Поезія versus інтелектуалізм

Стаття Маріанни Кіяновської «Знаки поетичних поколінь у найновішій українській поезії», опублікована у липні цього року на «ЛітАкценті», викликала жваву дискусію, насамперед у коментарях, та спровокувала до глибших думок і ширшої розмови про те, що відбувається в сучасній українській літературі та довкола неї. І йдеться тут не конче про опонування розмірковуванням авторки, а радше про продовження бесіди й розвиток окремих аспектів цього «дискусійного поля».

Те, про що написала М. Кіяновська, у мені сильно зарезонувало. Не тільки тому, що висловлене є для авторки наболілим, передуманим і пережитим, а й тому, що ці проблеми не від учорашнього дня, так би мовити, витають у повітрі.

Ця стаття мені видається вдалим початком (або ж черговою спробою такого початку) інтелектуальної розмови про сучасну літературу, спробою осмислити певні явища і процеси. Мова йде, як і було зазначено в одному із автокоментарів М. Кіяновської, про дослідження літератури, намагання проговорити певні речі, не завжди позитивно їх оцінюючи, а інколи й доходячи висновків із досить-таки критичним змістом. І тут, як на мене, видніється ширша проблема. Йдеться про свого роду розрив чи прірву між сьогочасними інтелектуалами й письменниками. І ця прірва особливо увиразнилася, відколи у Львові заіснував Міжнародний літературний фестиваль у межах Форуму видавців. Якщо приглянутися до того, хто відвідує акції інтелектуального характеру, як-от презентація книги Івана Дзюби чи заходи Центру гуманітарних досліджень «Інтелектуальна біографія» чи «Університетські діалоги», які в основному відбуваються в університетському просторі, то на них майже не побачиш, скажімо, Павла Коробчука чи Богдана Олега Горобчука, Вано Крюґера чи Григорія Семенчука. Рівно ж на молодіжних поетичних слемах, презентаціях антологій і збірок молодих письменників у просторі кав’ярень, мистецьких клубів etc. дуже важко знайти представників університетських кафедр гуманітарного спрямування – чи-то професуру, чи-то навіть порівняно молодих науковців. Якось так склалося, що, з одного боку, обидва середовища – тобто письменники, які створюють літературу і науковці, інтелектуали, які досліджують літературу – є об’єднані спільним ключовим словом література, але мають зовсім різне уявлення про те, що це слово означає. Звісно, завжди є винятки та особливі контекстуально зумовлені ситуації, але передусім ідеться про тенденції. Із доволі далекого від мистецтва й гуманітаристики погляду, скажімо, з точки зору майстра з ремонту автомобілів, люди, пов’язані з літературою, зливаються у щось цілісне, адже для людини з принципово іншої галузі важко розуміти, що доцент філологічного факультету і поет 25-річного віку взаємно можуть не сприймати одне одного. Нам, гуманітаріям може здаватися дивним, що майстер із ремонту автомобілів насправді займається ремонтом не всього автомобіля, а лише його ходової частини, інший – ремонтує тільки мотор, а фарбування кузова – то взагалі принципово інший вид автомобільних робіт. Та для людини ззовні – для поета чи гуманітарія (у випадку, якщо він не цікавиться автомобілями) – будь-що, пов’язане із цим транспортом, теж зливається у щось цілісне. І автомобільний майстер – це автомобільний майстер та й годі. Але чи добрий це майстер, якщо він розуміється лише на одній якійсь частині свого об’єкта? Добрий майстер, навіть якщо він спеціалізується з окремого виду робіт, усе ж знає свого «пацієнта» повністю, і при потребі може загалом дати собі раду. Даруйте за такі аналогії, але чи ж стане гірше, коли науковець слідкуватиме за бурхливим літературним процесом (хай він його не любитиме, але принаймні робитиме кроки назустріч), а письменник читатиме книги Тамари Гундорової, Івана Дзюби, Ніли Зборовської чи інші ключові праці української культурології, аби при представленні української літератури за кордоном окрім читання своїх творів, могти ще й сказати кілька слів, що ж собою являє ота українська література не тільки у 2006-2011 роках, але й упродовж усього свого розвитку?

Проглядається певна закритість середовищ одне перед одним – причому як на рівні письменницьких поколінь (віковий зріз), так і на рівні різного способу дивитися на літературу (зріз середовищ). Ця закритість, як на мене, має глибші корені і стосується вона не лише найсучаснішого покоління письменників, але й їхніх попередників. Наважуся висловити думку про те, що відчуваю кастовість українських письменників. Роздумуючи над тим, чому й навіщо виникла, скажімо, Асоціація Українських Письменників, згадую, що чи не найголовнішою причиною її створення було бажання створити альтернативу Спілці Письменників України. Але ця альтернатива проявлялася і проявляється не на змістовому рівні, а радше на формальному. Що для письменника, а ще більше – для читача – дає членство в Асоціації порівняно зі Спілкою? За радянських часів попри одіозність ідеології Спілка давала шлях до кар’єри. У Незалежній Україні Спілка – лише формальність. Чи не є такою ж формальністю Асоціація Українських Письменників? Бо просто той, хто не хоче асоціювати себе зі СПУ, асоціює себе із АУП. Це схоже на дитячі комплекси, коли у дорослому віці людина купує собі те, чого в дитинстві не могла мати або робить те, чого не можна було робити. Не прийняли до Спілки, тож створимо собі свою Спілку. Чи АУП – це нова письменницька програма, чи просто бажання задовільнити свої амбіції? Адже яка користь із угруповання, яке лише продовжує і повторює попередні лінії? Одне слово, як глаголить українська народна сороміцька мудрість, ті самі штани, тільки засраним наверх. Принаймні, якщо СПУ – це залишки бюрократичної радянської системи, і вона є руїною, то АУП – це закрита каста, де ми, не-члени цієї організації, за відомим висловом Остапа Бендера, «чужие на этом празднике жизни». Адже якщо АУП організовує акції цілком внутрішнього характеру, то який стосунок до цього має вільний і незалежний поціновувач літератури?

Двотисячники і вже навіть молодші покоління українських письменників, не бувши членами якихось конкретних письменницьких організацій, усе ж утворюють закриті середовища, закриті кола, певні касти. Свого часу я активно спостерігав за літературними акціями та поетами, які є моїми ровесниками (тобто згадане покоління двотисячників) – як у межах Міжнародного літературного фестивалю у Львові, так і поза ним. Мені хотілося спілкуватися із тими людьми та намагатися знайти якісь точки дотику. Та з часом, поступово я відійшов від цих середовищ. Якось природно у мене виник спротив до їхніх творів, до їхніх постатей і до всього, що стосується цього. Бо, на жаль, я не можу сісти десь у кав’ярні чи в будь-якому іншому місці з такою людиною і просто, для себе, для свого задоволення поговорити про картини Далі, прозу Підмогильного, поезію Антонича, музику Стравінського… Такі розмови – це «не круто». І справді, почуваєшся якимось не таким, не своїм у товаристві молодих поетів, де є свої жарти, свої історії, яких ти не розумієш, бо тебе туди не допускають. Неосвіченість і необізнаність наших поетів навіть з елементарними нюансами світової та української культури, про яку пише у своїй статті М. Кіяновська, але найголовніше – небажання бути в цьому контексті – відштовхує від потенційних друзів.

Спадає на думку ще одна аналогія. Свого часу (приблизно у 2005-2008 роках) серед львівського школярства та студентства була хвиля так званого неформалізму. Бути неформалом означало носити довге волосся, мати пірсинг, певного стилю одяг і взуття. Бути неформалом означало слухати відповідну музику (не «попсу»), навколо якої і крутилася вісь їхньої ідеології. Можна пригадати й певні субкультури, у які полюбляли гратися львівські юнаки і юнки – панки, готи, емо etc. Часто від неформалів можна було почути, що їх не розуміють, що вони не такі, як усі, що їхні батьки – це чи не найгірші істоти у світі, які винні у всіх їхніх проблемах і зовсім не усвідомлюють, ким є їхня дитина. Однією із найважливіших підстав львівських неформалів було протиставлення так званим «гопникам» або ж «пацанам», невихованим вуличним хлопцям із тяжінням до кримінального способу мислення, які слухають шансон і «попсу» та полюбляють чіплятися до ні в чому не винних неформалів. Але це протиставлення і є найслабшим їхнім місцем. Адже якщо проаналізувати дії, вчинки й загальний спосіб мислення, то помітимо ледь не дзеркальне відображення двох опозиційних між собою сил – і одні, й інші вживають нецензурну лексику, і одні, й інші у великих кількостях вживають алкоголь, палять, а також тяжіють до наркотиків, і одні, й інші ідентифікують себе і «своїх» здебільшого за зовнішніми ознаками. Єдине протиставлення – це інша музика, але ж ставлення до неї однакове – як до «правильної». Ну, і звісно, кастовість – аби потрапити до якогось кола чи угруповання, потрібно пройти відповідні уніфікаційні тести на сумісність із загальною ідеологією. Головне – чітка ідентифікація приналежності до тієї чи іншої групи, підгрупи, компанії, «тусовки». І в найкращому разі – поблажливе ставлення до тих, хто ні до якої «тусовки» чи субкультури не належить.

Такий, здавалося би, не надто особливий (з першого погляду) аспект суспільного життя є показовим і цікавим як певна модель чи тенденція для інших, наступних етапів розвитку і діяльності. Молодіжне життя з усіма його особливостями могло би стати об’єктом дуже цікавого культурологічного, соціологічного чи філософського досліджень. І розглядати ці процеси варто на тлі загальних світових тенденцій, насамперед глобалізаційних. Бо саме глобалізаційні процеси, на жаль, є визначальними для людства, і в тім числі це стосується і літератури.

Власне, мені видається доцільним говорити про тенденції сучасної української літератури саме на тлі глобалізаційних процесів. Не є таємницею те, що сьогодні на кожному кроці – реклама і менеджмент. І так званий американський стиль кар’єрного росту із приматом результату, а не процесу, все більше й більше займає позицій на противагу старим європейським цінностям. До України за останні 20 років усе більше й більше надходить американських формул успіху на кшталт «як заробити мільйон за місяць», «як стати успішним», «як вивчити іспанську за тиждень». Філософія ринку й комерційних компаній побудована на лінгвістично-психологічному переконуванні, що саме цей товар і саме зараз є нам потрібний, і якщо ми його не купимо, ми дуже багато чого втратимо. Вигідні пропозиції, акції etc. У Львові півтора року тому відкрили найбільший в області, а може, і в цілій Західній Україні торгово-розважальний комплекс «King Kross Leopolis». Він став яскраво вираженим втіленням ідеї споживацької культури, де усе працює на те, аби привабити відвідувача і переконати його, що він просто повинен купити чи замовити те і те… King Cross – це втілення ідеї так званого «раю», де є усе, і де можна задовільнити усі свої потреби – продуктовий і побутовий гіпермаркет, будівельний і господарський гіпермаркет, численні магазини одягу і взуття від відомих фірм, кав’ярні, кінотеатр, різноманітні розваги на кшталт бовлінгу і ковзанки. І все поряд, і все в одному приміщенні, на одній території. Усередині King Cross’у багато різнокольорового світла, звідусіль лунає музика. В холодну пору року, коли дощить і сіро, людина, вийшовши назовні і підвладна якимось інстинктам, хоче передусім повернутися назад. King Cross Leopolis збудований на виїзді зі Львова, куди раніше не так і легко було доїхати. А тепер ця територія – чи не другий центр міста. Тож формула швидкого успіху блискавично спрацьовує в побутовій сфері й успішно таким шляхом поширюється на сферу мистецтва.

Для нашого покоління поетів (біологічно) важливішим є не так процес творчості і насолода від нього, як важливо бути відомим і навіть культовим. Не так бажання знайти якісь важливі для себе в житті речі, щось пізнати та намагатися знайти якусь істину, як виступати на літературних вечорах, презентаціях, давати інтерв’ю, робити перформенси (які не є прочутими, пережитими, не йдуть зісередини і часто-густо не мають у собі якогось змістового наповнення) і створювати певне амплуа навколо своєї особи – щось таке, що роблять усі відомі нам сучасні естрадні зірки та представники одіозного шоу-бізнесу. Знову якийсь комплекс, намагання і собі мати те, що мають зірки, але під обкладинкою літератури і мистецького “неформалізму”. Починати ставати поетом – означає не лише писати, але й думати про рекламу і самопрезентацію. І відтак спостерігаємо все більшу і більшу перевагу зовнішнього над внутрішнім. І часто можемо спостерегти деформацію сутності письменника. Хто ж такий письменник? Як знаємо ще з дитинства, письменник – це той, хто пише. Сьогодні ж письменник – це той, хто насамперед «тусується», це успішна людина, ім’я якої на всіх афішах і у всіх прес-релізах, чиє прізвище, якщо його шукати в інтернеті, дає низку результатів, і це людина, яка, можливо, щось час від часу пише, і, зрештою, байдуже яке воно. Вагому роль тут відіграє і журналістськість – важливо, як подати, а не яке воно насправді. Бліц-новина, сенсація, правильне формулювання прес-релізу, натомість втрата аури і атмосфери. Інформаційна технологія реклами нищить цноту майбутнього літературної акції, втрачається момент очікування, адже нам наперед усе розповіли, чи радше запрограмували: буде найцікавіший письменник, який до того ж є найуспішнішим, і не читати його творів… хоча, не зовсім так: не купити його книжки ніяк не можна.

Яке ж місце у цьому всьому займає література – мистецтво слова, втілення сильних переживань, глибоких думок, інколи й тяжких екзистенційних ситуацій? Важко відповісти, бо сьогодні писати може будь-хто – це ще не єдина деформація глобалізованого світу. Не новина, що поступово відбувається знецінення вартостей. Бачимо оксюморонні ситуації – голі жіночі ноги у церкві (навіщо йти до церкви з голими ногами, може, це ширше відкриє двері до спасіння?), вседозволеність, активно підтримувана у комерційних сферах (купити можна все), і, врешті, знецінення слова.

Слово – це певний акт. І якщо не-словесні акти, як-от, скажімо, вбивство (даруйте за такий приклад) – це наслідок довгого шляху (психічного), то словесний акт – це уже сьогодні не-фільтрований потік. Висловлюватися можуть усі, писати можуть усі. Згадую, як колись ставилися до студента, скажімо, століття тому. Бути студентом вважалося дуже престижним. Сьогодні не бути студентом – це неймовірна дивина. Як ми знаємо, письменник соліднішає тоді, коли у нього виходить книжка. Та сьогодні видати книжку, це легше, ніж лускати горіхи, – заплатив гроші, і маєш книжку. І немає випробувального шляху, ця книжка може бути не вистраждана, не продумана, не настояна, не вибудувана структурно і навіть може бути не без друкарських «чортиків».

Тож приходять у літературу галасливі хлопці й дівчата, зі своїми уявленнями про літературу. Вони хочуть швидкого успіху, і їх доволі важко запитати про психологію художньої творчості. Що ж, а література прагне передусім тиші. Згадуються античні поети. Чи ж не в тиші нам найбільш комфортно? Література прагне делікатності та обережності, і насамперед задоволення від процесу. Згадується Валерій Шевчук із його зізнанням про те, що найцікавіше йому писати свій твір, а коли оте писання закінчилося, твір стає уже не таким цікавим. Твір живе своїм життям, а письменникові найцікавіше перебувати у стані писання.

Для кожного справжнього митця немає земної мети писання. Чому я пишу? Бо не можу не писати. Перефразовуючи Декарта, я пишу, отже, існую. Відтак питання: для чого я пишу? Чи це моя сутність, чи це, може, хвиля, мода, випадок, щось скороминуще? Слово, ставлення до нього, секрети підходів до нього можна передавати від предків до нащадків, мовби ремесло – від майстра до майстра, як кулінарні чи виноробні секрети – від покоління до покоління, від старшого до молодшого, зрештою, просто – від одного до іншого. Є труїзмом те, що кожне молоде покоління намагається заперечити своїх попередників. Та якщо Михайль Семенко, перш ніж палити «Кобзар», добре знав його, то сьогодні частіше зустрінемо людину, яка свою закомплексованість, незнання і страх перед традицією завуальовує нібито бунтарством, «стьобом» і висміюванням будь-якої форми «класики».

Вище йшлося про закритість та не-інтелектуальність українських письменників. Зі зворотнього боку, академічні середовища теж цураються писати есеїстику і наукові роботи про явища сучасної літератури. Замкнутість філологічних кіл – окрема тема для іншої розмови. Власне, вину за неповноцінну сучасну літературну критику, мабуть, несуть таки літературознавці, а не письменники.

А її – живої літературної критики, опертої на теоретичну та історико-літературну основу – чи не найбільше бракує в українському літературному процесі. Відчувається ностальгія за інтелектуальним духом 20-30-х років ХХ століття, коли в обох частинах України, розірваних різними імперіями, був справді дуже активний літературний період. Тоді літературна практика завжди сусідувала із осмисленням, обмірковуванням, висловлюванням про те чи інше явище. Дуже важко знайти письменника, який би водночас не був критиком, чи теоретиком, чи істориком літератури… Це природне бажання висловити свою візію, або ж навіть займатися самокоментуванням. Сьогодні, у 2011 році, цікаво читати публіцистику Миколи Хвильового, теоретичні статті Богдана Ігоря Антонича, історію літератури Миколи Зерова, психоаналітичні студії Валер’яна Підмогильного і багато чого іншого. Або ж феномен літературної критики цього періоду – статті Михайла Рудницького – вісь, навколо якої оберталося модерне літературне середовища міжвоєнного Львова. І хоча у 1990-2011 роках є приклади неперевершеної есеїстики, та щодо наймолодшого покоління бачимо радше тягу до журналістського представлення подій і прес-релізовості, аніж до бажання поміркувати…

Якщо переглянути часописи 80-90-річної давності, то як у східній, так і в Західній Україні тоді був дуже цікавий пласт літературної критики – памфлети, пасквілі, карикатури, іронічні висловлювання. Сучасна ж критика (та, яка існує) дуже одноманітна на жанри, і так хочеться оживити її викривальним іронічним пасквілем на тему життя, творчості і поза-творчої діяльності українських письменників, чи, зрештою, ширше – відомих культурних діячів. Тим паче, що ті процеси, які відбуваються, дуже добре надаються до висміювання, іронізування, саркастичного погляду. Гумор міжвоєнного періоду є якимось особливим відчуттям межі, коли добро переходить у зло. Чи не переступили сьогодні ми цю межу?

Питання – чому і для чого я пишу? – поруч із письменником стосується рівно ж й літературного критика, есеїста. Одна річ, якщо це підтримка одне одного у певній групі/касті, або ж дуже потрібна рецензія для захисту докторської дисертації, а зовсім інша річ, якщо це природне бажання висловитися, відповісти комусь чи чомусь, подати свою візію, не залишитися осторонь, розширювати дискусійне поле.

Аспірант кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського Національного університету імені Івана Франка, упорядник перевидання поетичної збірки Богдана Ігоря Антонича «Три перстені» (Львів: Літопис, 2008) і упорядник "Повного зібрання творів" Б. І. Антонича (Львів: Літопис, 2009)