«Чернінькі-family»

Ленка Ленсон
Ленка Ленсон

Є певний тип літератури, котрий 25-м кадром проскакує перед нашими очима у книжкових крамницях. Ти не звертаєш на неї уваги, не цікавишся нею, проте ім’я автора чи назва твору вперто записується кудись тобі на мозкову скоринку, і коли наступного разу ти випадково почуєш, що автора згадують у тролейбусі, тебе осінить. Стоять такі книжки зазвичай там, де стоять літературні (не)доробки наших політиків, квазі-поетів чи просто графоманів, котрі за роки й роки писання «бестселерів» до такої міри примелькалися у всіх видавництвах, що редактори навіть роблять їм знижки на друк – аби швидше вшилися.

Сестри Чернінькі спливли буквально з нічого і з нікуди, за рік перетворившись на знакову постать (навіть дві) у нашому культурному процесі. Бо називати процес, коли йдеться про сестер, «літературним», я б не ризикувала, та про це – трохи згодом. Що воно за проява? Виявляється, що сестри – львівського походження, обидві мають філологічну освіту, співали у хорі, народилися у творчій сім’ї. Тож не дивно, що дівчата мали всі умови, аби поринути в писання. І вони поринули – за рекордний час видали кілька книжок, поетичну збірку, і встигли стати «людьми ікс» для тих, хто десь-якось цікавиться «укрсучлітом». Звернімося до цього новоспеченого феномену і ми.

Дебютний роман «у стилі буфонадної містики» про «зганьблені світогляди та потерту буденність» називається «Хутір розбещених душ». Спершу мене вбила назва (пригадуєте фільм «Один вдома», де герой Калкіна дивився «Янголів з брудними душами»?), а тоді таке розшифрування жанру, як «буфонадна містика», особливо коли я читонула кільканадцять сторінок. Сестри, фактично, подають нам цілком нове прочитання релігії на прикладі легко вгадуваного міста Л., де «повірений» у божі діла на свій страх і розсуд шукає і переправляє невиправних грішників усіх мастей у паралельний світ, на хутір Х., де злі збочені гноми до скону віку знущаються над ними всіма доступними уяві способами. І отут починається найцікавіше.

Зацитую кавалок тексту, котрий видався мені дивовижним. «Потужна чоловіча гордість Курчака пірнула до дівочого ротика, й Марина почала із насолодою хлиськати його з усіх боків (кого «його», якщо пірнула «гордість»?.. – прим авт.) Орчик дуже любив цю процедуру, та найбільше він полюбляв кунілінг. Майже кожній зі своїх інтернетних мавок він радо пестив троянду, а потім вже вдома тим самим писком цілував вустонька своєї неофіційної дружини… Скоро Марина відчула, що час найвищої насолоди уже на підході. У цю мить дівчина цілком випадково не стрималась від натиску природних потреб і… видала гучний, мов постріл, «пук» у самісінькій ніс Орка… У ніс вдарив мерзотний запах вареної капусти, а очі засльозилися від насиченості та гостроти аромату»…

Відчувається, що це писано із докладним знанням справи. Спливли з пам’яті безсмертні рядки панк-гурту «Сектор газа» про те, що «у мєня била подруга, я ейо любіл, она пьорднула в пастєлі, я ейо убіл». Так от – якщо комусь видасться, що я навмисне вишукала і видерла з контексту цей шматок, аби кинути тінь на добре ім’я Черніньких, розчарую вас: весь-усенький роман складається з таких і подібних, гірших і кращих «шедеврів» письменства.

Багацько я бачила на своєму віку книжок, але ця мене вразила. Не тим, що писано її досить дерев’яною, попри помітні ознаки наявності у сестер філологічної освіти, і часто-густо неграмотною мовою. Не тому, що сюжет, покавальцьований довільними шматками, закінчується сливе неприходом невизнаного месії, котрого, як і годиться, «належить побити камінням». Неприємно вражає, що, з одного боку прагнучи привернути увагу потенційного читача поняттями «ситенький скарб», «булки ситих сідниць», «пестив і лоскотав своє яйко» etc., сестри тулять в цю клоаку вищі матерії, претендуючи на оригінальність задумки і свіжість ідей.

Резонно, що вживання лайки, різноманітні трешові прийоми і тому подібне – не Америка в літературному процесі, це цілком у дусі часу, і чимало авторів так чи інакше вживають схожі засоби для своїх мистецьких задумок. Якщо ж роман, котрий «літературою» можна назвати хіба що тому, що там є химерна ідея боротьби добра і зла, просто таки під зав’язку напханий суцільними подробицями того, як хтось пісяє, какає, блює, злягається, бухає, ізнову блює і какає, в голові майорить здогад, що напевно авторкам просто більше НІЧИМ прив’язати увагу читача. Цинізм полягає ще й у тому, що в котромусь інтерв’ю з сестрами я вичитала таку їхню тезу: «Письменники намагаються подобатися і втиснутися у читацьку любов через політику та брутальні штучки. А варто писати правду у класичній подачі». Як вам?

Виходить, що нова релігія від Черніньких, де священики витирають після випорожнення дупу пальцями, а потім витирають ці пальці об сорочку тестя, притрушена калом, убивствами, насиллям і зляганням, подана нам під соусом «буфонадної містики». Іншими словами, можна той же оспіваний сестрами шмат лайна загорнути в гарний папірець і подати його як цукерку «Світоч». Ба більше – людина, котра ніколи раніше не їла цукерок «Світоч», розсмакує фекальку і скаже «спасибі, кул». А як із тими, хто знає смак справжнього шоколаду?..

Цілком можливо, що сестер хтось активно просуває сходами до популярності. Залишімо це без коментаря, бо я ризикую нарватися на обурені крики читачів про те, що мені «заздрісно» і що «не можуть тисячні тиражі розкуплених книжок бути підставою». Зрештою, не так це й важливо. Важливо інше – це таки читають. Так само, як читають сільські драми Люко Дашвар і подібне гарно і вміло розрекламоване чтиво. Караються, мучаться – але читають. Бо воно невибагливе, не надто мудре, без претензій на те, що автор – «зарозумілий, надто меткий сучий син, а я тут читаю і відчуваю себе дебілом повним», як сказав мені колись знайомий, узявши до рук щось із Іздрика. Сестри стали на шлях писанини, прочитавши яку, кожен скаже: тю, та це ж і я так написати зможу. І всім приємно.

Наостанок кілька слів про вічне, себто про поезію. Бо ж сестри, як годиться кожному дебютантові на творчій ниві, пишуть вірші. І в романі вони також присутні – певне, більше з метою самореклами, тому що в і без того недосконалому тексті пародія на поезію видається такою ж незграбною, як корова на льоду. Ну, «из раннего что-нибудь»:

За білими дверима
Тихий стогін.
Та не дає його мені почути
Той сміх дзвінкий,
Що душу мою
Так солодко вовтузить
І в капостях
Розводить нугу в міражі.

І ще:

Народжений і пошкоджений,
Пошкоджений, та все ж виплеканий,
Виплеканий та вигодуваний.
Підлитий, як квіточка,
Піднятий, мов пасочка.
Та час прийшов – І покинутий…
(…) Мозком пошкоджений,
У власному тілі закутий.
Мала дитина у вигляді дядька.
Така от сумна історія.
Божевільний.
Поламана лялька…

P.S. «Пока верстался номер». Пишучи тут про сестринські пуки і каки, я й думки не гадала, ані в сні не бачила, яка каша завариться навколо Юрка Винничука. Михайло Добкін на unian.net написав гнівну резолюцію про «вимирання інтелігенції» (хто б казав про інтелігенцію!): «Ви не замислювалися про те, скільки шкоди для майбутнього країни завдає інтелігент, який шипить ненавистю до влади і намагається власною хворобливою уявою, що виражається в пусканні слизу по монітору комп`ютера, відпрацьовуючи грантові вливання, довести, що тільки йому відкритий канал зв`язку з майбутнім? Homo, яка пише, залишає майбутнім поколінням якийсь код пізнання низки подій, осіб в історії через свої римовані і не дуже, рядки. Що дізнаються про наш час наші діти? Наприклад, з творчості Винничука чи Андруховича, кожен із яких по-своєму намагається то «влаштовувати засідки», а то й прямо «вбити п*раса». Вони міркують про відсутність свободи слова в країні – і продовжують насичувати своїми пасквілями уми молодих і не зміцнілих. Розмірковуючи про «бандитську владу», кажуть вони це не язиком українських геніїв Шевченка і Франка, не римами поетів розстріляного відродження, не езоповою мовою, а грубими, примітивними лексичними зворотами, рясно посипані цвіллю ненормативної лексики та жовчними авторськими неологізмами-фекаліями».

Даруйте, стривайте. А як же тоді бути з сестрами?! Із сестрами, в котрих не те що обсцинізми через слово, — а й наліво і направо пропаганда насильства, вишукані описи того, як хлопці збили проститутку і викинули її в кар’єр, того, як сутенерка вишукано товкла дівчину головою до стіни у вбиральні?.. Де ж цей добкінівський літературний пуризм? За слово «піда*ас» до письменників в хату завалюють архангели в погонах, а за пердіж у ліжку дають літературні нагороди?..

Але немає на те ради – головне, аби не чіпали владу. А там хоч трава не рости – і премії тобі даватимуть, і всьо. Так що – вперед, бренд під назвою «Чернінькі-family». За лайном і сечею – майбутнє нашої літератури.