме своїм тембром та манерою оповіді: стриманими й по-чоловічому заощадливими, а мистецтво оповідача тримається на точності деталі й рефлексії. Серед масиву сучасної хворобливої і цинічної літератури від прози Анатолія Шевчука віє патріархальним здоров’ям, із яким писали біблійні пророки.

У часи, коли наші землі були «великою зоною», Україна вижила завдяки консерватизму українських сімей, в яких шанувалися духи померлих предків і свої традиції. А за приватною сферою, за порогом Дому, все було чужим, оскільки там панувала чужа асимілятивна стихія. Принаймні такою постає радянська епоха української історії другої половини ХХ століття  в творчості письменника-дисидента Анатолія Шевчука, творча спадщина якого відкриває ще одну маловідому сторінку української прози.