Легенда про белетриста

Алессандро Барікко. Фото Venus ReX

До нас їде Алессандро Барікко.

Знаменитого італійця чекають у Києві на ІІ Міжнародному фестивалі «Книжковий арсенал», що відбудеться з 4 по 7 жовтня.

В Італії, де, як і в Україні, існує тенденція втрати інтересу до читання, Барікко – одна з небагатьох літературних постатей, яка викликає навколо себе суперечки й розмаїття думок. Італійські критики називають його «інтелектуалом із сусіднього під’їзду» чи нарцисом, «другом-оповідачем» або кон’юнктурником, «останнім романтиком» чи постмодерністом, феноменом чи «символом зламу століть». Безперечно, він створив свій прижиттєвий міф. Став легендою.

Далі, коли йдеться про майже будь-яку світову літературну знаменитість, зазвичай пишуть: а от у нас Х чи Y майже невідомий. Про Алессандро Барікко такого не скажеш. Про нього взагалі важко сказати, популярний він у нас чи ні. Це письменник, навколо якого витворився певний читацький «таємний орден», коло прихильників, можливо, не надто широке (хоча й далеко не маргінальне), – але це люди, які перебувають на одній хвилі й безпомилково впізнають одне одного за паролем: Барікко. А отже, існує і легенда.

Письменник народився 25 січня 1958 року в Туріні, де прожив понад сорок років, лише у зрілому віці і на гребені слави переїхавши з родиною до Рима. В рідному місті Барікко здобув дві освіти: філософську (Турінський університет, захищався під керівництвом відомого в Італії письменника і філософа Джанні Ваттімо) і музичну: консерваторія по класу фортепіано. Далі працював як музичний критик (не впевнена, що це добре оплачується навіть в Італії) та паралельно — у галузі реклами. Щодо останнього Барікко висловлювався в інтерв’ю, що й це був для нього корисний досвід, як для письменника: «Мета реклами – продаж, проте і вона має побічні ефекти: просвіщає, оперує новими поняттями, образами і наративними структурами. Ми, ті, хто пише, мусимо повернутися до такої мови».

Друкуватися Барікко почав як музикознавець. 1988 року вийшов книжкою його есей «Геній фуги», присвячений Россіні (пізніше він опублікував ще один музикознавчий есей – «Душа Гегеля і корови Вісконсіна»). А в 1991-му побачив світ перший роман молодого – 33-річного – письменника «Castelli di rabbia» (у російському перекладі «Замки гнева», хоча точніше було б – «Замки спраги»); Барікко взагалі любить місткі полісемічні слова та словесні ігри. Роман отримав літературну премію Камп’єлло, а його автор увійшов до вузького кола визнаних італійських письменників.

Але по-справжньому Алессандро Барікко прокинувся знаменитим 1993-го, опублікувавши «Море-океан», роман, що відразу став італійським, а потім і світовим бестселером.

Майже всі, хто пише про «Море-океан», звертаються до музичної термінології, бо інакше важко пояснити, чим ця книжка так причаровує всіх – і високочоле експертне середовище, і широке – бестселер! – коло поціновувачів-читачів. Композиція роману ретельно вибудувана за тричастинним принципом сонати, лаконічність і поезія стилю вказує на абслютний слух автора, а в химерному плетиві багатьох сюжетних ліній і характерів прозирає щось від симфонії. Висновок, що музична освіта письменника далася взнаки, неминучий; втім, сам Барікко стверджував, що він ненавмисне. «В мене був задум книжки, що розпочинається з центрального епізода кораблетрощі, від якого врізнобіч розбігаються історії персонажей. З іншого боку, то не був свідомий вибір побудувати оповідь у сонатній формі чи в трьох частинах, як у симфонії. Якщо формальні музичні механізми добре простежуються, думаю, я інстинктивно був їм підвладний».

Кадр із фільму «Шовк» за однойменним романом А.Барікко

«Море-океан» критики досі називають найсильнішим його твором. На закиди, ніби все написане ним далі так і не подолало планки, заданої цим романом, Барікко відповів афористично, раз і назавжди: «Письменник, якщо любить себе, може написати два чи три добрих твори за життя. Він потребує перепочинку».

Він дозволяє собі, так би мовити, перепочити. Якщо між появою «Море-океану» і дуже лаконічного за формою театрального монологу «Novecento» (він же «1900» та «Легенда про піаніста») минув рік, то чи не найкоротший роман сучасності «Шовк» з’явився ще через два роки, далі вже з трирічними інтервалами виходили «Сіті», «Без крові», «Така історія», а на появу «Емаусу» читачі очікували чотири роки. Великі інтервали не заважають кожній книжці Алессандро Барікко ставати подією у литературному житті країни і відзначатися літературними преміями (Віареджо, Палаццо аль Боско, Премія Медічі).

Натомість, періодично відпочиваючи від літератури як такої, письменник дуже активний – і тільки ледачий йому цим не дорікає – у різноманітній навкололітературній діяльності. У проміжках між виходом художніх творів Барікко випускав збірники публіцистики й есеїстики «Барнум. Хроніки великого шоу» та «Барнум-2. Інші хроніки великого шоу» – журналістські матеріали, що друкувалися впродовж кількох років у газеті «La Stampa». Крім того, будучи вже медійною особистістю, почав вести на телебаченні інтелектуальні шоу, присвячені літературі та мистецтву: «Піквік» і «Любов – це стріла». А ще одне дітище Алессандро Барікко – школа письменницької майстерності «Холден», названа на честь селінджерівського героя, де сам Барікко вів курс оповідання і роману; крім того, у Школі Холдена читають курси з кінодраматургії, журналістики, розробки сценаріїв комп’ютерних ігор тощо, запрошуючи до викладання відомих в Італії письменників, драматургів і сценаристів. При школі наприкінці 1990-х виник театр «Тотем», де інсценізували твори і Гомера, і Селіна, і Стейнбека.

Уперше спробувавши себе в кіно монологом «Новеченто», екранізованим Джузеппе Торнаторе 1998 року, через десять років Барікко сам дебютував як кінорежисер із стрічкою за власним сценарієм «Лекція 21» – знов-таки на музичну тему, про Дев’яту симфонію Бетховена. Як завжди, деякі кінокритики висловили скепсис: мовляв, краще письменникові робити свою справу. Справді, навіщо йому все це треба?

Барікко каже, що воліє розповідає свої історії «не лише за посередництвом написаних слів, а й за посередництвом образів кіно, музичних нот, театральних діалогів». У його письменницькому господарстві придається все, від адажіо й анданте до кліпового монтажу і рекламних слоганів. Власне, твори Барікко добре надаються до літературознавчого аналізу із поділом на складові, зібрані автором у контрапункті – і, водночас, їх дуже важко просто переповісти в дружній компанії. «Море-океан» – це про дивних людей, зібраних у химерній таверні на морському узбережжі, один із яких одержимий бажанням помсти? «Шовк» – про торговця, який закохався на чужині, не помітивши чуттєвості власної дружини? «Така історія» – про перших автомобілістів? Будь-які перекази відгонять профанацією, і водночас будь-які ретельні літературознавчі аналізи не дають відповіді на головне запитання: як він це робить? У чому секрет, де саме, в яких прийомах заховано чародійство?

Найчастіше Барікко зіставляють і порівнюють з Умберто Еко; нефахівцям узагалі важко назвати ще бодай одного сучасного італійського письменника. Подібність очевидна: обидва письменники розширяють свою аудиторію – від рафінованих інтелектуалів до пересічних читачів – за рахунок багатошаровості своїх творів, можливості прочитання на різних рівнях та безлічі інтерпретацій. Та якщо Умберто Еко працює, так би мовити, сумарно, вибудовуючи свої гостросюжетні твори шар за шаром на основі архівних матеріалів, міфологічного поля, постмодерністських ігор тощо і так успішно поєднує в собі інтелектуала і белетриста, то Алессандро Барікко балансує на межі, яку віднайти майже неможливо – як між морем і небом туманного дня.

Алессандро Барікко. Фото з сайту oasidellibro.it

«Мені до душі ця небезпечна гра: женеш емоції аж до краю, ще трохи – і ти в повному лайні, бо вийде якась індійська мелодрама. І ось тут, на самісінькому краю, треба вміти себе втримати, аби не впасти в дешеве чтиво. Й відкрити по-справжньому коштовні моменти мистецтва».

За великим рахунком, твори Барікко – це проза емоцій і стилю, а не інформації та ідей; саме тому дуже велика відповідальність лягає на посередників між письменником та його іноземними читачами – перекладачів. Російською Барікко перекладений майже весь. Українською виходили твори у журналі «Всесвіт»: «Новеченто» у перекладі Романа Скакуна і «Шовк» – Івана Герасима, а також минулорічна збірка у серії «Карта світу» від «Фоліо», куди увійшли романи «Без крові» і «Така історія» (перекладачі Роман Скакун і Юлія Григоренко). Хотілося би більше; можливо, візит письменника до України дасть тому поштовх. Хотілося б, щоб це і надалі були гарні авторські переклади, а не поширена, на жаль, у нашому книговиданні комп’ютерна профанація.

Члени таємного ордену читачів Барікко оцінять. Адже це за визначенням – люди, які розуміють.

Трейлер до кінофільму «Шовк»:

Офіційний сайт письменника — тут.

Яна Дубинянська

Народилася 1975 року в Криму, м.Феодосія. Закінчила Кримське художнє училище та Київський інститут журналістики. Живе в Києві, працює у сфері журналістики. Письменниця, авторка кількох романів і численних повістей та оповідань, виданих в Україні й Росії. Лауреатка літературних премій «Смолоскип», «Портал», «Русская премия».