Труднощі перекладу

Володимир Діброва. Чайні замальовки: оповідання. – К.: Університетське видавництво Пульсари, 2012
Володимир Діброва. Чайні замальовки: оповідання. – К.: Університетське видавництво Пульсари, 2012

Людина, для якої перетнути океан – якщо не буденна, то принаймні звична справа, бачить світ дещо інакше, ніж ті, хто такого досвіду позбавлений. Інші просторові виміри, інша оптика, інші світоглядні орієнтири. Якщо все це корелюється з відповідним масштабом особистості – непересічний результат гарантовано.

Нова збірка Володимира Діброви «Чайні замальовки» складається з двох десятків різнобарвних текстів: сюжетних оповідань, новел-замальовок, майже документальних нотаток, гуморесок, драматичних творів, написаних упродовж п’ятнадцяти років. Задля її цілісності задано і дотримано дві умови: місце дії – Америка (за невеликими винятками), герої – українці.

Усі твори написано від першої особи: автор попереджає, що «за цим “я” стоять персонажі різного віку, професій та життєвих обставин», і читачеві, звісно, не варто вбачати тут зайвий автобіографізм, навіть якщо герой – перекладач або письменник, чи викладає в Гарварді, чи має прізвище Діброва. І ще про одне попереджує автор: «Ця збірка не є «осмисленням Америки» (…) Америка – це новий континент, на якому розігруються старі, універсальні сюжети».

Читати цю книжку – суцільне задоволення. А от писати про неї направду складно. Володимир Діброва наділений найбільшою, як на мене, письменницькою чеснотою – точністю. Точність стилістична: жодного зайвого епітета, фрази, епізоду. Точність психологічна, фабульна, філософськи-світоглядна. Переповідати його сюжети менш точними словами немає ані сенсу, ні бажання.

За цією ознакою Діброву можна порівняти із Сергієм Довлатовим; звісно, таке зіставлення з’являється не на рівні літературних властивостей текстів, а спершу випливає з американсько-емігрантської тематики й антуражу творів обох письменників. Але вже тут очевидна й відмінність: якщо герої Довлатова, потрапивши на новий континент, опинялися в трагікомічній ситуації цілковитого розриву шаблону, то персонажі Діброви все ж таки живуть у вже глобалізованому світі. Процеси зіткнення культурних кодів і стереотипів стали складнішими й тоншими, взаємними та багатовекторними. Але від цього не легше. І загальнолюдські сюжети не втрачають своєї універсальності, виявляючи глибинніші, приховані пласти.

Найбільш показовий і заразом найбільший у збірці за обсягом – твір «Паспорт». Химерний уже за формою (пародійна драматургічна стилізація під кіносценарій), він захоплює перипетіями неймовірно життєвого трагифарсу, до болю знайомого кожному, хто мусив у стислий термін оформлювати в Україні документи. Чиновницький абсурд міцнішає на кожній сторінці, і, власне, ця саркастична фантасмагорія цілком самодостатня, але крізь неї спочатку непомітно, а тоді впевненіше проростає друга, прихована лінія – заплутаних несплачених боргів, що їх залишає людина по собі на батьківщині. «Виходить, що наш єдиний порятунок у тому, щоб справедливості не було. Принаймні, тут. А бажано – ніде».

Нібито глобалізовані зовні герої Діброви постійно наштовхуються на «труднощі перекладу» у найширшому сенсі. Викладачі, які показують американським студентам як навчальний матеріал хто телевізійний сюжет про маєток Ющенка («Резиденція президента»), а хто – програму українського телебачення у неповторному стилі Першого національного (блискуча драматична стилізація в оповіданні «Навчальний матеріал»), не дочекаються розуміння: «Так, воно – суто для внутрішнього вжитку». Майбутнє не може порозумітися з минулим: останнє все одно дається взнаки («Скульптура»), або ж безнадійно зникоме, хоч як герой намагається його перехопити й відтворити («Савченко»), або не дає жодних відповідей («Невільник»). На веселих непорозуміннях побудовані найкумедніші – принаймні, на перший погляд, бо «друге дно» присутнє й тут – оповідання збірки («Поет», «Інструктор-підривник»). А найбільш щемкі новели моделюють ситуацію, коли порозуміння неможливе взагалі, а тому парадоксально виходить на вищий, філософський рівень: трагедію батьків розумово неповноцінної дитини («Япоші», «Зірка»).

Перекладач, «маленька людина», погодинний найманець («Силовики», «Перекладач») – улюблений герой Діброви, бо ж автор і сам – один з них. «Перекладачі не просто перетягають слова з однієї мови в іншу. Їхнє завдання – відтворити життя, яке вони побачили по «той чи цей бік кордону» засобами іншої мови. Інколи для цього треба створити щось на зразок нового мовлення. Цей процес водночас клопіткий, ризикований і захопливий».

Людина, для якої розмовляти кількома мовами – буденна, звична і фахова справа, так чи інакше сприймає світ стереоскопічніше та об’єктивніше за тих, хто не вважає це за потрібне. І принаймні на крок ближча до усвідомлення загальнолюдських питань і проблем, відмежуватися від яких у глобалізованому світі вже неможливо.

Яна Дубинянська

Народилася 1975 року в Криму, м.Феодосія. Закінчила Кримське художнє училище та Київський інститут журналістики. Живе в Києві, працює у сфері журналістики. Письменниця, авторка кількох романів і численних повістей та оповідань, виданих в Україні й Росії. Лауреатка літературних премій «Смолоскип», «Портал», «Русская премия».