Олександр Бойченко: «Яка література, така й літературна критика»

Олександр Бойченко. Фото Макса Руденка
Олександр Бойченко. Фото Макса Руденка

– В анотації до Вашої нової книжки «Мої серед чужих» Ви пишете, що «зібрані тексти не є ані літературознавчими статтями, ані літературно-критичними есеями, ані біографічними нарисами, ані рецензіями». Як Ви можете визначити жанр своїх публікацій?
– Власне, я не знаю, який це жанр. Коли я називав есеїстикою свою першу збірку «Щось на кшталт Шатокуа», мені дорікали, зокрема і позитивно налаштовані люди, мовляв, та які ж це есеї, якщо вони такі короткі. То хай буде так: це галерея портретів улюблених письменників. Хоча й таке визначення стосується не всіх, бо коли йдеться про новішу літературу, то я більше зосереджуюсь на аналізі текстів, а «портретую» переважно класиків – у широкому розумінні цього слова. Це спроби подати  письменників як живих людей. Що не означає порпання в білизні. Просто я часто намагаюсь показати життєві проблеми, з яких у підсумку виростали ті чи інші твори. У кожному разі майже всі ці «портрети» початково публікувалися в періодиці, тобто були написані для непрофесійного читача з безнадійним сподіванням, що той читач захоче познайомитися ближче з авторами, яких я йому пропоную.

– У своїй найновішій книжці Ви жартома визначаєте вік читача: «Для дітей старшого шкільного та молодшого студентського віку». Чи не є це спробою творення літературного канону для підлітків?
– Це є спробою запропонувати молодим людям, які ще остаточно не сформували свої смаки, перелік книжок, які мені колись сподобалися і так чи сяк вплинули на мене. Звичайно, слова про «дітей студентського віку» – це напівжарт, але лише напів. Мені, а ще більше видавцеві буде приємно, якщо книжку купуватимуть представники усіх можливих вікових категорій. Я лише хотів сказати, що світогляд старших читачів уже навряд чи зміниться від того, що вони прочитають цю книжку. А щодо канону, то у «Моїх серед чужих» зібрано авторів або вже заслужено канонізованих (тільки я іноді підходжу до них не зовсім канонічно), або вартих такої ж уваги, але ще мало відомих в Україні. Передусім це стосується тих поляків, які у нас видані малими накладами чи й зовсім ще не перекладені.

– Чи не виникає у Вас спокуси здійснити глибше, власне літературознавче дослідження, адресоване «дітям середнього та старшого студентського віку», адже для цієї аудиторії з доступною літературою також не густо.
– Глибше дослідження передбачає інші обсяги текстів. Я не можу зробити 73 дисертаційні дослідження. Та я й одного робити не хочу. Втім, нині немає спокуси, але хтозна, що буде завтра? Коли я в середині 90-х подавав до захисту в Інститут літератури кандидатську, то й не підозрював, що писатиму такі короткі статейки, а тепер, коли пишу ці статейки, так само не планую того, що робитиму ще за кілька років. Проте є автори, яких я більш-менш добре знаю і хотів би їх побільше перекласти. Це, наприклад, Марек Гласко і Тадеуш Боровський.

Олександр Бойченко. Мої серед чужих. – Чернівці: Книги–ХХІ, 2012
Олександр Бойченко. Мої серед чужих. – Чернівці: Книги–ХХІ, 2012

– Серед тих, кого представлено в книжці, відсутні українські автори. Ви їх свідомо уникали?
– Тому в її назві й фігурують «чужі». Упродовж останніх років я писав і про українську літературу, і про зарубіжну, і на суспільно-політичні теми. З останніх вийшла «Аби книжка», яку зібрати було найлегше. Тексти про закордонних авторів уклалися в «Моїх серед чужих». Третьою логічно мала би стати збірка про українських письменників, що ми з видавцем Василем Дроняком відразу й запланували. Але у процесі сортування матеріалу виявилося, що для більш-менш цілісної картини надто багатьох українських авторів бракує. Скажімо, є про Грабовичевого Шевченка, Грицакового Франка і Забужчину Лесю Українку, потім про Косинку чи Остапа Вишню, але немає про Хвильового чи Тичину, взагалі про 20-30 роки дуже мало, про шістдесятників жодного тексту, крім Стуса, який до того ж у шістдесятництво дуже мало вписується, а далі відразу сучасники – Андрухович, Прохасько, Жадан… Одне слово, бракує чи не половини книжки. Може, з часом поступово допишеться. А ні, то теж не біда: значить, не дуже її і треба.

– Ви понад десять років викладали в Чернівецькому університеті. Чому залишили викладацьку роботу? Чи є бажання повернутися? Чи почуваєтеся педагогом?
– Ні, бажання немає і педагогом не почуваюся. Почуваюся щасливим, відколи зав’язав із цією працею. Мені насправді було цікаво перших кілька років, коли я готувався до кожної лекції і, навчаючи, сам навчався. А згодом викладання перетворилося на суто механічну працю. Воно б, може, так не сталося, якби зарплата викладача давала змогу нормально жити і залишала час на саморозвиток. Але вона такої змоги не дає. Отже, доводилося дедалі більше підробляти «на стороні», а на заняттях задля економії часу і сил тільки повторювати давно пережовані речі. Нарешті я прямо запитав себе: чи мені аж так потрібна робота, від якої я не отримую ні морального, ні матеріального задоволення? Пригадую, десь у ті дні у варшавському метро мені трапилася безкоштовна газетка з анекдотами, і там я прочитав такий: «Після лекції на коридорі зустрічаються двоє викладачів – старший і молодший. Молодший несе повні руки наочного приладдя, конспектів, таблиць тощо, а в старшого руки – в кишенях. І молодший з повагою каже старшому: «О, розумію, ви все це вже маєте в голові». На що старший йому відповідає: «Ні, я все це вже маю в дупі». Я вирішив, що це, так би мовити, знак долі і, повернувшись додому, написав заяву про звільнення.

– У Ваших блогах неодноразово натрапляла на незадоволення питаннями освіти, зокрема й шкільної. А що можете сказати про останнє «осучаснення» курсу зарубіжної літератури Міністерством освіти?
– Хто читав ті блоги, знає, як я ставлюся до Табачника. Відповідно, кожен, хто протестує проти будь-яких дій Табачника, апріорі є моїм приятелем. З іншого боку, а коли у нас взагалі були добрі програми? То вони були совкові, то раптом стали заскладними, адже Джойс, Пруст і Кафка – не та лектура, яку може осилити школяр. Зрештою, я не для того втік із системи освіти, щоб тепер роздавати поради вчителям. Але суто теоретично, гадаю, для початку слід вирішити принципове питання: чи в школі взагалі потрібен такий предмет? Чи ви чули, щоб англійські школярі вивчали творчість Гьоте, Шевченка, Пушкіна? Англійські школярі вивчають англійських письменників, німецькі – німецьких, французькі – французьких і так далі. Щоправда, українська література до так званих великих не належить, тому, можливо, нам варто все-таки залишити і світову. Тільки в такому разі мудріше буде не забивати учням голови сотнями прізвищ, які самі по собі ще зовсім не роблять тих учнів культурними й освіченими, а вибирати одного чи двох авторів на чверть і вивчати його методом повільного читання. Саме так і робиться у західних школах. Не треба, щоб учень знав усіх видатних письменників, треба, щоб він на прикладі кількох навчився розуміти прочитані книги. А всілякі паліативні заходи – того викинути, того додати – нічого не змінять. Щоб конкурувати у нинішньому світі, людина мусить мати не широкі, а глибокі знання. Тут ніби виникає суперечність. Я написав книжку про досить широке коло письменників, а тепер кажу, що їх так багато вивчати не треба. Але їх не треба вивчати «на оцінку», а для себе, для власного культурного збагачення – чим більше, тим краще.

Олександр Бойченко. Аби книжка. – Чернівці: Книги–ХХІ, 2012
Олександр Бойченко. Аби книжка. – Чернівці: Книги–ХХІ, 2011

– Що можете сказати як літературний критик про популярні нині нарікання на відсутність літературної критики?
– Я особисто доволі рідко пишу літературно-критичні статті так, як це мало би бути зроблено. Тобто коли виходить новий твір якогось автора, і критик цей твір аналізує вздовж і впоперек, показує, що в ньому доброго, що поганого, допомагає читачам вирішити, чи захочуть вони таке читати, а письменникам підказує, чого краще було б уникати, на що звернути більше уваги. Така критика виконує функцію посередника між автором і читачем, допомагаючи їм обом. Тільки ж такої критики як процесу вже давно, принаймні у нас, не існує. А коли чогось надто довго немає, це означає, що суспільство не відчуває в цьому особливої потреби. Це ж не лише літератури і критики стосується. Наше суспільство, очевидно, в глибині душі не хоче бути справді демократичним, мати чесну владу, подолати корупцію, поважати права людини, коротше, воно не хоче бути Європою, тому і залишається в Азії. Але повертаючись до критики: література ще сяк-так може існувати мовби сама, бо більшість у літературному процесі всіх часів і народів становлять графомани, котрі за будь-яких обставин пишуть. Така у них душевна потреба. Натомість критик, якщо він фахово займається цією справою, мав би з неї і жити. Якщо я буду дуже напружуватися і нічим іншим не займатимусь, то зможу написати за місяць чотири якісні рецензії. Кілька днів йде на уважне читання книги, кілька днів – на збирання і класифікацію дотичних матеріалів, і ще день – на саме писання. Відповідно, за кожну з рецензій, живучи в Чернівцях (бо в Києві дорожче), я мав би отримувати по півтори тисячі гривень. Знаєте видання, які готові так платити? Я – ні. А чому їх немає? Знову ж, бо нікому їх не треба. На статтях про політику ще щось заробиш, на статтях про літературу – підеш з торбами. Ще одна проблема – якість самої літератури. Якоюсь мірою письменники нарікають на критику справедливо. Але й критики можуть запитати: а які ви, шановні поети-прозаїки, висунули оригінальні мистецькі концепції за останні, припустімо, десять років? Може, ми читали ваші маніфести, ваші обґрунтування власних позицій? Може, хтось заявив про свою свідому приналежність до якихось нових течій-напрямів, нових дадаїзмів-футуризмів-сюрреалізмів? Коли, скажімо, сто років тому письменники більш-менш уявляли собі, носіями яких світоглядних ідей та творцями яких художніх форм вони виступають, тоді й критики більш-менш уявляли собі, як це все аналізувати. А що сьогодні аж так потребує вдумливого критичного аналізу? Які приховані від «пересічного читача» глибини мав би витягнути критик з «Чорного ворона» чи «Записок українського самашедшого»? Я не кажу, що в нашій літературі нічого цікавого не з’являється. Зрідка з’являється. І так само зрідка з’являються цікаві критичні тексти. Тобто загалом усе це врівноважено: яка література, така й літературна критика. І в інших галузях так само: який театр, така й театральна критика, яка музика, така й музична критика, який футбол, такі й коментатори.

– Юрій Винничук, відповідаючи колись на схоже запитання, звинувачував у відсутності критиків відсутність майданчиків для публікування…
– Так і я ж про це. Немає серйозних і водночас багатих періодичних видань, не виживають такі. А не виживають, бо мало кому потрібні. Виходить замкнене коло, і я не знаю, як з нього вирватися. Те саме відбувається на телебаченні: замість серйозних програм – різні ток-шоу, де постійно збираються кілька найманих ідіотів і влаштовують скандали. А власники каналів кажуть: «Ви зрозумійте, це має рейтинг». І редактори газет кажуть: «Та попустися ти вже зі своїми Ніцше й К’єркегорами, краще напиши, як чупакабра вкрала труси в Аліни Гросу, це набагато більше цікавить людей. Ні, якби наших читачів хвилювали К’єркегор і Ніцше, тоді звичайно, ми й самі би з радістю…». На що я їм: «А чи не ви всі ці роки послідовно дебілізували своїх читачів і довели їх до рівня трусів Аліни Гросу?». Безвихідь. Точніше, уявити вихід можна: усі власники й редактори раптом солідаризуються і домовляються між собою: від завтра не друкуємо і не показуємо все це лайно, читайте і дивіться лише якісні матеріали, бо ніяких інших все одно не буде. Тільки ж ясно, що на практиці це неможливо, бо українська солідарність – це ще більший оксюморон, ніж українська щирість.

– Останнім часом письменники дедалі частіше пишуть авторські колонки й блогівські матеріали на суспільно-політичні теми. Як вважаєте, чи не потерпає надміру література від такої заполітизованості письменників?
– На це немає універсальної відповіді, бо в одних випадках потерпає, а в інших не потерпає. Письменники, як і сантехніки чи оператори машинного доїння, можуть цікавитися політикою, а можуть ні. Якщо вони нею справді цікавляться, то краще, щоб це зацікавлення знаходило безпосереднє вираження саме у блогах і колонках, а не в художніх творах. Тим більше, читачам тоді легше буде зрозуміти, поділяють вони політичні погляди письменників чи ні. Є багато прикладів максимальної ангажованості письменників, активного втручання в політичне життя (згадати Сартра чи Гінзберга), і це жодним чином не шкодило їхнім літературним творам. І Андруховичу або Жадану також не шкодить. Інша справа – коли автор пише на політичні теми не тому, що перейнятий ними, а тому, що намагається на цьому заробити – чи гроші, чи певну репутацію. Тоді шкодить, але це шкода, якої завдає будь-яка фальшива праця без любові, незалежно від того, пов’язана вона з політикою чи не пов’язана.

– Чи викликають у Вас якісь літературні алюзії сучасні українські політичні та соціальні реалії?
– Викликають, про що я нерідко й пишу. Наприклад, пригадую, як наші ідіоти – місцеві чиновники – зустрічали у Чернівцях Януковича. Весь їхній ентузіазм виразно перегукувався з романом Генріха Манна «Вірнопідданий», де головний герой, Дідеріх Геслінг, під час проїзду імператора містом носиться бічними вуличками, щоб раз у раз вискакувати перед каретою й вигукувати «Віват!». Тільки наші ще й з околиць людей навезли. І, звичайно, таку алюзію можна завершити очевидним висновком: імператор Вільгельм ІІ ще трохи поцарював і втік, а вірнопіддані холуї потім склали основу гітлерівського режиму. Або роман Кобо Абе «Жінка в пісках». До якогось дурнуватого села приїжджає інтелігент і там застрягає. Спершу він бунтує, вимагає свіжих газет і взагалі хоче на свободу. Але день за днем звикає до життя, яке спочатку видавалося йому абсурдним, і до принижень, які ще недавно сприймалися за щось неможливе. Тож коли нарешті з’являється нагода здобути омріяну свободу, він не рухається з місця. Бо навіщо? Бо де гарантія, що зміни підуть на краще? Ось такий образ нашої нинішньої апатії.

Олександр Бойченко. Фото Макса Руденка
Олександр Бойченко. Фото Макса Руденка

– Як Ви обираєте книги для перекладу?
– Усе, що вийшло досі окремими книжками, починалося з особистих контактів, із приятельських стосунків. Так було з «Хорошим Сталіним» Віктора Єрофеєва, «Баскським собакою» (у збірці «Винарні») Ігоря Померанцева і «Тартаком» Даніеля Одії. Звичайно, крім знайомства з автором, і сам твір має перекладачеві більше чи менше подобатися, як воно й сталося. Деякі інші переклади, з тих, що публікувалися в «Потязі 76» – приміром, есей Лєшека Колаковського «Інтелектуали» – були зроблені з більш концептуальних міркувань. Ще інші твори – оповідання згаданих Боровського і Гласка – просто приголомшили мене. По-різному буває.

– Вашим земляком був Василь Кожелянко. Ви товаришували?
– Це було передусім професійне товаришування. Не можу сказати, що ми були близькими друзями, які за пляшкою вирішували світові проблеми чи ділилися якимись секретами. Я писав для газети «Молодий буковинець» статті про літературу, він писав політичні колонки, і ми там, у редакції, перетиналися. Бодай раз на тиждень ми собі сідали на якусь годинку побалакати. Іноді заходили до мене на зелений чай. Я добре знав його літературні смаки і політичні переконання, але інших сторін життя ми в розмовах майже не торкалися.    Кілька разів я писав про Василя як критик. Василь справедливо вважається майстром жанру «альтернативної історії», але в нього були й інакші романи та оповідання. Останнім виданим за життя романом Кожелянка було «Третє поле», я про цей роман також писав. Це така трипільська історія – не альтернативна, а радше уявна, бо присвячена дуже далекій давнині. Колись Голдінг назвав своїх «Спадкоємців» доісторичним романом. Приблизно так можна охарактеризувати і «Третє поле». Василь там вибудував гарну наскрізну метафору: три поля – це не лише спосіб господарювання наших гіпотетичних пращурів, це ще й три стадії людського життя. Перше поле ми отримуємо від народження і порпаємося в ньому, доки підростемо. Друге – наш свідомий життєвий вибір. А третє – дістається не кожному, бо третє поле – це ще один вибір, який людина здійснює іноді наприкінці життя, якщо раптом зрозуміє, що дотепер займалася не тим, до чого мала покликання.

– Розкажіть кілька слів про роман В.Кожелянка «Діти застою», що має вийти ближчим часом.
– «Діти застою» – це також не альтернативна історія, а автобіографічний роман. Але автор мовби роздає своє життя кільком персонажам: одному кохання й політику, другому – літературу, третьому – своє захоплення східною філософією. Хронологічно роман охоплює період від часів служби Василя у радянській армії епохи Брежнєва до помаранчевої революції і розчарування після неї. Також у романі є дуже важливі екскурси у часи Другої світової війни. А лейтмотивом «Дітей застою» виступає «Пісня про Довбуша» з її очевидною ідеєю: чоловік – це воїн, але в нього є ще й кохана, через яку він рано чи пізно загине. На мій смак, це найсильніший роман Кожелянка. Кілька днів тому я закінчив його редагувати і віддав уже звичному для мене видавництву «Книги-ХХІ».

– Чи не було у Вас спокуси розпочати власну письменницьку творчість? Якщо так, то в якому жанрі, якщо ні – то чому?
– Дитячих віршиків не беремо до уваги, цим, мабуть, усі перехворіли, як вітрянкою. Ну, ще були різні стилістичні забавки, але це суто для «розробки пера». А так, щоб сісти писати роман чи повість, то ні. Правда, Тарас Прохасько якось сказав, що я так хитро дурю людей, вдаючи, ніби пишу літературну критику, бо насправді це оповідання про письменників. Можна й так сказати. У попередній моїй «Аби книжці» перший розділ складено теж із таких коротеньких майже оповідань. Стилістична гра, відтворення життєвого випадку, змалювання персонажа однією фразою – з цим я відносно добре даю собі раду. А поступове виписування сюжету, вигадування подій, розвиток характерів… Колись я вирішив, що не вмію цього – і більше не пробував.

Розмовляла Ірина Троскот

Довідка «ЛітАкценту».
Олександр Бойченко — літературний критик, перекладач, есеїст, кандидат філологічних наук, у 1997—2010 рр. доцент Чернівецького університету. Автор чотирьох книжок есеїстики: «Щось на кшталт Шатокуа» (2003), «Шатокуа плюс» (2004), «Аби книжка» (2011), «Мої сереж чужих» (2012).
З польської мови переклав роман Даніеля Одії «Тартак» і твори Марека Гласка, Юзефа Гена, Лешека Колаковського, Анджея Стасюка, Ольги Токарчук. З російської — роман Віктора Єрофєєва «Хороший Сталін» та деякі есеї Ігоря Померанцева із збірки «КҐБ та інші…».

Ірина Троскот

Народилася 1981 року в Івано-Франківську. Закінчила Національний університет імені Тараса Шевченка. Працювала у пресі й книжкових видавництвах. Від 2012 р. - головна редакторка сайту "ЛітАкцент"