Помста комуністам

Ришард Капусцінський. Імперія / Пер. з пол. Д.Матіяш. – К.: Темпора, 2012

Ришарда Капусцінського недарма звуть батьком польського репортажу. Цей чолов’яга подорожував передусім країнами третього світу в Африці та Азії під час тривання комуністичного режиму в Польщі, й написав добрих два десятки книжок, якими тішив польського читача. Останній прецінь роз’їжджати там і сям спромоги не мав. На щастя, Капустінський устиг зазнати свободи і у рідній країні (він помер у 2007 р.). Вплив постаті метра на розвиток польської школи репортажу неоціненний.

На початку 1990-х він пише цілком нетипову для своїх попередніх екзотичних репортажів книжку. Книга «Імперія» – про період розпаду Радянського Союзу. Капусцінський справедливо підкреслює що «ця книга не про Росію». І не тільки тому, що він пише і про неросійські республіки СРСР і Російської Федерації. Ця книга про феномен homo soveticus, – людей дуже різних, але позначених бичем комунізму. Комунізм як такий був Капусцінському добре знаний. Уже після смерті журналіста польський „Newsweek” оприлюднив інформацію про те, що Капусцінський співпрацював із спецслужбами. Можливо, для польського суспільства у цьому і було щось нове, варте для голосного скандалу, але не для пострадянського. Уявити, що людина з комуністичної країни їздила місяцями по цілому світу «просто так», нереально. Тож, пишучи «Імперію», Капусцінський чудово знав, ЩО саме у пострадянській людині він має описати.

Велику увагу приділяє Капусцінський особі маленького росіянина, осердя цієї імперії. З видимим почуттям задоволення він описує його драму, цієї бідної заляканої людини, яка до останнього подиху боронитиме Курильські острови від зазіхань Японії, стоячи на морозі у стареньких валянках. При цьому замислюється над тим, чому росіян не чіпали в численних етнічних конфліктах, що розгорілися на зламі 1980-1990-х. Саме тому й не чіпали: бо росіяни — це остов країни. Говорить дость різкі слова на адресу тих, хто не змирився з колонізаційною суттю імперії: «…існує різниця між португальцем і французом, що виїжджають з Африки, та росіянином, що має виїхати із сонячного Баку або мальовничої сецесійної Риги, до такого похмурого, жахливо холодного Норильська чи гнітюче брудного й задимленого Челябінська. Не хочуть їхати з Естонії чи Вірменії? Я їм не дивуюся! Щоб врятуватися, створюють у своїх колишніх колоніях різноманітні спілки й партії, гасло яких – залишитися, не відступити ні на крок!»

Ришард Капусцінський впроваджує один термін, що характеризує життя в Країні Рад дуже точно: полілогічність: «Химерний безлад найсуперечливіших логічних систем, яку свого часу ті, що припускають існування лише однієї логічної системи, хобно називали нелогічністю чи алогічністю». Тому наш репортер сприймає крах Союзу як щось природнє (він навіть припускає, що й Росія таки розвалиться), і не пропускає нагоди зафіксувати кожну невеличку тенденцію, грань цього процесу. Йому цікаво випитувати у дев’ятилітньої дівчинки Тані на околиці Якутська, що трапляється, коли настає великий мороз, не вагається переодягтися у форму пілота, аби змогти потрапити до обложеного Степанакерта в Нагірному Карабаху, спільно із покоївкою воркутинського готелю зрубує лід на вікні, щоб могти його причинити. Він сприймає дійсність Імперії як таку, яку можна зрозуміти й описати.

Сівши за писання книжки про драму 1/6 частини земної суші, польський автор не може не заглибитися в історичні моменти. Починає зі своїх споминів з дитинства, коли до його рідного Пінська на Берестейщині прийшли «перші совіти». Не знаючи біографію автора, до кінця розділу співпереживаєш із малим Рисем та його мамою перспективу поїхати до «білих ведмедів» слідом за вчителем-поляком. До них він таки поїде, лишень вже на схилку свого життя. У сніги Воркути Капустінський поклав дванадцять червоних гвоздик.

Так само затято досліджує він Магадан, котрий називає синонімом Аушвіца. «По вулицях Магадана ходять високими коридорами, викопаними у снігу, – занурює нас у атмосеру міста Капусцінський. – Вузько, щоб розминутись, треба зупинитися, щоб пропустити іншу людину. Часом буває, що я зупиняюся лицем до лиця з якимось літнім чоловіком. Завжди, завжди мені спадає на думку питання: «А ким ви були? Катом чи жертвою»?» І це не просте лукаве запитання. Щоб у ньому розібратися, Капусцінський вдається розлогих цитат із дослідників феномену «русской души», необґрунтованої ненависті одної людини до іншої, як теж тих, хто пережив страхіття ГУЛАГу.

З надзвичайною повагою виписує автор національні характери народів імперії. Башкири, вірмени, грузини, узбеки – кожен зі своїм болем, своєю понівеченою традицією, своїми скелетами в шафах. Капусцінський пише так уміло та безсторонньо, що на попередній сторінці ти ще уболівав за вірменів, за їхнє горе геноциду, аж тут вже співчуваєш екології Баку, нещасним азербайджанцям, які є вірменам смертельними ворогами.

Оскільки книжка написана двадцять років тому, і лише зараз побачила світ українською мовою, читач може дивуватися проникливості Капусцінського, котрий звертав увагу на речі, що згодом стануть або дуже відомими і знаменитими (як оповідь про грузинського примітивіста Ніко Піросмані), або ж тенденції формування авторитаризму в Азербайджані чи Узбекистані.

Вражає «дотошна» деталічність оповіді Ришарда Капусцінського. Вдруге із СРСР він ознайомлювався один тиждень наприкінці 1960-х років. І цей галоп по кількох республіках південного СРСР був із надзвичайною ретельністю занотований – імена акторів, письменників і простих провідників потрапили до історії завдяки перу польського репортажиста. Подібним чином проявляє свою педантичність автор і під час останньої подорожі, коли він вирішив проїхати СРСР із півдня на північ і з заходу на схід, «разом якихось 60 тисяч кілометрів». Можливо, це суто професійне враження, але поперед очі лізе образ молодого Ришарда із олівцем та записничком в руках. Невеликим, але дуже-дуже потрібним.

Звісно, книжка писалася передусім для співвітчизників Капусцінського, – поляків. Вочевидь, він сподівався на те, що читати її буде багато кому, – Росія хоч і зненавиджена за 40 років окупаційного комунізму, все ж викликала разом із острахом також зацікавлення. На адресу Імперії падають міцні слова Капусцінського, не жалує він людей, які на страху і силі будували міць цього колоса. А проте й нам буде корисно глянути з допомогою стороннього ока на «страну, которую ми потєрялі», і замислитися, чи вартують виїденого яйця ритуальні по ній плачі. Книжка «Імперія» – один із гвіздочків у труну комунізму. Можливо, невеликий, проте міцний і болючий.

Роман Кабачій

Історик, публіцист, медіаексперт. Спеціалізується на історії масових міграцій в ХХ ст. Член редакції «Українського журналу» (Прага). Зацікавлення — український автентичний фольклор