Література обезголовленої нації

Від редакції. Див. також: Віктор Неборак «Скандальні спокуси українського письменника».

За останні півроку українська література вирвалася з маргінесів і несподівано опинилася в центрі уваги українського суспільства. Передусім маються на увазі книжки Ліни Костенко «Записки українського самашедшого», Василя Шкляра «Чорний ворон», Марії Матіос «Вирвані сторінки з автобіографії» та Оксани Забужко «Музей покинутих секретів».

У кожного з цих авторів була своя історія уваги з боку ЗМІ, і, водночас, усіх їх об’єднує спільна причина успіху, пов’язана з настроями в Україні. Після поразки національно-демократичних сил українське суспільство перебуває в процесі болісного пошуку нових лідерів та пояснень глибинних причин цієї поразки. Наразі можна говорити про кризу українського суспільства. Через розчарування старими лідерами та за відсутності нових українське суспільство  шукає еліту, яка б вивела з кризи, серед письменників. Відтак сентенція Євгена Маланюка «Як в нації вождя нема, Тоді вожді її поети» набула ваги актуального суспільного слогана. Це нездоровий симптом масової свідомості, який свідчить про обезголовленість нації, що хапається за літературу, як за свою традиційну рятівну соломинку.

Україна вже це проходила в 1918 році. Коли Польща й Фінляндія згуртувалися навколо генералів Юзефа Пілсудського та Карла Густава Маннергейма і виграли в протистоянні з сильнішим ворогом, Україна згуртувалася навколо історика Михайла Грушевського, письменника Володимира Винниченка й літературно-театрального критика Симона Петлюри, які показали цілковиту безпорадність у статусі політичних лідерів, і через це Україна втратила свій історичний шанс.

В успішних націй література виконує лише естетичну й виховну функції. В Україні хочуть, щоб  література виконувала, насамперед, роль політичного рупора. Звідси ненормальний культ Тараса Шевченка, коли мільйонний натовп ховається за спиною поета, щоб його словом озвучити те, про що кожен боїться сказати вголос. В основі української масової свідомості культ Шевченка пов’язаний з обезголовленістю нації, коли відсутність сильних лідерів, які можуть доступно сформулювати завдання на найближчу та більш віддалену перспективу, компенсується цитатами з Шевченка, в яких ідея звільнення з-під колоніального та соціального рабства завжди актуальна для України, що через страх, який  в’ївся в гени, так від нього і не звільнилася.

Під час кризи в гуманітарно нечутливому українському суспільстві ця чутливість завжди загострюється. До всього ж, за 20 років незалежності виросло нове покоління, яке не знало іншої Батьківщини, крім України, покоління, для якого всі постанови й президентські укази, пов’язані з червоним прапором зниклої з політичної карти країни, видаються  в кращому разі історичним непорозумінням чи політичною короткозорістю влади. Тому це покоління хоче знати, чому країна завбільшки, як Франція,  з великим науковим потенціалом, який працював на зміцнення царської Росії та Радянського Союзу, 20 років топчеться на одному місці. Це покоління відчуває, що головні причини українського застою сховані не в економічній сфері, а в сфері гуманітарних проблем, на які найкращу відповідь може дати література.

Для української літератури настав сприятливий час. Суспільство дає їй карт-бланш, щоб вона доступно пояснила, що робиться в душі й голові української людини і вказала шляхи подальшого духовного розвитку країни. Але чи виправдовує таку увагу суспільства якість самої літератури?

Ще в радянські часи Ліна Костенко мала славу поетеси, яка не прогиналася перед владою. Хоча антирадянськими її поетичні твори теж не можна було назвати. Просто вона не служила тій владі, що для письменника радянської доби було рівнозначно подвигу. Досі за Ліною Костенко зберігається неофіційний титул королеви української поезії, а чимало критиків вважають її найбільш гідною кандидатурою від українською літератури на здобуття Нобелівської премії.  І одного разу її навіть безуспішно на цю премію висували. За незалежності Ліна Костенко мовчала, і всім було цікаво знати, що ж вона скаже. І цією двадцятилітньою інтригою «скористався» Іван Малкович, який узяв ідею, що плавала на поверхні. Інтуїція бізнесмена від літератури підказувала йому, що на цьому можна заробити гроші, якщо трохи вкласти в рекламу. І Малкович не помилився.

Досі українські видавці вважали, що вкладати гроші в рекламу українського автора – це викинути гроші на вітер, бо, мовляв, таке потрібно тільки для задоволення авторської пихи. І це глибоко вкорінене в свідомість українського видавця переконання продиктоване бідністю українських видавництв, їхнім малокваліфікованим персоналом і, зрештою,  скупістю видавців. Український видавець схожий на українського олігарха, який за безцінь скуповує державні заводи і заробляє гроші, не вкладаючи жодної копійки в їх модернізацію. Видавець шукає відомих письменників, щоб стригти купони.

У радянські часи був добре відпрацьований механізм реклами автора. При цьому література не могла задовольнити вимогливих читацьких смаків і була доволі попсована соцреалізмом. Але пропагандистська машина працювала справно. Тож письменнику не треба було думати про піар і вигадувати для себе інформаційні приводи.

За роки незалежності рекламна машина радянського видавничого бізнесу була зламана разом із книговидавничою системою, а нової не створили. Тому останні двадцять років в Україні фаворитами були автори з публічним хистом, які не шкодували часу і сил на саморекламу. Однак не завжди  літературний талант дружить із публічним. Колись Валерій Шевчук зауважив: «Письменник, який добре говорить, погано пише, а який добре пише, як правило, погано говорить». Хочете прикладів? Будь ласка! Володимир Яворівський.

Але як бути першокласним українським авторам, які  не люблять виступати перед аудиторією? Навіть після одержання Шевченківської премії така глибока письменниця, як Галина Пагутяк, не стала героїнею медійного простору. В рекламу таких авторів видавці мають вкладати кошти. Українські видавці найчастіше програють своїм найближчим колегам, польським і російським видавцям, не тому, що в них менше грошей, а тому, що в них нижча кваліфікація, немає сміливих ідей, а основний персонал – дешева робоча сила – студенти.

Усі названі чотири книжки – далеко не кращі твори у біографії кожного з авторів. Ще до виходу роману Ліни Василівни кожен, хто знайомий із роботою прозаїка, скептично ставився до того, що у 80 років людина, яка ніколи не писала прози, може чимсь здивувати світ. Адже проза, як гра на піаніно, потребує регулярних і багатогодинних вправ. Тому дива не сталося. Проте бренд Ліни Костенко і реклама зробили свою справу. Мені телефонували російськомовні люди з Криму, які просили купити «Записки українського самашедшого». Комерційний успіх книжки очевидний. Але не художній. У жанровому гібриді приватної історії, політичного памфлету і фейлетону українська соціально-політична рутина втопила талант королеви української поезії.

Якщо інформаційний шум навколо Ліни Костенко був побудований на її міцному ще радянському бренді, двадцятилітньому мовчанні і на звичайній рекламній кампанії, то  в ситуації з Василем Шклярем діяли інші технології успіху. Там був неординарний інформаційний привід: письменник відмовився від Шевченківської премії, до якої цілеспрямовано йшов останні десять років. Василь Шкляр, який багато років був наслідувачем Григора Тютюнника, романом «Ключ» відкрив для себе друге дихання і став тим Шклярем, якого ми нині знаємо. Але художньо він так і не піднявся вище від свого роману «Ключ». Тож  «Чорний ворон», попри дражливу складову для українофобської частини нашого суспільства та їхніх братів по розуму за хутором Михайлівським, не належить до найбільших творчих успіхів Василя Шкляра. І хоч у своїй більшості Шевченківський комітет проголосував за присудження письменнику найвищої державної літературної нагороди України, після розкрученого у ЗМІ скандалу, благословленого директором видавництва «Фоліо» Олександром Красовицьким та Дмитром Табачником,  Віктор Янукович не підписав би указ про нагородження письменника премією. І з наближених до Президента України джерел Василь Шкляр про це знав. Його відмова була добре зваженим вчинком людини, яка свою поразку перед бюрократичною машиною і політичною кон’юнктурою перетворила в перемогу. Політичний скандал, спрямований проти Дмитра Табачника, мав потужний інформаційний резонанс, що автоматично помножив видавничі наклади «Чорного ворона».

За іншою схемою розгортався скандал навколо книжки мемуарів Марії Матіос «Вирвані сторінки з автобіографії». Інформаційним приводом для скандалу став депутатський запит комуніста Петра Цибенка до Генпрокуратури щодо правової оцінки висловлювань у мемуарах Марії Матіос, яка порівняла радянський пам’ятник із фалосом. Цибенко подумав, що настав час для червоного терору, оскільки комуністи входять до правлячої коаліції,  тож вирішив першим зробити цей історичний крок. Якби Петро Цибенко більше читав, то за останні двадцять років міг би накопати тисячі уїдливіших і дошкульніших порівнять, які паплюжать комуністичні  символи. Але він цим похвалитися не міг, тому скандал розгорівся на рівному місті. І цим одразу скористалася письменниця, допомігши видавництву запустити додаткові наклади «Вирваних сторінок з автобіографії», бо всі шукали, що ж там такого написано. Через наївність товариша Цибенка Марія Матіос розіграла цей скандал, як за нотами, змусивши генерального прокурора і міністра внутрішніх справ виправдовуватись, а завершилося все хепі-ендом – зустріччю письменниці з Віктором Януковичем, коли вони в дружній розмові обговорили перспективи розвитку  української літератури.

Роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» опинився в центрі уваги ЗМІ  завдяки найпростішій технології. З ним не було пов’язано ні скандалів, як із Василем Шклярем чи Марією Матіос, ні інтригуючого двадцятилітнього мовчання, як із Ліною Костенко. У його рекламу було просто вкладено гроші Катерини і Віктора Ющенків. Розголос роману спричинила реклама, помножена на публічну харизму і запеклість Оксани Забужко, яка змусила б говорити про себе навіть тоді, коли б під палітурками «Музею покинутих секретів» виявилося 832 сторінки чистого паперу.

І все ж треба визнати, що саме ці чотири автори зробили дві корисні речі: протестували суспільство і виявили, що нині воно потребує літератури більше, ніж досі; і довели українським видавцям, що в українського автора треба вкладати гроші, адже добра реклама книжки веде до її комерційного успіху. Завдяки цим інформаційним експериментам українські видавці переконалися, що навіть у постколоніальній країні, в якій книговидавничий бізнес культурної метрополії домінує над тубільним книжковим ринком, сучасна українська література може давати добрі прибутки, якщо вміло користуватися перевагами інформаційної цивілізації.