Подорож із викрутасами

Ірен Роздобудько. Мандри без сенсу і моралі. — Київ: Нора-Друк, 2011
Ірен Роздобудько. Мандри без сенсу і моралі. — Київ: Нора-Друк, 2011

Так звані «документальні» книги – це така небезпечна штукенція, що може принести автору або щире читацьке «дякую», або скривлене «фє». Якщо ж документалістика ця у стилі travelling, то читач або (маючи гроші) спакує валізи та вирушить у мандрівку, час від часу витягуючи з кишені книгу, яка надихнула, або (без грошей) сумно похитає головою, та й піде мріяти, або роздратовано подумає, що потратив час на прочитання чи ще щось, як от: «Мені б їхні можливості, я б у сто разів краще написав».

Так ось, завдяки українським письменникам та видавцям вітчизняний читач отримав уже четверту travelling-ову книжку із серії «Мандри». Після «У пошуках Оґопоґо» Лесі Ворониної, та «Мексиканських хронік» і «Подорожі на Пуп Землі» Максима Кіндрука вийшли друком «Мандри без сенсу і моралі» Ірен Роздобудько. Власне, про четверту книгу й піде мова. Роздобудько вперше описує свої подорожі (як, зрештою, і Воронина) в окремій книзі. Тут десять розповідей про десять країн – невеликих за обсягом, тому книга теж невелика, проте – в палітурці. Таку книгу можна добре розглянути.
У небі килим-літак, на якому кілька глечиків, ноутбук, горнятко кави та сама Ірен Роздобудько, яка привітно махає рукою читачеві, пропонуючи заглянути під палітурку.
Читач ознайомлюється з десятьма країнами через враження автора. Фінляндія, Швеція, Хорватія, Єгипет, Малайзія, Греція, Чехія, США, Ізраїль, Мальта відкривають свої таємниці лише прискіпливим оченятам, які хочуть усе бачити. Ну, і зробимо похибку на її величність Випадковість, існування якої дехто скептично заперечує, мовляв, який ти, такі й твої придибенції, тому нічого тут про випадковості говорити. Може, воно й так, але у книзі Роздобудько випадковостям відведено забагато місця. Вони перетворюються у пригоди – часом кумедні, часом не дуже. Як от недогляд туристичної агенції щодо години відльоту і «щастя» опинитися в чужій країні з 20 доларами на двох. Проте приємних таки більше. Чого варта лише далека родичка, віднайдена там, де авторка і не сподівалася побачити когось знайомого.

З книги Ірен Роздобудько читач дізнається, що у Фінляндії найкраще звернути увагу на кухню, а найприємнішим словом для фінів, яке вони хочуть почути від туриста, є «херкуліста», що означає – «дуже смачно». Ще тут є привиди, пиво та багато слідів історії. Наприклад, пиво фіни люблять пити у «Туалеті» – такий своєрідний гумор у людей, які називають свої пивниці не романтичними словами, а цілком буденними («Школа», «Аптека», «Туалет», «Банк») та роблять усе, щоб пивні фанати відчували себе саме так, як почувається себе людина у таких закладах.

Читач також побуває у місцях Швеції, про які не завжди прочитаєш, стане на мить дитиною, постоїть з автором («із розумним виглядом») на позолоченій трибуні, де виголошують свої промови світові генії, отримуючи Нобеля.

Двоїсте враження залишиться після «відвідин» Хорватії: добре — після розповіді про жінку, яка варить дуже смачну каву; не дуже добре — після розповіді про приставучого таксиста, який намагався звабити пані Ірен, діючи нахабно і нахраписто. Маленький відступ: недавно побачила в Інтернеті інтерв’ю з Роздобудько, у якому журналістка назвала цього горе-казанову ґвалтівником і навіть відвела йому місце у заголовку. Ні, зрозуміло, що слово «ґвалтівник» – дуже клікабельне, але, як на мене, то дуже гучно і нечесно. Шкода, що в книжці у розділі про Хорватію цей чолов’яга якимось дивом став «візитівкою» місцевих чоловіків, які навряд чи всі такі.

Малайзія зустріне читача красивим одягом, вродливими жінками та мавпочками, а також пригодами самої авторки. А в розділі про Мальту шанувальники творчості Роздобудько зустрінуть загадкового й закоханого ранкового прибиральника Майкла.

Якось злилися в одну розповіді про Єгипет та Грецію. І там, і там занадто багато людей із пострадянських країн. Вони приїздять сюди, щоб скупитися, а також відпочити так, як лише вони вміють. (Знову відступ – коли читаєш, мимоволі згадуєш анекдот: «Єгиптяни здивовані: наскільки ж утомлюються росіяни, якщо аж так відпочивають»). Хай би там як, але настрій авторці вони зіпсували, як і читачеві. Особливо росіянки з дешевими шубами в Греції. До речі, читачеві гірше – він тих росіянок не міг обійти і не звернути уваги. Зате його чекає відпочинок на Криті, де чотири моря та покровительство Зевса компенсують враження від тіток із шубами.

Приємно вразили Сполучені Штати у «виконанні» Роздобудько. Такі несподівані, такі, до яких хочеться вирушити (навіть попри розповідь про торговців живим товаром та життя повій).

Розповідь про Ізраїль видалася в авторки «сімейною». Там вона була у своїх друзів разом із коханим чоловіком, у творчості якого дуже багато згадок про Ізраїль. Ірен Роздобудько щедро знайомить читача з віршами свого чоловіка.

Ну ось так – галопом не лише по Європі. Залишилося згадати про те, що кожну розповідь завершують списки відомих письменників – представників кожної з описаних країн, а також – рекомендації самої авторки щодо того, що саме з їхнього творчого доробку треба почитати. Ще одна родзинка – рецепти страв кожної країни. Але… прочитавши в одному з інтерв’ю зізнання самої авторки, що вона ще нічого з написаного не готувала, я не ризикнула бути першою. Може, хтось із читачів виявиться сміливішим.

Як би не хотілося про погане, але ж – нічого, окрім правди. Не знаю, у чий город камінь (мабуть, видавництва), проте книзі бракує ілюстративного матеріалу. Світлини вийшли (їх тут кілька десятків) «бліденькі», хоча сюжетно – досить цікаві.  Майже на всіх – сама авторка, яка активно демонструє себе читачеві в різних країнах, проте цього мало. Хочеться більше, адже це подорож, де краще один раз побачити, ніж, ну, ви знаєте.

І ще одне. Попереджу читачів: якщо купуватимете книгу, уважно перерахуйте сторінки. Мій примірник десь «загубив» свої – із 16-ої по 33-ю. Технічний брак може бути різним, але ж видавництво себе поважає, то, може, і читача варто поважати?

Марія Криштопа (Мицканюк) народилася 7 травня 1979 року в селі Смодна Косівського району Івано-Франківської области. Закінчила Косівську гімназію та факультет української філології Прикарпатського університету імени Василя Стефаника. Пише прозу, поезію, есеїстику. Тексти друкувалися в періодиці та в альманахах «Прообраз», «Київська русь» Поки що живе й поки що в Києві. Працює журналістом.