Михайло Слабошпицький: «Мені пощастило знати багатьох видатних людей»

Михайло Слабошпицький. Фото з сайту ukrlit.vn.ua
Михайло Слабошпицький. Фото з сайту ukrlit.vn.ua

От є МВФ, а є ще М.Ф.С. – теж цілий фонд, тільки не валютний, і він — в одній особі: Михайло Слабошпицький. Важко окреслити, наскільки високим буде ККД його духовних капіталовкладень у сучасну й майбутню Україну, але вже тепер не помітити їх не можна.                                    

  — Михайле Федотовичу, Вас можна назвати «людиною-оркестром»: письменник, видавець, критик, журналіст (тут можна згадати роки роботи не лише в «Літ. Україні», а ще й у «Молодій гвардії», чи й теперішні регулярні Ваші радіопередачі). Ви — незмінний «мотор» конкурсу імені Петра Яцика. Тож у якому порядку за ступенем важливості Ви б розмістили ці свої амплуа, та в яких стосунках вони між собою – чи не сваряться?
— У мене є добрий знайомець у Канаді Юрій Ємець /він разом із покійним Петром Яциком засновував Лігу українських меценатів/. Чоловік абсолютно унікальний. Він і поет /англомовний/, і бізнесмен, і культурний діяч /очолює низку товариств, починаючи з Шекспірівського, й закінчуючи Жокейним…/. Коли я його запитав про творчість, маючи на увазі, звичайно, поезію, він відповів: для мене все творчість; бізнес – принаймні, для мене – не менш творчий, аніж література. Поспостерігавши за такими особами, як Петро Яцик, Володимир Загорій, Костянтин Темертей і вже згадуваний Юрій Ємець, розумію: ми помиляємося, коли уявляємо, що творять лише письменники, художники чи музиканти. Зрештою, про це я писав у своїй книжці “Українець, який відмовився бути бідним”. Я, мабуть, надто допитлива людина, бо не можу зосереджуватися й замикатися на чомусь одному. Звичайно, маю немало амбітних літературних планів. А воднораз хочу й надалі говорити в своїх радіопередачах про важливі українські книжки – в цьому є велика потреба, бо наша книжка не має ні належної промоції, ні підтримки громадськості. А в постколоніальній ситуації, в умовах неповноцінного функціонування української мови вижити їй неймовірно важко.

Конкурс імені Яцика також – хай і не безпосередньо – пов’язаний із боротьбою за українську книжку. Буде мова, буде читач, буде наша книжка. Я намагаюся проводити цей мовний марафон творчо, не в дусі традиційних і трафаретних олімпіад. Ми з Яциком задумували такий патріотичний турнір, у якому справді домінуватиме креатив.

— До речі, щодо незабутнього  пана Яцика і  конкурсу української мови його імені, який проводиться вже в 27 країнах: на 11-му році історії конкурсу імені Яцика в нього з’явився конкурент — ініційований Табачниким — альтернативний, так би мовити, конкурс?
— Справді, Табачник ініціював альтернативний  конкурс, взявши для нього ім’я Тараса Шевченка (щоправда, це вже третій конкурс імені Шевченка, який проводить освітянське міністерство). Той самий сценарій, той самий часовий коридор, що й у конкурсу імені Яцика, та ще й патронат самого Президента. А громадськість інформує: “у нас немає грошей на два конкурси”, хоча на конкурс імені Яцика ніколи за всі одинадцять турнірів Міністерство не давало жодної “живої” гривні — все це кошти меценатів. Конкурс ім. Шевченка буцімто підмінює конкурс ім. Яцика, хоча насправді у Табачниковому конкурсі — і мови національних меншин (головно російська), і літератури… Наша мета — піднесення соціального престижу державної мови в Україні — мета конкурсу Табачника зовсім інша: «розмити», девальвувати те, що робимо ми.

Я думаю, що ініційований Табачником конкурс помре того ж дня, коли Табачника буде звільнено. А ми вже готуємся до відкриття дванадцятого конкурсу ім. Яцика, цього року він розпочнеться  9 листопада на Закарпатті.

— Як відомо, історія не має умовного способу (як сталося — так і сталося), але у своїй книжці, присвяченій долі поета «Розстріляного Відродження» Олекси Влизька, Ви використовуєте цікаве слово «якбитологія». Тож якби починали спочатку, від чого б відмовились чи що б зробили не так, як зробили?
— Звичайно, заманливо розумникувати, як мовиться, заднім числом: от якби не… то я б… Очевидно, все мало бути саме так, як склалося. Щось у житті залежало від мене, але багато — не залежало. Добре пам’ятаю свою дискусію з Яциком. Я зауважив йому: ось ви кажете, що ви — фаталіст, що все в житті визначено наперед, то чому ж тоді з таким азартом кидаєтеся в перегони до успіху? І він відповів: так, у житті все визначено наперед. Ми народжуємося й опиняємося в човні життя, який бурхлива течія ріки несе до нашого кінця, до смерті. Цього не уникнути нікому. Але Бог дає нам у руки весла й стерно. Це для того, щоб нас дочасно не викинуло на берег чи не розбило наш човен об якийсь риф. Щоб катастрофа не спостигла нас дочасно. Отож і мусимо давати собі раду, доки наш човен летить у майбутнє (відоме і нам, і всім наперед) крізь жорстоку розбурхану стихію…

Я трохи відійшов од Вашого запитання, бо не міг відмовити собі в задоволенні навести тут оригінальну Яцикову сентенцію. Загалом же, кожна людина має визнати: вона скоїла в житті чимало дурниць, і все то – теж її життя. І від нього ні відмовитися, ані відкупитися.

— Більшість Ваших книг і, зокрема, біографічних романів присвячено непростим долям поетів-стражденців (Тодось Осьмачка, Олекса Влизько, «25 поетів діаспори» і т.д.) — постатям, без яких наша культура була б неповною. Здається, досі мало знають у нас вартісних письменників «Розстріляного Відродження» (хоча й є премії Плужника, Свідзінського), але досі від незнання їх, особливо серед творчої молоді, як на мене, відбуваються спроби «відкривати» давно відкрите…
— Колись Іван Дзюба писав про те, що наше суспільство не усвідомлює національної культури як структурної цілісності. Абсолютно те саме можна сказати про усвідомлення національної літератури. Ми не тільки не просунулися вперед порівняно з часами УРСР, а ще й варваризувалися. Невігластво тотально запанувало в нашому суспільстві. Я маю справу з новим поколінням журналістів, і мене вражає їхня цілковита неочитаність, непоінформованість навіть в елементарних питаннях української культури й літератури. Табула раса! Тенденція деінтелектуалізації нашого життя насторожує.

— Як би Ви загалом, бодай коротко схарактеризували сучасний стан нашої літератури? Або так: що, на Вашу думку, найбільше заважає-загрожує теперішньому літпроцесові?
— Дуже дивно, що за умов духовної кризи нашого суспільства, в час торжества всепродажності й брехні, посеред економічної руїни, ми маємо таку літературу! Очевидно, це якась метафізична захисна сила суспільства виявляє себе в цьому. Літпроцесові все заважає і водночас ніщо не заважає. Як і з якої позиції на те подивитися. Думаю, це зрозуміло без докладного розшифрування.

— Ви, мабуть, є рекордсменом (принаймні — серед наших письменників) по невживанню алкоголю, оскільки вже десь 30 років не пускаєте оковиту до себе. Але ж був час, коли ви засиджувалися в товаристві Григора Тютюнника, Василя Земляка, Романа Андріяшика (повний список, напевно, буде довгим) і чарка не лише розв’язувала язики, а й додавала чимало веселощів літературному гурту. А хто був найцікавішим і найзавзятішим у тих Ваших компаніях?
— Гадаю, колись буде написано таку книгу: “Алкоголь та українська література”. Щось на взір “Алхімії слова” Яна Парандовського, “Письменники й самогубства” Григорія Чхартішвілі.

Алкоголь був у часи моєї літературної молодості активним учасником літературного процесу. Ті, кого Ви назвали, – “класики жанру”. До них можна додати чимало колоритних імен: Костянтин Кудієвський, Петро Скунць, Микола Вінграновський, Ігор Римарук та й із нині сущих можна згадати ще недавнє мистецтво не чайної церемонії, а козацького чаркування Романа Іваничука, Василя Герасим’юка чи Костя Москальця. Алкоголь був не тільки способом заглушувати в собі всілякі комплекси, анестетиком для численних психічних травм, способом своєрідної духовної еміграції з осоружної дійсності, а й радістю спілкування, дорогоцінним чинником цементування здруженого /”спитого”/ товариства. Стільки чудових сюжетів народилося під час “великого сидіння” в “Енеї”! Стільки нинішніх “пошарпаних ветеранів” із великою вдячністю згадують сповнені поезії “водіння кози” тих літ! Тепер п’ють уже геть по-іншому. Без того натхнення і без того розмаху. Тоді було якесь епікурейство. Були турніри в жанрі тосту. Змагання в дотепності, в оригінальності різних містифікацій, що неодмінно супроводжували “енейні” чаркування.

Щодо найцікавіших представників у наших компаніях. Звичайно, це Григір Тютюнник, який артистично “виконував” свої новели. Не читав, не розповідав, а таки виконував, граючи кожного персонажа. І Василь Земляк із його шедевральною демонічною зовнішністю. Він був створений для екрану. Він в усьому був видатним актором. Але йому довелося грати єдину роль у житті. Він грав себе, і грав геніально. Ми досі з насолодою копіюємо його жести, його ходу, цитуємо його сентенції. Василь Земляк зіграв у тому пісному й прісному життєвому контексті чоловіка, який заблукав туди з інших — значно кращих і веселіших — часів; зіграв образ доброго приятеля Сократа й Платона, Сковороди і Хокусая, марсіанського пришельця й індіянського вождя.

– Чи не збираєтесь Ви написати про такі посиденьки?
— Я вже пишу /щоправда, прихапцем/ спогади. Маю справді цікавий матеріал. Коли був завідувачем відділу критики “Літературної України” /1976-1983/, не мав квартири й жив в Ірпінському будинку творчості письменників. Отож, довелося бачити їх і в «нетипових» ситуаціях…

Взагалі, мені пощастило знати багатьох видатних людей. Хочу про все те розповісти. Без іконописності, без ідеалізації, без демонізації /це так часто трапляється в спогадах/; розповісти про час і людей так, щоб не губилися характери і подробиці. Щоб автор не вип’ячував себе і не вигадував себе колишнього таким прекрасним, величним, благородним та безпомильним, як оце вимальовує себе Григорій Штонь у мемуарних портретах /це ж треба так безмежно й натхненно себе любити!/. Такого пупоцентризму й самоідеалізації в мене не буде.

Люди часто беруться до спогадів, щоб звести свої порахунки з мертвими і щоб возвеличити себе, ненаглядного, недооціненого сучасниками й історією. Хто “недобрав” визнання, почестей і т. ін., той намагається сам усім цим наділити себе в своїх опусах. І тоді замість мемуарів виходять мемуаразми.

— Видавництво „Ярославів Вал”, яке Ви очолюєте, за якихось 10 років існування зарекомендувало себе багатьма помітними виданнями…
— Динаміка виростання “Ярославагово Валу” всім помітна. У мене є план: стати справді потужним і престижним видавництвом, яке оприлюднить цілу бібліотеку яскравих творів нашої літератури. Ми не хочемо /за жодні гроші!/ видавати пересічні книжки. Маємо амбіції відстоювати своє право тільки на твори-події. А це рано чи пізно дасть позитивні результати.

— Нерідко, як мені здається, Ви робите численні вояжі з метою популяризації авторів навіть зі шкодою для власної творчості: от у цьому контексті хотів би дізнатися, чи скоро вже читачі дочекаються від Вас обіцяного біографічного роману про Михайла Коцюбинського, про що у Вас вони самі вже допитуються в різних містах?

Михайло Слабошпицький. Фото з сайту uk.wikipedia.org
Михайло Слабошпицький. Фото з сайту uk.wikipedia.org

— Поїздки забирають багато часу, який можна було б використати для писання своїх книжок. Але й дають вони надзвичайно багато. По-перше — це живий контакт із людьми. Чуєш од них соціальні запити. По-друге — це ефективний спосіб промоції книжок. А взагалі, подорожі – моє захоплення. Мама народила мене в гостях – і це вплинуло на мій спосіб життя. Я часто мандрую. Скажімо, 12 разів був у США, 19 – у Канаді.

Щодо роману про Коцюбинського. Я вже написав два його варіанти. Понад тисячу сторінок загалом. Однак працюю нині над третім варіантом, у якому Коцюбинського вже буде менше, а більше — його сучасників та епохи. А ще – роздумів про українську долю й недолю. Про український вибір. Одне слово, за першим задумом то мав бути звичайний біографічний твір. Роман-портрет. Але в процесі роботи задум еволюціював до роману про час Михайла Коцюбинського. У твір-панораму, в якому присутні й сучасники Коцюбинського: Чикаленко, Винниченко, Леонтович, Єфремов…

— І Шурочка Аплаксіна?
— І Шурочка Аплаксіна. І його відлуння в біографії та в родині Коцюбинських через десятиліття.

— Відомо, що Ви народилися в самому центрі України, свідченням чого є й своєрідний пам’ятник у Вашому рідному селі на Черкащині. А хто з батьків чи, може, дядьків-тіток найбільше вплинув на Вас як письменника, хто повернув Вас саме у цей бік?
— Ніщо в нашому житті не минає безслідно. По-своєму вплинув кожен і з родини, і не тільки з родини. Мій батько був надзвичайно артистичним та оптимістичним. Його оптимізм передався мені. Баба Настя, його мати, яка пішла заміж за удівця, мого діда Михайла (мене назвали на його честь), на п’ятеро дітей, була не тільки співуча й очитана в Святому Письмі. Вона любила легенди, перекази, всякі придибенції — і все це перейшло до мене, відлунилося в мені. Загалом, маю дякувати долі; мені щастило на добрих і цікавих людей. Усе це впливало і значною мірою “ліпило” мене саме тим, ким я є. Наша духовна конституція – синтез впливів багатьох людей, які, може, про те навіть і не підозрюють.

– Відомо, що один із Ваших синів — Мирослав — став кінорежисером, фільми якого двічі брали участь у Берлінал. А чим займаються інші Ваші діти?
— Донька Іванна – журналістка. Святослав, який нещодавно закінчив Інститут міжнародних відносин, — бізнесмен. На його вибір життєвої ролі відчутно вплинув Петро Яцик. Бо ж заповідалося у Святослава попервах на якусь богему. Він ще школярем знімався в кіно, і вже вимальовувалося майбутнє: він вступає в сліди Мирослава. Однак кількарічне спілкування з Петром Яциком, його харизма, його аргументи /а він мав до Святослава сентимент й охоче з ним говорив на різні теми/ зумовили те, що хлопець  обрав зовсім інший  шлях.

— Мабуть, не можна обійтися без традиційного: які найближчі постювілейні плани?
— Маю задуми кількох романів /уже не біографічних/. Якщо Бог уділить мені років і здоров’я, то напишу їх. А ще — казки для внуків. Інакше Вони не визнають мене за повноцінного письменника…

Розмовляв С. Бондаренко

Від редакції. «ЛітАкцент» вітає Михайла Слабошпицького із 65-річчям!  Нехай усе, що кортить написати, — напишеться!