Барбара Космовська: «Сучасні підлітки потребують чесності»

Барбара Космовська. Фото надане видавництвом «Урбіно»
Барбара Космовська. Фото надане видавництвом «Урбіно»

Популярна польська письменниця Барбара Космовська зізнається, що пише для непростої аудиторії – підлітків. Із молоддю письменниця намагається бути максимально щирою, а тому не боїться на сторінках своїх книжок говорити про складні та болючі речі – розлучення батьків, смерть близької людини, анорексію, першу закоханість, проблеми з алкоголем, бідність тощо. Авторка впевнена, що розуміння світу підлітків, пам’ять про власну молодість та власні помилки – це той спільний «простір», що зближує письменника та юних читачів. Головне, впевнена Барбара Космовська, щоб у підлітковій літературі не було фальші та надмірного моралізаторства.

Письменниця успішно пише і для дорослої аудиторії, та все ж таки найбільшу любов та популярність їй принесли саме книжки для підлітків. Зокрема, роман про шістнадцятирічну дівчинку Бубу, яка носить джинси і мартенси, любить слухати класичну музику та грати у бридж, посів перше місце у загальнопольському конкурсі романів для дітей та юнацтва «Повір у силу фантазії». А непроста книжка для молоді «Позолочена рибка» стала Книгою року-2007 у Польщі, а також виборола першу премію на Літературному конкурсі ім. Астрід Ліндгрен.

Три книжки письменниці в українському перекладі Божени Антоняк побачили світ у львівському видавництві «Урбіно». Це романи «Буба», «Буба: мертвий сезон» і «Позолочена рибка». Цікаво, що в новій шкільній програмі зі «Світової літератури» у літературі для додаткового читання відтепер є обидва романи про «Бубу» та книжка «Позолочена рибка». Українські школярі читатимуть їх у восьмому та дев’ятому класах.

Сама Барбара Космовська не раз зустрічалася з українськими читачами. Минулого року письменниця була почесним гостем Львівського міжнародного дитячого фестивалю, а цього року – спеціальним гостем цього ж фестивалю. Власне, на цьогорічному святі дитячої книжки у Львові письменниця і презентувала український переклад «Позолоченої рибки» –  роману для підлітків, у якому авторка делікатно розкриває тему втрати близької людини. А ще – говорить із підлітками про розлучення, першу закоханість, проблеми з алкоголем тощо. Невелика за обсягом книжечка дає можливість підліткам долучитися до того досвіду, який українські автори поки що не наважуються вкладати у свої твори.

– Нещодавно Ви презентували український переклад книги «Позолочена рибка». В ній Ви говорите з підлітками про досить складні речі: смерть, анорексію, розлучення… Що підштовхнуло Вас до написання  цього роману, як виникла ідея поговорити з підлітками на такі непрості теми?
– Книжку я писала на літературний конкурс, організований Фондом «Уся Польща читає дітям». Щиро кажучи, я навіть не вивчала обов’язкового творчого регламенту. Лише обрала з-поміж пропонованих категорій юного адресата як потенційного читача. А починаючи працювати над книжкою, знала, що мене цікавитиме незвичайна історія, одна з тих проблем, що хвилює не лише молодь, а й усіх нас. Бо інколи ми мусимо протистояти невблаганній долі. Моя книжка розповідає саме про таку ситуацію. Про мить, коли в житті героїні дрібні негаразди перестають важити більше, ніж те, що насправді є важливим і болісним. Дорослішання Аліції, складний вибір, намагання протистояти проблемам, на які ми не здатні вплинути, – це і є головні теми «Позолоченої рибки».

– Підлітковий роман – це роман на межі: ще не доросла література, але вже й не дитяча. На Вашу думку, що має містити в собі роман для тинейджерів, щоб бути цікавим своїй аудиторії? Про що повинен пам’ятати автор, що брати до уваги, працюючи над книжкою для молоді?
– Пам’ятати про свого читача, незалежно від його віку, – це, на мою думку, є обов’язком автора і звичайною, якщо хочете, чемністю. Якщо ми починаємо діалог, то, звичайно, хочемо, щоб нас зрозуміли. Я завжди намагаюся про це пам’ятати, хоча це не завжди легко.

Щоб зацікавити молоду людину світом, до якого я, з огляду на мій вік, давно не належу, треба докласти зусиль і ґрунтовно ознайомитися із цією «іншою планетою». Самого факту, що всі ми колись були молодими, не досить. Змінилася мова, система цінностей, підхід до багатьох речей. Але сама молодь не змінилася. Підлітки так само вразливі, як і раніше, і так само потребують чесності. Якщо про це пам’ятати, то значно легше написати роман, у якому не буде фальші. Ба більше, така книжка може стати чудовою нагодою, аби розпочати діалог. Вона може призвести до того, що стіну між поколіннями вдасться бодай у якихось місцях пробити, допоможе усвідомити, що перед багатьма справами ми, які стоїмо по різні боки цієї стіни, є однаково безпорадними.

Барбара Космовська. Фото надане видавництвом «Урбіно»
Барбара Космовська. Фото надане видавництвом «Урбіно»

– Якось Ви сказали: «У мене найважчі читачі… Я знаю, що пишу книжки для тих, хто їх не читає і не купує». Як Ви розв’язуєте цю проблему з «найважчими читачами»?
– Те, що молодь не читає, аж ніяк не таємниця. Я й сама не знаю, що вибрала б, народившись нині: книжку чи інтернет, журнал чи комп’ютерну гру? Я не можу сперечатися з вибором молодих людей, засуджувати його, але можу спричинитися до того, щоб вони не перестали контактувати зі світом літератури. Тож найперше я вимагаю від себе книжок певного рівня – важливих, із гумором, здатних зворушити, схвилювати, але без дидактизму! Лише потому можна очікувати зацікавлення з боку сучасного читача.

Мої слова – аж ніяк не критика, спрямована в бік молоді. Я помітила, що наше молоде покоління не надто цікавить батьків. Коли йдеться про маленьких дітей, то ще є надія, що вони «виростуть людьми», а ці «прищаві» вже, звісно, втрачені. Мабуть, це доволі поширена думка про бунтівну молодь, яка не любить виховного процесу. Молоді ніхто не купує книжок, не присвячує багато часу. Ось чому ми її так відчутно втрачаємо. Тож я зробила свій складний вибір, зважившись на важкого читача, котрий не читає і не бажає відповідати нашим уявленням про чемну доню чи сина. Тим більшу радість і задоволення відчуваю, коли нова книжка подобається тим, кого, як кажуть, узагалі нічого не цікавить.

– Нині існує проблема, коли книги для підлітків не встигають за самим підлітками, тобто відтворюють життя далеке і не схоже на життя сучасної молоді. Чи бачите Ви цю проблему як автор, та як розв’язуєте її особисто для себе?
– Головною передумовою написання сучасного роману, який відповідав би сподіванням нинішнього читача, є пам’ять автора про власну молодість: помилки, яких ми колись припустилися, спокуси і небезпечні моменти того часу. Це і є наша спільна площина. Кожна молода людина має подібний до нашого досвід, тож потрібно прагнути стати не кращим, а щирішим. Якщо ми розуміємо й любимо молодь, якщо в нас є доброзичливість і щирість, розуміння того, що в цьому віці люди мають свої слабкості, тоді у нас є шанс оминути мілину дешевого моралізаторства. Щоб написати справжній роман, потрібно бути собою, а не загравати із читачем його сленгом. Будь-яка фальш призведе до нашої поразки, як і надмірна «правильність». Адже колись ми так само блукали власними просторами й сподівалися на розуміння. Розуміння – це найкраща спільна мова з юним читачем.

– У європейський підлітковій літературі ще у 1970-80-х роках було висвітлено й розкрито всі ті теми, що довгий час вважалися забороненими для такого типу літератури, – вагітність, розлучення, смерть, нетрадиційна сексуальна орієнтація тощо. Ці книги користувалися шаленим успіхом серед своєї читацької аудиторії. А що нині письменник може запропонувати підліткам? Повернення до вічних цінностей? Пошук нової форми до ненових тем? Що?
– Кожна нова літературна епоха постає перед таким питанням, і кожна мусить знайти на нього відповідь. Я думаю, що очікування сучасного читача чудово ілюструють такі видання, як «Гаррі Поттер» чи сага «Сутінки». Їх популярність змушує авторів перетворювати одну книжку на цикл, але й цього, здається, замало. У зіткненні з нашим світом програє дешевий дидактизм і будь-які моралізаторські спроби. Молода людина хоче ототожнювати себе зі своїм героєм: розгубленим, незрозумілим, оточеним ворожим світом, позбавленим можливості порятунку. І «Гаррі Поттер», і «Сутінки» об’єднує спроба створення реальності, якої вже немає, але якої бракує сучасній молоді. Бо насправді це історії про універсальні цінності: кохання, дружбу. А ще – про проблеми віку: самотність, бунт…

Сучасність дає письменникам величезні можливості щодо вибору героя, мови, проблематики. Та, водночас, конкуренція інших медій послаблює голос літератури. Тому, на мою думку, нову літературу створить група авторів, які тонко відчуватимуть те, чого бракує в дискурсі з молоддю.  І навіть якщо їхні твори не претендуватимуть на звання мистецьких шедеврів у відповідності до якогось канону, ставши голосом покоління, вони переживуть свій час. Наповнять його. Навіть якщо при цьому стануть мішенню для літературних критиків.

– В Україні ніша підліткової літератури фактично залишається незаповненою. Чому, на Вашу думку, дитячі письменники надають перевагу аудиторії молодшого віку і не експериментують із літературою для підлітків?
– У Польщі склалася така сама ситуація. Це можна пояснити кількома причинами. Я належу до нечисленних письменників, які займаються молодіжною літературою, і можу впевнено сказати: роман для підлітків не пишеться протягом місяця, а вимагає таких самих зусиль, як і доросла література. Віддаючи молодіжному романові купу часу, автор не може розраховувати на фінансову рівновартість. Зазвичай, своєю книжкою він заробляє стільки, скільки й письменник, який за два тижні напише тоненьку, але щедро ілюстровану книжечку для найменших. Це спрощення й факти, які не мають нічого спільного із так званим мистецтвом. Але коли пишеш професійно, ці аргументи стають дуже принциповими.

Барбара Космовська. Фото надане видавництвом «Урбіно»
Барбара Космовська. Фото надане видавництвом «Урбіно»

Ще одна причина криється в тому, що маленьким дітям книжки читають батьки. І тому література для найменших викликає зацікавлення, насамперед, саме в батьків. Підлітки ж переважно самі вирішують, що їм робити. І я впевнена, що кишенькові вони витратять аж ніяк не на книжку. Мені здається, що ми робимо щось не так. Батьківські сподівання ми пов’язуємо з наймолодшими, а зі старшими часто не розмовляємо. Література теж їх не особливо балує. Отож я запитую: чи справді молодь сама винна у своїх проблемах? Я вважаю, що ні, що це провина передусім «політики рентабельності», яка керує й літературою.

– Нині молодь у книжках часто приваблюють «негативні» герої – складні підлітки, вампіри, хлопці й дівчата, які потрапляють у халепу, самостійні та спраглі до небезпечних пригод. Ваша ж Буба – дівчина відповідальна, в усіх сенсах позитивна, слухає класичну музику… Чи свідомо ви обрали таку героїню та чи не боялися, що вона «не подружиться» з сучасним підлітком?
– Завжди можуть виникнути сумніви. Та якби мені хотілося, я б теж мала приводи хвилюватися, бо це все вторинне, пласке, неоригінальне. Тим часом Буба – це героїня, яка не слідує за новомодними  тенденціями, проте й для неї знайдеться місце в серцях підлітків. Хоча б тому, що вона нагадує дівчину із сусідньої вулиці або з нашого під’їзду чи однокласницю. Крім того, мені здається, що вдалий вимисел може виявитися більш вдалим, ніж мода на якогось героя. Коли вампіри цілковито заселять молоді душі, настане час для зустрічі зі звичайними однолітками. А Буба продовжуватиме мешкати на Звіринецькій, готова до цього. Вона чекатиме…

– Чи свідомо ви обрали у «Бубі» таку розстановку акцентів – мудра дівчина-підліток і абсолютно інфантильні дорослі герої? Чому так?
–  Це заздалегідь запланований прийом. Основа роману. А причина одна: я справді так думаю. Ми, дорослі, часто не усвідомлюємо, що починаємо в очах власних дітей здаватися смішними. Намагаємося зберегти авторитет і водночас боремося за своє доросле «бути чи не бути». Цей дорослий заплутаний світ повинен мати свою точку опори в дитячій розсудливості. У Буби немає вибору, і так само, як багато інших молодих людей, вона робить для своєї родини все можливе, при цьому часто переймаючи на себе роль власних батьків.

– Чи був реальний прототип у Буби і, що найцікавіше, у пана Генрика?
– Бубин дідусь – це викапана… моя мама! Із тією відмінністю, що вона не мала пристрасті до алкогольних напоїв. Мама чудово проявила себе в ролі люблячої бабусі. Здається, це вдалося їй значно краще, ніж бути моєю мамою. А Буба – це просто випадково зібрані докупи дівчачі риси. Хоча іноді в мене виникає враження, що вона багато в чому схожа саме на мене, а не, скажімо, на моїх доньок. Ця розгубленість і, водночас, її і намагання виправити світ… У цих ситуаціях я себе цілковито ототожнюю зі своєю героїнею.

– Чому пан Генрик, людина похилого віку є найбільш близьким другом Буби? Чому, на Вашу думку, спільну мову підліткам легше знайти зі старими людьми?
– «Інститут» дідусів і бабусь педагогів завжди дивував і вражав. Мене теж, але з інших, особистих причин. Молода людина потоваришує з тим, хто його зрозуміє, матиме для нього час і безкорисливо підтримає. Батьки часто вимагають від дітей, аби ті були гарно виховані й мали добрі манери. У них власні уявлення про те, якою повинна бути молодь, і їм бракує часу, щоб краще познайомитися зі своїм сином чи донькою. А дідусеві й бабусі – навпаки. Вони вміють просто любити, нічого не очікуючи натомість. У їхньому житті виникає порожнеча, яку онуки чудово заповнюють. І цього достатньо для чудових взаємних стосунків. Зі мною було саме так!

Розмовляла Іванка Романовська

Довідка:
Барбара Космовська — популярна польська письменниця, лауреатка численних літературних конкурсів. Пише і для дорослої аудиторії, і для молоді. Закінчила Гданський університет. У 1999 році захистила кандидатську дисертацію на тему «Між дитинством і дорослим життям. Про романи Зофії Урбановської». Певний час працювала вчителькою польської мови, писала вірші. Барбара Космовська здобула численні премії на поетичних конкурсах.  У 2000 році світ побачив перший роман письменниці – «Голодна кішка»  А вже у 2001-му році вийшов роман «Приватна територія», що приніс авторці популярність і потрапив до списку бестселерів, складеного газетою Rzeczpospolita. Твори для підлітків Барбари Космовської здобули численні нагороди, їх перекладено на інші мови.