Дорога до рок-н-ролу

Коли іще не було року, був джаз, коли ще не було гіпі, були бітники, коли іще не було блогів, була брутальна поезія щоденників від руки… А коли не було спокою – була Дорога. І так залишається досі.

Саме Дорога є головним героєм і роману Джека Керуака «В дорозі», і стрічки Вальтера Саллеса, знятої за цим романом, що 4 жовтня вийшов в український прокат. Власне, можна було б написати, що це — дорога до себе, пошуки сенсу життя, символ морально-етичних шукань, але геть не в переносному сенсі. Вперше дорога – це не символ і не метафора, це справжня дорога, ґрунтова чи асфальтована, що на неї виходить людина, яку жене в путь невдоволення банальним «цивілізованим» існуванням. І які там морально-етичні шукання? На них чхають, заліплюючи шмарклями, густо замішаними на кокаїні.

Роман Керуака вийшов друком у 1957 році, а написаний був у 1953. І про прозу як таку, можливо, говорити не випадає — це, швидше, гіпсовий зліпок сліду, що залишило покоління «розбитих», однолітків Керуака і його самого. На тій самій дорозі. Романний час – кінець 1940-х – початок 1950-х, місце дії – повоєнна Америка: вся, що лежить обабіч знаменитого (завдяки Керуаку ж) шосе номер 66, що прямує через всю країну, від океану до океану. Власне, з першого кроку головного героя по цьому шосе починається історія покоління і починається історія сучасного світу. За великим рахунком, ця книга – автобіографічна, бо головний герой Сел Парадайз – це Керуак, який тинявся Штатами, шукаючи свої дороги, Дін Моріарті – це Ніл Кессаді, з яким Керуак, власне, й подорожував, їхні неоковирні друзі Карло Маркс та Старий Бик  Лі –  Ален Гінзберг та Вільям Бероуз…  Усі вже не просто культові письменники, власне, це саме вони породили контркультуру як явище не тільки мистецьке, а й соціальне. Слідом за ними на дорогу вийшли тисячі, і ця дорога привела у 1960-ті й через них до сучасного світу, бо його засадничі принципи, які ми вважаємо іманентно властивими й незаперечними – толерантність, свобода особистості, свобода творчості, спротив як форма необхідності існування і…, були породжені саме тими часами. І Керуак пророк їх.

Можна знову впасти в банальність і написати, що Дорога — таки метафора, метафора Свободи. Але немає на те ради, це справді так. Саме про свободу цей роман, саме її прагнуть і знаходять головні герої, саме її подарували Керуак та його «розбиті» скаламучені поплічники світу як єдину можливу форму існування людини. «Sex, drugs and rock-n-roll». Хоча тоді ще не було рок-н-ролу, а був джаз, але саме він вичавив зі свого ошалілого лона рок. Старий світ, брутально зґвалтований, що не зі своєї волі «залетів», у муках народжував новий світ, новий простір, що підкоряється тобі, варто лише вийти на дорогу. І «ґвалтівники» та одночасно «акушери-гінекологи», всі ці бітники, керуаки-бероузи-гінзберги, ще змогли побачити свого «бастарда» і взяти активну участь у його зростанні та вихованні. А Джек Керуак устиг таки подивуватися неймовірній славі свого роману і його радіоактивному впливу на соціальне довкілля (Керуак помер у 1969-му), але за життя він став класиком, а опісля смерті і поготів – одним із тих, хто сформував американську літературу. Бронзовий Керуак…

Але  свобода не може бути закам’янілим пам’ятником самій собі. Власне тому й з’явився нині цей фільм Саллеса. Нагадати, як усе починалося, і прочисти мізки нам нинішнім. Екранізувати свій роман мріяв іще Керуак, але так склалося, що ця стрічка — перша з часів виходу книги. І можливо, так мало бути, роман дочекався свого режисера, народженого вже в новому «посткеруаковському» світі, який знає не тільки, як усе починалося, а й чим усе завершилося. І розуміє, що нагальне питання сьогодення – повернення свободи, повернення до базових цінностей і розгрібання  лайна з наших засраних мізків і душ.

Фільм Саллеса геть не схожий на продукт сучасного кінематографу цифрової доби: інша естетика, інша ідеологія, інші візуальні прийоми. Можливо, комусь із сучасних підлітків він може здатися архаїчним. Але вибачайте, це не про Аватара. І надто відвертим, ба навіть сороміцьким, хоча чого ми, здавалося б, іще не бачили. Аж нє. Відсутність глянцю, виявляється, шокує, справжні вільні почуття й нехтування штучної пристойності викликати блювотний рефлекс. А це свідчить лише про те, що ми знов не знаємо, що таке внутрішня свобода. Вона знов стала просто декларацією, а покруч політкоректності згубить цей світ. І знову настав час вийти на дорогу — даруйте, ситуація назріла, верхи не можуть, нізи не хочуть, все прогнило і потребує пєрєдєлу… Було б смішно, якби не було так сумно, і головне —душно. І саме ця задуха, тотальна задуха є головною ознакою того часу, у який ми маємо щастя жити. Ця киснева нестача відчувається скрізь, і саме через неї, через нестачу свіжого справжнього повітря свободи і знятий саме нині, а не раніше фільм «У дорозі», і саме нині знову вистрелив Олівер Стоун своїми «Дикунами», і саме нині потрібно знову перечитати і Керуака, і Бероуза, і Гінзберга, і взагалі знов почати читати. Але найкраще читати у дорозі, вголос, драйверу, щоб він не заснув за кермом і з вдячності, що він вас підібрав, коли ви з якогось дива вирішили, що ліпше за автостоп нічого не існує…

А що ж усе ж таки фільм Саллеса «У дорозі»… Це дуже чесна картина. І все. І щоб сказати це, я нагармузляв попередні п’ять тисяч знаків. На фіга? Адже все так просто – сказати про щось, що думаєш, однією фразою. Але несвобода виливається в різні форми…