Сон рябої кобили про Нобеля

Юрій Винничук
Юрій Винничук

Балачки про Нобелівську премію для котрогось українського письменника тривають віддавна, але зазвичай це розмови дилетантів, які геть не тямлять, кому і за що вручають цю премію. Дійшло вже до тихого маразму. То ми чули, що єдиними нашими письменниками, які заслуговують на Нобеля, можуть бути лише Ліна Костенко і Валерій Шевчук. Говорили-балакали, але висунули Ліну Костенко один-єдиний раз, а відтак не висували взагалі нікого, бо ж кожен сам себе бачить лауреатом. То хто ж висуватиме?

А тепер нова сенсація: висувають Бориса Олійника. Ініціативу взяв на себе професор Інституту філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка Павло Рудяков, заявивши: “Наша ініціатива зумовлена тим, що творчість Бориса Олійника як поетичне, естетичне явище відповідає високим критеріям Нобелівської премії. Так само моральному кодексу Нобелівського лауреата, який негласно існує в Комітеті з присудження премії, відповідає і громадянська позиція Бориса Ілліча”.

Так і хочеться додати: і лічно Бориса Ілліча. Мабуть, товариш Павло Рудяков і сам колишній комуніст. Тоді зрозуміло. Але, вочевидь, товариш мало петрає в сучасній зарубіжній літературі, коли думає, що Борис Олійник зможе колись цю премію отримати.

Мушу засмутити всіх фантазерів на тему Нобеля: ніхто з українських письменників поки що не зможе отримати премію з дуже простої, але поважної причини – жодного не перекладено на таку кількість мов, на яку було перекладено попередніх лауреатів. А про Ліну Костенко, Валерія Шевчука чи Бориса Олійника і говорити зайве. Переклади їхніх творів не знайти удень зі свічкою на полицях європейських книгарень.

Та є ще одна перепона. Останні поети, відзначені Нобелем, які творили класичним стилем – Сюллі-Прюдом у 1901 і Фредерік Містраль у 1904 р. Сучасна світова поезія давно відмовилася від класичних стилів, і всі наступні поети-лауреати були прихильниками верлібру та білого вірша. Крім того, жоден наш претендент не може похвалитися такою кількістю зарубіжних презентацій, які мали напередодні номінації на Нобеля Чеслав Мілош та Віслава Шимборська.

І взагалі вважаю, що афористична поезія Ліни Костенко та Бориса Олійника – це продукт винятково для домашнього вжитку, як і Руданський, Щоголів, Сосюра чи Симоненко. Адже проблема ще й у тім, що західні перекладачі давно не римують, а перекладають ритмічною прозою. Відтак спробуйте ці вірші самі прочитати, переставивши слова, аби зруйнувалися рими, і подивіться, що з них залишається. А залишається пшик.

До „високих критеріїв Нобелівської премії” обом поетам як до неба. Про громадянську позицію Бориса Олійника якось і взагалі говорити не хочеться. Досить лише згадати памфлет про Горбачова. Ледве чи на Заході хтось сприйняв би його з розумінням.

Та полишаючи на боці Ліну Костенко і Бориса Олійника, мусимо визнати, що ситуація з українською поезією сумна й печальна. У нас є багато талановитих молодих поетів, але покоління зрілих і старших поетів – це втрачене покоління. Шістдесятники перетворилися на блазнів, які пишуть віршовані памфлети на злобу дня, і це вже стадія невідворотна. Набагато вищий рівень поетів, які народилися у 1940-50-тих роках, а відтак і в 1960-70-тих. Не буду називати прізвищ, однак кого з цих поетів не візьми – не вкладається він у ті рамки, в яких пишаються поети-нобеліанти.

Бо що таке поет, який отримав Нобеля? Це поет, який ще до лауреатства видав зо два-три десятки збірок поезій і поем. Наголошую: поем! Чи багато відомо вам поем, написаних нашими поетами? Про жалюгідну кількість збірок узагалі мовчу. Окрім того, у кожного з лауреатів був великий послужний список перекладів із різних мов. А ще – есеїстика, драматургія, а часто й проза. А ще – редагування часописів та альманахів, видавнича діяльність, творення словників та енциклопедій.

Так, були винятки. Грек Константинос Кавафіс написав дуже мало. Десь приблизно стільки, як Олег Лишега. Між іншим, не гірший поет за Кавафіса. Але всі інші поети вражають своїм розмахом.

Продуктивність українських поетів просто таки скандальна. Павло Грабовський у Сибіру написав більше, ніж Герасим’юк, Римарук і Федюк разом узяті, хоча прожив лише 34 роки!!! Я от думаю: а може, це й корисно опинитися декому на засланні, в степах далеких за Уралом, щоб ностальгія спонукала до творчості?

Із прозою подібна ситуація. Зазвичай кожен прозаїк, нобелівський лауреат, – це людина-оркестр. Отже, якщо пильніше придивитися, то у нас є лише один письменник, який відповідає критеріям Нобеля не тільки за своєю творчістю, а й за віком: Валерій Шевчук. Та ось біда – не перекладений! А ті, молодші, які перекладені, все ж перекладені не настільки широко і не видані такими накладами, як Памук, Кертес чи Кутзеє. Причина зрозуміла: держава, якою керують люди, в яких на першому місці спорт і русская попса, і пріоритети своєрідні. Ніхто з них не зацікавлений у Нобелівській премії для українського письменника, усі зацікавлені у золотих медалях на олімпіадах та чемпіонатах. Забувають, що пам’ять про видатних спортсменів живе дуже коротко. Кожен із нас назве зо два-три десятки античних письменників і філософів, та ледве чи бодай одного спортсмена, окрім Меркурія.

Та що говорити про нуворишів, чий естетичний рівень зупинився на „Мурці”, якщо й наші письменники не далеко втекли зі своїм інтелектом. За невеликими винятками всі вони анальфабети – не орієнтуються у сучасній (сучасна – це не та, яку видавали ще в СССР) зарубіжній літературі, мало читають, не знають мов, аби прочитати щось іще окрім російських та українських перекладів. Відтак і критерії оцінки власних здобутків чудні й незбагненні. Якщо лауреатом Шевченківської премії стає Любов Голота зі своїм примітивним романом, то це вже повний гаплик. До речі, цей архітвір досі не може продатися.

Роман Василя Шкляра – звичайно, визначна подія у нашому житті. Я за те, аби таких творів з’являлося побільше. Але чи хтось чув, аби за історичну белетристику присуджували премію Пулітцера або Гонкурів? Ну, для мене само собою зрозуміло, що Шевченківська мала би саме на такому рівні позиціонувати себе. Бо якщо отримали премію Герасим’юк, Римарук, Федюк, то якого лисого дідька робить там Перебийніс?

Але як уже лауреатами ставали різні там солдатенки, сизоненки, козаченки, збанацькі, то чому б і не Перебийносу? Синодик тих „живих класиків”, яким співають пеан у „Літературній Україні”, взагалі унікальний – більшості цих авторів ви не знайдете у жодній із книгарень.

Та й те сказати: що ще окрім грошей приносить Шевченківська премія? „Солодка Даруся” Марії Матіос стала бестселером ще до її відзнаки, а лауреатство жодною мірою не допомогло Любові Голоті. З іншого боку, для самої Матіос її „Даруся” так і залишилася неперевершеним зразком.

Коли я прочитав про те, що Ліну Костенко вже варто висувати на Нобеля за її роман, то зрозумів: нація наша хвора і марить. Твір, який однаково зрозумілий для професора і домогосподарки, не може претендувати на щось більше, окрім як на велелюдні презентації в палацах культури чи театрах. Хоча і це потрібно. Я тішуся, що нація прокинулася для читання. Але ми ж говоримо не про читво, а про високу літературу. Гідну Сарамаго, Канетті, Ґрасса, Ґолдінґа… Жоден із цих письменників ніколи не збирав такі зали, як Шкляр і Ліна Костенко. Бо це й не показник.

Роман Іваничук такої ж думки про роман Ліни: „Я його «нюхав». Я не знаю, навіщо було створювати такий ажіотаж навколо книги записок, які кожен письменник пише. Я маю кілька книг таких записок. Вони потрібні, ці книги – щоб у майбутньому про нас знали. Ображатися, коли хтось сказав, що ця література не є високою, також не можна. Кожен письменник має право написати щось особисте. Мемуарну літературу будуть читати завжди”.

Із розмов із моїми перекладачами я довідався про ще одну проблему, що перешкоджає поширенню української літератури на Заході. У нас нема літературних журналів, немає літературної критики, нема літературних дискусій. У нас є лише один вартий уваги „Кур’єр Кривбасу”. Є ще кілька літературних сайтів, але вони не дають повної картини літературного руху.

Уявімо собі, що якийсь дослідник української літератури років так через років 50 захоче довідатися, наприклад, з „Літературної України”, як виглядало наше літературне життя у 2000–2011 роках. Що він дізнається? Що поезія в Україні буває різна – дуже добра, добра, погана і така, як у Павличка. А от проза лише сільська й іншої просто не дано. Інших оповідань не буває. Баба Паранька, корова Манька і запах перегною – це святе. Дивне збочення – жити у місті, а писати про село. А от найбільшим письменником був Михайло Слабошпицький. Навіть більшим за Яворівського. У кожному номері „ЛУ” як не інтерв’ю, то коментар, а як не коментар, то рецензія і т. д. А чи є ще щось важливіше за конкурс імені П. Яцика? Ні, нема і не буде. І ті самі люди будуть із року в рік промовляти орації на честь конкурсу і Михайла Слабошпицького (лічно). А яке найкраще видавництво? Тільки „Ярославів Вал”. І книги найкращі, якщо й вийшли, то тільки тут. І якщо якісь видавничі плани є у видавництвах, то тільки в „Ярославого Валу”. І тут же всюдисущий Слабошпицький із коментарем.

Я розумію, що любити себе не заборониш, але невже оце примітивне лизодупіє смакує самому Слабошпицькому?

Ще покійний Юрій Луцький дивувався, як можна видавати таку примітивну газету. І це при тому, що у 1990-тих роках вона ще не була настільки примітивною.

Отак і живемо. Як папуаси. Вони теж літературної преси не мають. Але на відміну від нас про Нобеля не мріють.