«Я волів би мати Україну без маєтків, ніж маєтки без України…»

Євген Чикаленко, Володимир Винниченко. Листування. 1902-1929 роки/ Упоряд. та вс. ст. Н. Миронець. – Київ: Темпора, 2010
Євген Чикаленко, Володимир Винниченко. Листування. 1902-1929 роки/ Упоряд. та вс. ст. Н. Миронець. – Київ: Темпора, 2010

Євген Чикаленко в листуванні з Володимиром Винниченком

Євген Чикаленко та Володимир Винниченко – дві визначні постаті новітньої української історії. Ми досить довго не знали про них усієї правди. Тому їхнє листування, видане минулого року видавництвом «Темпора», найперше зацікавлює історичним фактажем. А вже потім, після подолання чверті чи половини книги, не один читач часто зупинятиметься вражений якоюсь невловною музикою людяності, несилуваної любові, що лине з тих листів. Це при тому, що обоє бачили різні політичні шляхи досягнення Україною свого щастя, гаряче сперечалися з цього приводу, вони знемагали від переслідувань поліцією, від хвороб, від родинних непорозумінь, від неможливості довести конечність своїх істин, виливали свої невдоволення в листах, буркотіли й стогнали. А в підсумку: світло, катарсис…

Сталося так, що Є. Чикаленко за короткий час суттєво допоміг В. Винниченкові у його головних починаннях – літературі й політиці. Він відіграв вирішальну роль у літературному дебюті молодого автора в журналі «Киевская старина» (1902 р.) та у звільненні його після третього арешту з Лук’янівської в’язниці, заплативши за це 500 золотих рублів. Звісно, Винниченко до кінця життя  «пана», як називали Чикаленка поза очі працівники газети «Рада» за його поміщицький статус, дуже поважав і зоставався вірним його другом.

Між емігрантом та його «літературним хрещеним батьком»  розпочалося листування. І якось так виходило, що Чикаленко, надто скромно трактуючи і своє розуміння літературного ремесла і свої спроможності переконувати знайомих у правильності власних політичних висновків, завжди мав що сказати, що порадити Виниченкові і в літературі, і в політиці.

Він, наприклад, не втомлювався критикувати густу тенденційність оповідань, повістей, п’єс Винниченка, які той посилав йому для оцінки: «…Публіцистику Вашу практикували ще спартанці»; «…Не губіть свого таланту, не каляйте свого літературного імени, не псуйте свого здоровля писанням публіцистики в художественній формі. Це Вас дратує, отроює, робить Вас хоробливим, а через те і безталанним»; «Чим менче визирає тенденція з сієї одежі, тим цінніший твір. Се аксіома, од якої Ви систематично ухилялись у своїх п’єсах.   Дай Боже, щоб Ви зрозуміли свою помилку і надалі писали, як справжній художник; не як «птичка божья», а як громадянин, з вираженою фізіономією, але все-таки як художник, а не публіцист, одягнутий в тогу белетриста».

Ось ще характерне міркування з листа Чикаленка від 8 липня 1908 р.: «Взагалі, у вас чудово виходять речі, написані з життя і, при тім особливо, коли вони написані просто, реалістично; коли ж Ви хочете натягнуть якусь думку, якісь принципи,  то впадаєте в ненатуральність, в кривляння або в комічний пафос («Безодня»). Безумовно, найкращі Ваші речі – «Краса і сила», «Голота», «Темна сила», «Голод», «Момент», «Боротьба» (окрім кінця) та інші такого роду, які написані просто по способу Тургенєва, Толстого, Горького, т. є. по старому методу, як Ви колись висловились, а всі символістичні і публіцистичні речі («Щаблі життя») просто нічого не варті, але, на жаль, Ви їх вважаєте за найкращі… Багато я хотів би говорить з Вами, бо мене се болить, бо Вас я вважаю найталановитішою людиною з-між наших письменників. Я не постіснявся се сказать і Коцюбинському, коли він мене попросив зрівнять, по совісті, його з Вами».

З багатьма такими зауваженнями Винниченко згоджувався: «Я думаю, вся хиба в тому, що я доводжу словами, а не дією». З багатьма сперечався, не можучи, однак, зодягти в слова ясну думку, що не всі мають писати, як Тургенєв і Толстой, що «надворі» панує модернізм, ламаючи всі непорушні до того мистецькі правила. І все ж повчання Є. Чикаленка діяли, В. Винниченко став більше читати психологів, філософів, хотів навіть вступати до паризької Сорбонни для підвищення загальної освіченості. Євгену Харлампійовичу вдалося похитнути впевненість літератора-емігранта в тому, що він уже все зрозумів у своєму ремеслі, певним чином урятувати його для живого творчого розвитку.

Що стосується політики, то вся вага її для українців (так вважав Чикаленко, і правильно вважав) зосереджувалася на стосунках із московською метрополією. У листі від 9 листопада 1910 р. Є. Чикаленко пише В. Винниченкові про заборону російською цензурою його п’єси «Співочі товариства»: «Дуже жалкую за “Співочими товариствами” і утішаю себе, що хоч “Брехню” побачить публіка. Заборону “Співочих товариств” з’ясовую собі тим, що там малюється український гурток, а ніяких гуртків українських не повинно буть. От і все. Начальству байдуже, що той гурток висміюється. Його просто нема і не повинно бути». Нема для Москви українського співочого гуртка – нема української мови – нема української книжки – нема України. Щодо північних сусідів Чикаленко ніколи не мав жодних ілюзій.

Не те В. Винниченко. За твердженням дослідників, він у дитинстві випадково побачив, як у панській економії хльостали по щоках його батька. Здається, відтоді він жив мріями підірвати світ владних і можних. З усього видно – ті мрії найдужче бродили в ньому. Володів мистецьким знання людської природи, відчуттям не позиченого українського патріотизму, але й не мав стримку в бажанні поквитатися з соціальними кривдниками. Тож опинився в стані українських політичних радикалів-соціалістів.

Про роль В. Винниченка у долі Української революції ще раз нагадує його лист до Є.  Чикаленка від 11 березня 1911 р., до якого він прикладав невеличку замітку для газети «Рада» за назвою «Лист до українського громадянства», що за два дні був у газеті й надрукований. У примітці під листом розшифровується зміст цього звернення: «У ньому він (В. Винниченко) повідомляв про відкриття в Римі інтернаціональної виставки мистецтв, у якій буде представлено багато націй, «не буде тільки тих, яким немає чого показати світові. До таких націй, здається, належать і українці», хоч їм, на його думку, є що показати світові. Поставивши запитання: «Чому так сталося?», Винниченко так відповів на нього: «Мені здається, що винна в цьому наша неповага до себе як до нації, наша непевність у власній гордости, наша вікова пригніченість і загнаність. Коли ми де й виступаємо, то неодмінно як “разновидность” чогось більшого за нас. Ми звикли бути цією «разновидностью» і самостійна роля нам здається незвичайною, непідходящою, занадто сміливою і навіть утопічною».

Ось так, письменницьким нутром Винниченко прозрівав вроджені недоліки українського суспільства. Але ж у політиці, зашорений соціалістичною доктриною, він тільки й уявляв Україну в складі «чогось більшого за нас». Неодноразово його УСДРП просила московську РСДРП прийняти її  до своїх лав, отримувала відмову, але продовжувала проситися, і це була та сама «непевність у власній гордости». Соціалістична більшість Центральної ради (Виниченко був її диригентом) твердила тільки про автономію України у складі демократичної Росії. І ніхто не питав Росії, чи хоче вона бути «демократичною» і щоб українці вирішували це питання за неї. Принаймні Тимчасовий (демократичний!) уряд ніколи не давав згоди на «автономію України». Після більшовицького перевороту в Петрограді справа набрала вигляду політичного абсурду. Винниченко та його однодумці продовжували ратувати за автономію у майбутній МОЖЛИВІЙ демократичній Росії. Після оголошення більшовицькою Росією війни Україні  агресія більшовицької Росії нічого не навчила ес-дека Винниченка: восени 1918 року він докладав неабиякої енергії у боротьбі проти Гетьманату. УНР відновилася у вигляді Директорії, але знову ж зазнала несамовитого нападу червоних. І після всього Винниченко поїхав до Петрограда розпитувати, чи не знайдеться у більшовиків для нього якась керівна посада. Дивно, як «чрезвичайка» дозволила йому живим виїхати за кордон.

Дивна поведінка, якщо зважити, що до революції В. Винниченко не раз проникливо оцінював природу московського централізму.

Наприклад, у листі від 22 січня 1915 р. він пише Чикаленкові про заборони на все українське: «Може, скоро й гопак стане нелегальною річчю. А що Ви думаєте? І гопак, і борщ, і вареники. І нічого, власне, нелогічного або абсурдного не було б у такій тактиці, все ж таки і борщ, і гопак нагадують про щось живе, що повинно вмерти. А раз нищить живе, то нищить до кінця – систематично, послідовно. Ого, ми ще багато цікавого побачимо на своїм віку! Я – трошки шахматист. У цій грі мене особливо вабить, захоплює непевність, непередбачуваність ситуацій, вічна мінливість позицій… Трудний нам «шах» дали, але все ж таки не «мат». І от страшно цікаво, як, якими способами ми гратимемо далі».

Як політик-«шахматист» В. Винниченко за свою не дуже високу кваліфікацію отримав виразний «мат»…

У листі від 1 січня 1920 р. Є. Чикаленко пояснював йому, чому не треба було валити режим П. Скоропадского восени1918 р.: «Гетьманська Україна продержалася б, як і Польща держиться. Закріпила б основи української державності; провела б аграрну реформу, скасувавши латифундії, завела б «Просвіту», надрукувавши міліони підручників; з найманою німецькою силою організувала б вдесятеро більшу сердюцьку армію, яка відбила б і більшовиків, і поляків».

У цьому ж листі: «Ви дорікали мені тим, що я хочу спокійно, під гетьманським крилом, володіти своїми маєтками! Україною я більше дорожу, ніж маєтками, бо вона була ціллю всього мого життя. Якби була Україна, то я не потребував би маєтків, бо всякий український уряд дав би мені чи пенсію, чи синекуру, якби я не мав з чого жити, я в цьому певний; а маєтки без України не дадуть мені задоволення, і я волів би мати Україну без маєтків, ніж маєтки без України… Не тішить мене реакція, яка поверне мені маєтки… Не тішить мене й теперішня большевицька «независимая» Україна, що буде «в тесном объединении» з Росією і з «объединенной русско-украинской красной армією» , бо це та сама єдиная совдепія, покрита тільки українським флером».

Вочевидь Є. Чикаленко був кращим українським політиком, аніж його кореспондент.

І це листування є цінною лектурою також для нинішніх українських політиків.

Має воно й суто естетичну цінність. В. Винниченко визнавав за старшим товаришем літературний талант. Це твердження можна проілюструвати багатьма витягами з листів Є. Чикаленка. Як от – про перешорських степових цвіркунів, яких він згадує в одному листів незадовго до смерті.

Це листування було найтривалішим у житті Є. Чикаленка. Ще у жовтні 1911 р. він написав В. Винниченкові: «Хоч Ви й в передмові свого листа кажете, що, може, я забув про Вас, але ви душею почуваєте, що я Вас не можу забути, що у нас єсть ниточки, що зв’язують нас, не дивлячись на різницю в літах і поглядах». Від цієї думки ніколи Євген Харлапійович не відмовлявся.

Книжка читається легко, як художній роман. Примітки подаються зручно, одразу під кожним листом, а не всі підряд у кінці тому, не доводиться особливо відволікатися на пошуки. І ті примітки, як і передмова, виглядають дуже органічними для цього епістолярію. Їх автор – доктор історичних наук Н. Миронець та науковий редактор — доктор філологічних наук В. Панченко (який, здається, нині в Україні про В. Винниченка знає найбільше) виконали величезний обсяг роботи, завдяки якій ми маємо змогу нині читати свою живу історію. Велике спасибі їм (а також літературному редакторові, коректору, дизайнерові) за це.

Микола Суховецький народився 15 січня 1947 року в селі Писарівці Волочиського району Хмельницької області. Навчався на філологічному факультеті Одеського університету, вчителював, працював редактором художньої літератури в Одеському міжобласному видавництві «Маяк», в одеських газетах. Член Національної спілки письменників України. Є автором книжок оповідань і повістей «Три кілометри від станції» (1977), «Хоро» (з життя болгар півдня Одещини, 1981), «З коханих рук» (1985), «Кімната для ігор» (1989), «Мистецтво копати картоплю» (2009), роману «Розигри» (2004); збірки віршів «Зустрічі нашої світло» (2001); дитячої книжки «Вірші для Христинки» (2005).