Як іграшки стають справжніми

Пухова галявка – більше ніж крамничка
Пухова галявка – більше, ніж крамничка

Південь Англії – батьківщина багатьох видатних письменників. У списку імен, пов’язаних із Сасексом, значиться і Едіт Несбіт, і Ред’ярд Кіплінґ, і Чосер… То ж чи треба дивуватися, що багато героїв книг народилися і живуть саме тут, у краї болотистих долин і безкінечних пагорбів, порослих світлим листяним лісом або ж зі схилами, вкритими зеленою травою і ретельно підстриженими овечими отарами.

Найкраще почати цю історію так: «Колись, давно-давно,- здається, минулої п’ятниці – у Лісі жив собі самотній Вінні-Пух…» (Тут і далі усі цитати наведено за книгою Алан. А. Мілн «Вінні-Пух» переклад з англійської Л. Солонька за редакцією І. Малковича, 2001. А-ба-ба-га-ла-ма-га). Так починаються оповідки про мале ведмежа Крістофера Робіна та його друзів, написані Аланом Мілном. І якщо раніше я, так само, як і ви, сприймав їх виключно як витвір авторової уяви, то тепер знаю, що вони – справжні!

Мапа Пухового лісу – незамінний путівник для «Ех-спотикції». Модифіковано за www.pooh-country.co.uk/
Мапа Пухового лісу – незамінний путівник для «Ех-спотикції». Модифіковано за www.pooh-country.co.uk/

Ліс, у якому мешкав Вінні-Пух, справді існує. Він розташований за милю-дві від англійського села Гартфілд і туди можна дістатися, проїхавши менш як півгодини від вузлового міста Танбридж Веллс. Гартфілд – типове англійське село з неодмінною Високою вулицею з поштовою станцією та крамничками. Один зі старожитніх будинків перетворився на прецікавий магазинчик «Пухова галявка», де усі охочі можуть придбати сувеніри, пов’язані з Вінні-Пухом, поїсти спеціальний обід згідно з «Тигрячим», «Пацевим» чи «Пуховим» меню, а ще – купити посвідчення учасника «Ех-спотикції» до Північного Полюса.

Уже на межі між Лісом та Селом подорожніх зустрічає розлогий дуб, що вочевидь виріс із жолудя, посадженого колись Пацем.

«- Я, Пуше, саджу жолудя: з нього виросте дуб, і тоді в мене просто біля порога буде багато-багато жолудів! Розумієш?
– А що, як не виросте? – спитав Пух.
– Виросте! Крістофер Робін сказав – неодмінно виросте, через те я й саджу».

Стежка пірнає під тінисте склепіння дерев і петляє між порослих мохом стовбурів, минаючи казкові, загублені в лісі фермерські будинки з табличками на кшталт Пацевої «Стороннім В», покликаними відгонити надокучливих туристів від приватних володінь. Такими ж табличками і густим живоплотом відмежувалася і стара ферма Котчфорд, до якої в 1925 році переїхав жити Мілн з родиною. Він і не здогадувався, якою доленосною стане ця місцина для нього самого, його сина Крістофера Робіна та всіх любителів чарівних казок у світі. Після Мілна ферма Котчфорд рідко коли мала постійного власника, а відколи у ній пожив один із учасників гурту «Ролінґ Стоунз», до неї й підступитися неможливо. Зате невідомий городник, який там нині заправляє, потішив моє вінніпушаче серце, змайструвавши на грядці з квасолею справжню хатинку Іа-Іа.

Дуб, який виріс із жолудя, посадженого Пацем
Дуб, який виріс із жолудя, посадженого Пацем

Головна принада Пухового Краю, безумовно, Місток. Це саме той місток, на якому Вінні-Пух вигадав гру в Палички. І знаєте, він абсолютно такий самий, як у книзі.

«Широка стежка, – така широка, що її можна було б назвати навіть битим шляхом, – вела із Широкого Світу в Ліс, але перед тим, як потрапити до Лісу, вона мала перейти через цю Річку. І от саме на тому місці, де Битий Шлях зустрічався з Річкою, був дерев’яний місток – завширшки, як і сам Битий Шлях – з дерев’яними бильцями по обидва боки.

Крістофер Робін, коли б захотів, міг вільно покласти підборіддя на верхню поперечку билець, але куди цікавіше було стати ногами на нижню поперечку, перехилитися через бильце й дивитися вниз на Річку, що повільно плине кудись у далечінь.

Вінні-Пух, коли б захотів, міг вільно покласти підборіддя на нижню поперечку; але куди цікавіше було лягти на живіт, просунути голову під поперечку й дивитися вниз на Річку, що повільно плине кудись у далечінь.

Хатинка Іа-Іа, намальована Едуардом Назаровим – справа (з книги «Винни-Пух и все-все-все», М.: 1985)
Хатинка Іа-Іа, намальована Едуардом Назаровим (із книги «Винни-Пух и все-все-все», М.: 1985)

Що ж до Паця та Крихітки Ру, то вони тільки так і могли помилуватися Річкою, бо були надто маленькі й не діставали до жодної поперечки. Вони просто лягали під поперечку й дивилися вниз на Річку…»

Хай пробачать мені читачі таку довгу цитату, але як краще описати цей дерев’яний місток, на якому постійно клопочуться туристи, перебігаючи з одного боку на інший? Щоправда, тепер на поперечки ніхто не вилазить, навіть дітлахи, бо ж цей місток став не просто містком, а знаменитим Пуховопаличковим містком. (Для тих, хто ще не встиг прочитати книгу, або ж колись знав, а потім забув, нагадаю правила гри в Палички: гравці одночасно кидають по паличці з одного боку мосту, а потім перебігають по інший бік, і чекають, чия паличка випливе першою).

Не відмовивши собі у задоволенні влаштувати змагання між двома паличками, я наочно переконався у мудрості віслючка Іа-Іа: «Треба пускати палочку з вихилясом, якщо ти, Тигро, тямиш, до чого я веду».

Ферма Котчфорд, де жив Мілн з родиною і народилися історії про Віні-Пуха
Ферма Котчфорд, де жив Мілн з родиною і народилися історії про Віні-Пуха

Це може здатися дивним, але для отаких, як я, туристів місток часто є кінцевим пунктом призначення у «Ех-спотикції». Далі йдуть переважно ватаги школярів із наплічниками, скаути і китайці. Далі вирушив і я, перейшовши через паркінґ (а тут їх чимало) і шосейку. Лісок змінився горбистою частково залісненою місцевістю, путівець здичавів. Якщо вірити розповідям місцевих, недалеко від стежки була пастка на Слонопотамів, яку я завбачливо оминув – бо раптом то також і пастка на Пухів, Перекладачів чи ще якихось П?

Стежка пішла під гору, скупе англійське сонце якось невчасно отямилося і вирішило трохи пригріти, а між тим я без особливого ентузіазму проминув ямки з піском у яких Малий Ру тренувався стрибати «у висоту, у довжину і навіть у глибину».

Нарешті, коли стежка стала надто вже крутою, я потрапив у Зачароване Місце. Це було єдине місце в Лісі, де можна було спокійно сісти і не підхоплюватися, щоб підшукати чогось кращого.

Пуховопаличковий місток
Пуховопаличковий місток

Найцікавіше місце у Зачарованому місці – Капітанський Місток. Це, мабуть, тому, що з Капітанського Містка видно було все-все на світі – принаймні ген-ген аж туди, де небо сходиться із землею. Тепер на Містку розташували меморіальний камінь на честь творців Вінні-Пуха – Алана Александера Мілна та художника Ернеста Говарда Шепарда. Тут особливо відчувається казкова атмосфера цього Пухового краю – це справді найвища точка, з якої видно ген далеко, усі овечі пасовища, тінисті гайки і загадкові балки, мало не до Гартфілда.

Як же було приємно посидіти там після виснажливої десятимильної подорожі… Але ж я розумів, що справжні пригоди мене ждуть далі – на Північному Полюсі.

Зачароване Місце
Зачароване Місце

Зійшовши на шлях і глянувши на мапу, я спробував уявити собі, де ж є той полюс? А ще, звісно, який він є той полюс, із чим його їдять? Попереду на схід від дороги прослалася широчезна балка з поодинокими деревцями, поросла папороттю і колючками, які так полюбляв віслючок Іа-Іа. Полюс мав бути десь там. А що мені не хотілося спускатися в балку більш як один раз, я вирішив вибрати за орієнтир струмок, який є на мапі, і у який, як я пам’ятав, під час першої «Ех-Спотикції» впав Малий Ру. Тож я рушив просто на Північ, із наміром за першої-ліпшої нагоди збочити зі стежки і спокійнесенько дістатися до Полюса, йдучи за течією…

Балка, на дні якої розташовано Північний Полюс. Він десь неподалік сухих деревець посеред знімку. І ще: цей схил крутіший, аніж здається!
Балка, на дні якої розташовано Північний Полюс. Він десь неподалік сухих деревець посеред знімку. І ще: цей схил крутіший, аніж здається!

Отож я йшов і йшов, а стежки все не було. Знову почалися дерева, потім ферми – приватні володіння, «Стороннім В», як уже мовилося. На найпершу придатну стежку я натрапив миль за дві. Отак я, мов колись Вінні-Пух, «бадьоро йшов поміж дубів та ялинок, збігав схилами, зарослими ялівцем та вересом, долав кам’янисті русла струмків, видирався на круті береги річок і знову пірнав у хащі, аж поки, нарешті, голодний та втомлений, ступив у Дрімучий Праліс».

Дрімучий Праліс (ще відомий, як Столітній Ліс) виявився геть не схожий на Пухів Ліс. Тут було темніше, тихіше і вологіше. Глиниста багниста стежка вела донизу, доки я не натрапив на струмок, акурат як Пух і Паць, коли вони придумали зловити Слонопотама: «Спочатку, поки вони чалапали вузенькою стежкою, що в’юнилась понад Дрімучим Пралісом, обидва мовчали. Та коли вони підійшли до струмка і, підтримуючи один одного, по камінцях перебралися на той бік…»

Струмок у Дрімучому Пралісі – услід за Пацем і Пухом переходжу по камінцях…
Струмок у Дрімучому Пралісі – услід за Пацем і Пухом переходжу по камінцях…

Саме так, перебравшись сам-один по камінцях на той бік, я усвідомив одночасно кілька речей. Найперше – цей струмок і був моїм провідником до Полюсу. По-друге, він тік у НЕПРАВИЛЬНОМУ напрямку (тобто, не ДО Полюса, а ВІД нього, тому Малий Ру ніяк не міг впасти у нього і приплисти мало не до Земної Вісі. Ах, Алане, ах Александре!) І по-третє – БІЛЯ СТРУМКА НІДЕ БУЛО НОГИ ПОСТАВИТИ! Зарості підступили так близько, що йти уздовж струмочка, весело насвистуючи, і з приємністю примандрувати просто до Полюса не випадало…

Довелося видиратися на пагорб і йти побіч струмка на Південь, час від часу пірнаючи в нетрі, щоб перевірити, чи все ще струмок біжить поруч і чи нікуди не подівся. Особливої пікантності додавало те, що з іншого боку мене підпирало овече пасовище, обнесене дротом із підключеним струмом. І це я ще мовчу, що під ногами чвакало болото (і як воно тримається на схилі?!) й немилосердно кололися будяки.

Отож, я перейшов Праліс і вийшов точно до того ж видолинку, з якого почав свою «Ех-спотикцію» до Полюса, тільки з іншого боку. Струмок справді витікав із невеличкого озерця, що збирало з усіх боліт сірувату воду, довкола росли колючки і орляк. І навіть палиці не лишилося на знак того, що тут колись побувала ціла «Ех-спотикція». І жодної придатної для цього ломаки довкіл – жоднісінької!

ПУХ ЙОГО НАШОВ
ПУХ ЙОГО НАШОВ

Одне слово, діставшись-таки Полюсу, я найперше пригадав слова Іа-Іа, які той сказав при такій же оказії: «Гм… Ну що ж. Принаймні дощу не було, і то вже добре».

Коли я видерся на західний бік долини і опинився там само, звідки рушив до Полюса, то я вже був Скромним Тигрою, Сумним Тигрою, Смирним Тигрою, Маленьким і Ввічливим Тигрою, саме таким, який повсякчас повторює: “Ой, АВТОБУСЕ, який же я радий тебе бачити!”

А коли й ви колись надумаєте помандрувати Пуховим Краєм, то найперше беріть із собою провізію (тобто, те, що їдять), ідіть великою компанією, набирайте палички заздалегідь (бо біля мосту все геть-чисто вибрано), а головне – обов’язково – прихопіть палицю, щоб устромити її там, де це зробив Крістофер Робін. На ПІВНІЧНОМУ ПОЛЮСІ. ВІКРИТОМУ ПУХОМ. Тому що ПУХ ЙОГО НАШОВ.

Володимир Чернишенко

Перекладач з англійської мови книжок Р. Кіплінґа, Дж. Вілсон, С. Кулідж та ін. Кандидат біологічних наук. Незалежний критик.