Тіні Слобідки Шелехівської

Дім тітки Анни Ахматової в Слобідці Шелехівській

У Слобідці Шелехівській, мені пощастило ще застати її живою. Ні, звісно, не Анну Ахматову, тітка якої Анна Вакар мала тут свій скромний маєток. Ідеться про колишню вчительку української мови Марію Скорбатюк, зусиллям якої було відкрито єдиний в Україні музей однієї з найзначніших постатей доби «срібного віку». Саме ця на час моїх відвідин 80-літня бабуся надала науковцям розшукані нею архівні матеріали, на підставі яких у 1989 році відкрили літературно-меморіальний музей Анни Ахматової. Виявилося, в цьому майже хуторі, розташованому в Деражнянському районі Хмельницької області, у якому, за офіційними даними, нині проживає менш ніж 200 людей, знайшлися справжні речі, що колись належали поетесі та її рідним – селяни самі принесли до музею деякі з них. Але, певно, найціннішими були спогади свідків, які бачили Ахматову в Слобідці Шелехівській – у 1989 році вони ще були живі. Один із таких споминів не пов’язаний із літературною діяльністю поетеси, чим особливо цікавий. Старожили переказували, що Анна, якій на час першого візиту до «тітки Вакар» було 17, ходила по дворах з лозиною і радила, де треба копати колодязь. Себто говорячи сучасною мовою, була біоенергетиком. Беручи до уваги виразну інтровертність майбутнього автора «Чоток», ця «бувальщина», швидше, з розряду народних міфів. Адже на час її першого візиту до маєтку тітки у 1906 році Анна перебувала під враженням нещодавнього розлучення батьків. Крім того, пізніше, вдруге відвідавши з мамою Анну Вакар, Ахматова написала про Слобідку (або про сусідні Літки, де жила її кузина Марія):

Особисті речі Ахматової

«Здесь все то же, то же, что и прежде.
Здесь напрасным кажется мечтать.
В доме у дороги непроезжей
Надо рано ставни запирать.»
Якось важко після такого уявити собі те ходіння по дворах з лозиною…

Обділені дачею
Як узагалі так сталося, що зірка передреволюційних літературних салонів Петербурга мала щось спільне з цією українською глибинкою? Не забуваймо, що справжнє прізвище Анни – Горенко, успадковане від її батька, українського офіцера Чорноморського флоту Андрія Горенка. Втім, він походив із Севастополя, Поділля ж з’явилось в житті Анни завдяки дідові Еразму Стогову, який був начальником канцелярії київського генерал-губернатора Бібікова. Зібравши на службі певний капітал він придбав маєток Снитівка (нині Летичівський р-н, Хмельниччини), після чого успішно видав заміж за сусідів-поміщиків чотирьох із п’яти своїх доньок. Не знайшлося пари лише найменшій Інні – матері Ахматової (здається, з цього моменту, ще до народження Анни, доля вирішила її не пестити, що підтверджувалось постійно, до самої її смерті у 1996 році).

Скромні меблі Вакарів

Відтак поетеса і її мати, не маючи власної дачі – набуті сестрами маєтки не слугували їм за постійне житло, – час від часу відпочивали у садибах більш «майновитих» родичів. Переважно, це були або Літки, де жила згадана кузина Анни Марія або Слобідка Шелехівська з двором «тітки Вакар». До речі, Ахматова не мала теплих почуттів до останньої, але доля знову вчинила по-своєму і мати Анни у 1925 році змушена була переїхати жити назавжди до Вакарів. Ставлення місцевих до цієї родини було настільки добрим, що колишнім поміщикам дозволили доживати віку у власній садибі (на той час київська квартира родини була реквізована). Тільки по смерті Анни Вакар і її сестри Інни будинок передали під сільську школу. До речі, могили матері Ахматової і її тітки добре збереглися, і розташовані за кілька десятків метрів від нинішнього музею.

Могила матері Ахматової – Інни Горенко

Сам музей, як, власне, і будинок загалом, доволі скромний. Тут лише дві основні експозиційні кімнати, але в них зібрано чимало прекрасних експонатів. Серед іншого – листи Ахматової, її речі. А найбільше, певно, вражають фото та інші документи, пов’язані з трагічними долями чоловіка – розстріляного більшовиками Ніколая Гумільова та її сина Льва, двічі ув’язненого Сталіним. І все це належно представлено, а саме приміщення виглядає доглянутим. Завдяки майже легендарній Марії Скорбатюк музей було відремонтовано і до нього проведено газове опалення за рік до смерті пані директорки. Ба більше: Слобідка Шелехівська – чи не єдине село Деражнянського району із більш-менш пристойною асфальтівкою до райцентру. Нею щороку, в червні, на день народження поетеси, їдуть відвідувачі Ахматівських читань. Жаль, що Анна Горенко свого часу не пожила ще десь у нашій забутій дорожніми службами провінції…

Банальна трагедія

Колишній маєток Новіцького

Слобідка Шелехівська незвична ще з однієї причини – це одне з дуже небагатьох сіл, у якому збереглися одразу два маєтки. Скромному двору Вакарів з 1911 року сусідував на той час майже розкішний палац із трьома вежами, що належав полякові Новіцькому. Пані Марія люб’язно погодилася показати мені цю колись доглянуту резиденцію. Двоповерхова споруда з вцілілими баштами досі справляє враження, але швидше гнітюче, ніж піднесене – донедавна в ній була лікарня, а нині пустка, щоправда, як стверджувала пані Марія – вже приватна. В селі ходили чутки, нібито палац продано якомусь київському відставному дипломатові, який замислив перетворити його на мисливський клуб. Очевидно, на такі амбітні плани забракло коштів, зважаючи на те, що навіть сторожів не було. Зате привиди, теоретично, мали б тут озиватися, адже за переказами старий пан Новіцький намовив отруїти просту сільську дівчину, в яку до нестями закохався його син. Після її смерті той прокляв батька і залишив родину, аби ніколи більше не повернутися. Попри всю лубочну романтичність цієї історії, подейкують, що вона таки справді мала місце, і цілком ймовірно, що Анна Ахматова могла чути її від «тітки Вакар», але, певно, поглинута власними переживаннями ніяк на неї не відреагувала. Та й взагалі, в мене склалося враження, що поетеса не надто захоплювалась Слобідкою та Літками, зокрема, зважаючи на наведений фрагмент поезії. Втім, це, на щастя, не завадило таким прекрасним ентузіастам, як Марія відкрити тут надзвичайно затишний і актуальний музей. Але нині, коли не стало енергійної пані директорки, і без того небагатолюдна Слобідка Шелехівська ще більше зануриться у якусь примарність, і її єдиними мешканцями залишаться тіні, що поступатимуться місцем живим хіба раз на рік – у червні.